Ірина родом із села Верхньокам’янське. Це Бахмутський район Донецької області, розташований населений пункт на межі з Луганщиною. Там і зараз тривають бойові дії.
Жінка пригадує, що 2014 року воєнні дії тривали спершу далеко, в селі тільки було чути постріли. Та коли у Слов’янську почались інтенсивніші бої, через населений пункт почав їхати транспорт.
"Верхньокам’янське якраз пролягає повз трасу. Дорога йде на Лиман, Слов’янськ, Бахмут. Тобто ми саме в цьому трикутнику. З Лисичанська почали їхати БТРи з так званими "добровольцями" з російськими прапорами. Потім це все змістилося на сусіднє село Закітне, там була гора – найвища точка, де дуже довго тривали бойові дії. Це приблизно 20 км від нас…" – розповідає Ірина.
Техніка їздила селом, як за графіком. Зранку до обіду - до гори, над вечір, десь о 18-19-й, поверталася назад. Везли поранених і тіла ліквідованих.
Від дороги до будинку Ірини було близько двох кілометрів. Танки було чути ще за кілометр, коли вони рухалися дорогою. Селяни, які мимовільно ставали свідками такого видовища, мусили ховатися й тільки виглядати з-за кутків.
"Гул стоїть такий… По-перше, пилюка, і вони ж летять із великою швидкістю. Просто йдуть один за одним, і дула якраз навпроти вікон. Ці танки ще й "дореволюційні", часто виходять з ладу", – каже жінка.
Згодом вороги почали виловлювали чоловіків з технікою із села та змушували рити їм окопи. Ірина розповідає, що в родича був трактор з ковшем. Чоловіка під дулом пістолета змусили три доби рити траншеї. Коли він повернувся, то нічого не розказував, бо боявся.
"Було страшно. Коли бив "град", це було 20 вибухів, і моя донька починала з переляку бігати по колу. Я брала її й ми бігли в погріб. Виходило так, що деякі снаряди летіли просто повз нас. У хаті відчинялися двері. Потім ми старалися відчиняти двері й вікна, бо вони могли повилітати".
Селяни організувались і готували нашим військовим їжу. Ірина, яка працювала вчителькою молодших класів, теж допомагала війську. Продукти збирали по всьому селу. Готували в директора у дворі: варили борщі, смажили пиріжки. Люди звозили м’ясо, капусту та моркву з власних городів.
Ірина розповідає, що відразу перед війною вона встигла написати книгу. Виявилося, що 80% населення села Верхньокам’янське і сусідніх – Званівки та Роздолівки – це переселенці із заходу України. У 1951 році дідусів і бабусь Ірини переселили на схід.
"Тоді змінювали радянсько-польський кордон, а село Ліскувате залишалося на території Польщі. Усіх його мешканців депортували у східну частину України. Ми фіксували спогади людей про те, як вони збирали речі та переїжджали".
Історично склалося так, що більшість жителів села розмовляла українською, тому їх поза очі називали "бандерами" та недолюблювали. Коли у 2014-му році почалися "заворушки", було багато пліток, мовляв, село відразу знищать, бо воно проукраїнське.
Книга – це останнє, що вдалося зробити для села та пам’яті про нього. Зараз тут "чорна зона", від нього нічого не лишилося.
Жінка додає: про те, що буде повномасштабна війна, в селі ніхто не думав. Особисто для неї це було несподівано. 24 лютого о 05:45 директорка надіслала вчительці голосове повідомлення про те, що діти не йдуть до школи, бо почалася повномасштабна війна.
"Я тоді забігла до хати, увімкнула телевізор, а там було що побачити. У нас із мамою паніка почалась. Я вирішила збирати речі в погріб. Гребла все підряд. За декілька днів почала розбирати ці пакети, аби глянути, що туди кидала. Зрозуміла, що на емоціях набрала непотрібних речей…"
У 2014 році сім’я Ірини також ночувала в погребі, однак це було влітку. А взимку залишатися в підвалі надовго було важко через холод і вологість.
"У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му, – це ніщо. Відразу почалися вибухи, в перші дні березня вже чули, як біля нас стріляли. Потім ще десь за тиждень, у районі 18 березня, я виїхала. Тоді вибухали вже навколо села. Нам сказали зачиняти вікна, двері, вимикати світло, щоб не було видно ані вогника. У перші дні ми лягали спати одягнені, бо не знали, чого чекати".
Менша донька Ірини бачила, що мама хвилюється, і теж дуже хвилювалась. У старшої доньки в пам’яті відновився 2014-й і вона постійно просила йти в погріб і кликала туди заховатися сім’ю.
18 березня Ірина з дітьми виїхала з Верхньокам’янського. У квітні окупанти почали підходити все ближче до села та прориватися до нафтопереробного заводу, який був розташований поряд.
Наприкінці квітня по селу почали інтенсивніше стріляти. В Ірини від осколків загинув родич. Далі рашисти почали бомбити будівлі з авіації.
"Спершу ми були в Запоріжжі, залишалися там до 30 травня. А тоді звідти їхали родичі і я сіла з ними, бо розуміла, що більше ні з ким буде виїхати. Курс тримали на Львів, хоч моя мама дуже панікувала, казала, що не поїде, адже це інший кінець країни".
До Ірини доходили новини про те, як горіли хати сусідів. У деякі було пряме влучання. Зараз жінці не відомо, що з її домом. На останньому відео, яке вдалося знайти, було видно, що фактично все село зрівняне із землею.
Зараз сім’я Ірини мешкає у Брюховичах біля Львова, на базі чоловічого монастиря. Умовами життя вона дуже задоволена, розповідає, що про них із дітьми тут добре піклуються, дочок у новій школі також добре прийняли. Сама жінка продовжила роботу онлайн у своїй школі з сільськими дітьми. Більшість школярів виїхали у Львівську область, хоч загалом учні роз’їхалися по цілій країні.
Ірина пригадує, що у Верхньокам’янському навчальні заклади були добре забезпечені всім потрібним. У зовсім невеликій школі було 7 мультимедійних дошок, у кожному класі – ноутбуки та принтери, працював інтернет, а школярі без проблем сканували QR-коди з книжок. Вчителька додає, що, на жаль, нічого з цього всього не вдалося вивезти. Уся техніка залишилась у підвалі.
З дому теж вдалося взяти небагато. Коли збиралися їхати, донька Ірини хотіла взяти альбом з фотографіями, але мама виклала його, бо й так везли багато речей.
"Донька мені й досі це згадує. Крім того, згадує папугу, якого ми лишили. Діти дуже сумують за цим".
Ірина каже, що селяни, які виїжджали, мусили полишати тварин, особливо худобу, адже вивезти її не мали змоги.
"Ці корови, вони ж навчені, що треба повертатися додому. Тому о 12 годині дня поверталися і стояли там. Коли ніхто не прийшов доїти, йшли пастися. Ввечері знову верталися додому. У нас же корова - як член сім’ї…" - каже жінка.
Ірина зізнається, що на новому місці важко будувати якісь плани. Попри турботу та комфорт, які отримають у притулку для переселенців, невідомо, скільки ще можна буде тут залишатися. Повернутися немає куди, а тому доводиться жити сьогоднішнім днем.
"Навіть якщо нам завтра скажуть, що Перемога - нам немає куди повертатися. Ані Бахмута, ані Соледара, ані Сіверодонецька. Лисичанськ теж зруйнований. Може, хіба за роки мої діти повернуться…"