Постійно били, змушували стояти по 16 годин та морили голодом, - Юрій Гринаш розповів по перебування в полоні

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з військовим.

Постійно били, морили голодом, знущалися. Так про полон розповідає військовий 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Юрій Гринаш. Він пробув у російських буцегарнях 648 днів. 3 січня 2024 року повернувся додому.

Кілька днів стояв у черзі до військкомату, щоб потрапити у військо

Чоловік пішов на фронт після початку повномасштабного російського вторгнення.  Добровольцем. Як сам каже, пішов захищати державу. 

"Путін мало того, що в Росії людей зазомбував, то ще тепер хоче нашу державу захопити, ніби це їхня земля. Це не нормально, не правильно", - зазначає Юрій Гринаш. 

Йому довелося кілька днів по кілька годин стояти у черзі до військкомату, щоб потрапити у військо. Таки взяли у 24-ту "королівську" бригаду. Там пройшов базову спецпідготовку і вирушив у перші бойові завдання..

"Я думав, десь на Київ. Я й хотів десь туди потрапити. Тому що на третій день війни вони вже по Києву їздили. Думаю: нічого собі, треба моя допомога", - розповів Юрій Гринаш. 

Але військового відправили на схід. Спочатку у Бахмут, потім у Покровськ на Донеччині. А далі в Попасну на Луганщині. Там пробули більше тижня. За словами Юрія, в центрі міста ще не було ближніх боїв. Росіяни стріляли з "градів", мінометів, скидали авіабомби. Безпосередні бої були вже на околиці. 

"Ми стояли, третя позиція, а перед нами дві позиції кудись пропали. І нас оточили, пригадує Юрій Гринаш. - Це все тривало кілька годин. Гранатами закидали, перестрілювалися. Ми були в підвалі, в замкнутому приміщенні, могли пересуватися тільки по підвалі. Потім відступили в останню тупикову кімнату і було два варіанти: здатися або смерть. До речі, вони нам кілька разів пропонували здаватися, ми відмовлялися, казали їм скажи паляниця, слали їх куди подальше. Потім здалися, бо не було виходу. Першими пішли декілька хлопців, потім ми почули постріли. Я подумав, що їх розстріляли. Але ні, один з них повернувся, каже: здавайтеся хлопці, вас не розстріляють, усе буде добре. І ми здалися". 

Одному чоловікові прострелили ногу лише через те, що він артилерист

Так розпочалася історія з полоном. Як розповідає Юрій, спочатку не було російських військових, а місцеві, які воювали за російську армію. Але вони ще дуже гуманно поводилися порівняно з окупаційними військами.

"Спочатку нас поставили на коліна, зв'язали руки стяжками і читали моралі: чого ви західні сюди лізете, ми місцеві, не хочемо вашої підтримки, не хочемо бути в Україні. Потім завезли в підвал. Роздягли, перевірили на татуювання. Питали хто, де служив і чи брали участь в АТО. Також спеціальністю цікавилися. Одному чоловікові прострелили ногу лише за те, що він артилерист, - пригадує перший день полону військовий. - Мене кілька разів ударили. І перевезли в КПЗ. Там зняли форму, з деяких навіть берці. Потім місяць босі ходили, в одних шкарпетках. Один хлопець у нас був поранений у руку. Йому куля залетіла, зламала руку в декількох місцях. Він стікав кров'ю, такий білий був. Ми перемотали руку чим могли. Думали, може, нададуть допомогу. Але вони відмовились і сказали: виживеш - то виживеш, а ні - "не повезло".

Після цього військових повезли далі. Там уже були російські військові та представники їхньої поліції в синій формі. Це було Луганське СІЗО, де Юрій Гринаш пробув місяць. За словами чоловіка, полонених там били, деяких навіть катували. Били шокером, кульок на голову одягали, душили. Одного хотіли застрелити. 

"Мені пощастило. Там було троє слідчих. Я потрапив до нормального ще. Нас із камери по декілька забирали на цілий день. Деякі хлопці потрапили до двох лейтенантів, вони казали: якщо ви, хлопці, заходите й бачите український прапор на підлозі, то значить, вам не пощастило. Мене теж кілька разів побили і змусили у двох відео знятися. А більше нічого", - розповів Юрій Гринаш. 

У російській тюрмі били дуже сильно. Найбільше - по ногах і нирках 

Після Луганського СІЗО Юрія Гринаша перевезли на територію Росії у тюрму. У цей самий день після відбою о 10-й вечора з камери забрали десятьох людей. 

"Спочатку нас закинули в ЗІЛ, як худобу якусь. 44 людини було. Ми сіли всі ялинкою. Тобто сідаєш, ноги в бік, перед тобою ще одна людина, ти його обнімаєш і вони перев'язують стяжкою. І так всіх разом, щоб ніхто не втік, - продовжує про полон Юрій Гринаш. - Деякі хлопці задихалися, коли машина гальмувала. Тому що ви сидите і вся маса давить. У когось серце хапало. В туалет сходити теж не давали. Хтось, здається, там і сходив у туалет". 

Їхали чоловіки дуже довго. Під ранок їх привезли в аеропорт. Вони не бачили нічого навколо, бо на голову одягнули шапку та перемотали скотчем. Після літака пересадили в автозаки і завезли у тюрму в Росії. Далі - розповідь Юрія Гринаша про перший день у російській тюрмі:

"З автозаків нас по одному викидали на асфальт. Одразу питали ім'я, прізвище, посаду і далі вперед, вперед. Ми зайшли в приміщення, з решіткою, без дверей. Я чув, що всі хлопці біля мене поруч, я міг до когось доторкнутися. Але я нікого не бачив і своїх теж не міг знайти. Потім чую, що кількох людей кудись забирають. Нам сказали стійте, хто сяде, тому капець. Ми стояли, я не знав скільки ми стоїмо часу, втратив орієнтацію в часі і просторі. Пробув там більше 12 годин точно. Я вже так стоячи і засинав. Впав на коліна, заснув. Пощастило, що ніхто не помітив. Вже зрозумів, що людей кудись далі забирають. Так і мене забрали з двома іншими хлопцями. Шапки не знімали, ми нічого не бачили. Поставили нас на коліна під стіну. Мене почали питати, чи я знаю історію Другої світової війни. Я розказав. Потім питав за Степана Бандеру. Я казав, не знаю, хто такий. А він каже: "зараз узнаєш, подожді". Обертають у свій бік, знімають з мене шапку. А це вже більше доби темно, нічого видно не було. Ще й так туго лежало, що в мене шрам був. Бачу трьох чоловіків перед собою у синій формі, і вони почали відразу бити по животі, по голові. Питають, хто такий, де займався. Я їм то все розказав. Йду далі. Підходжу до стіни, там ще три росіянина - один тримає шокер, другий дубинку, третій щось типу бити. Кажуть - роздягайся.  Маєш три секунди або тобі капець. В мене не було що скидати, я роздягнувся, встиг. Вони кажуть: молодець, але тобі все одно капець. Сказали ставити руки на стіну, почали мене бити тими предметами. По нирках і ногах більше всього били. Дуже сильно били. Там своєрідне коло було. Я роздягнувся, потім стрижка, баня і повернувся назад у те ж приміщення, але з іншого боку стіни. Там столики стояли зі слідчими. Біля слідчого ще раз шокером почали бити. А далі дали комплект тюремної форми й завели в камеру. Я, коли в камеру зайшов, ззаду весь синій був. Інші хлопці теж усі сині були. Мені відносно пощастило ще. А деяким хлопцям повідбивали органи. Один головою поїхав. Одному зламали стопу. Багато хто падав, втрачав свідомість". 

Стояли по 16 годин і по кілька разів на день співали гімн Росії 

Камери були різні. Від двох до 14 бранців. Юрія тримали в шестимісній. У перший день перебування їсти не давали нічого. Наступного - трошки супу на обід, а на вечерю - ложка картоплі з хлібом. 

"Голодом нас морили, - продовжує Юрій. - Загалом десь 5 ложок каші і шматок хліба. Каша теж ніяка: ні солодка, ні солена, і чай такий. Це за один прийом їжі. На обід було перше і друге: суп і каша. Суп був такий, я пам'ятаю, в грудні нам дали, що одна ложка їжі була там. Ставлення було дуже погане. Нас заставляли постійно стояти. Перші кілька днів ще сиділи, а потім нам дали знати, що сидіти не можна, треба стояти. Хотіли, щоб ми стояли по 16 годин. У мене перший рік все було добре, ноги не пухли. Але через рік почали пухнути і досі ще пухнуть. Стояли, змушували співати по 5 разів гімн Росії. Бувало, по 20 співали. З цього й починався день. Ти спиш, чуєш гімн Росії і мусиш терміново стати в колону в бік дверей і співати гімн. Після цього відразу зарядка 15 хвилин. Після зарядки прибирання і сніданок. А далі - стоїмо. Заставляли вчити постійно їхню пропаганду. Про генерала Жукова, про Другу світову, вірші, більше 30 віршів. Назви такі убогі - "Росія" або "Росія, Росія, Росія" або "Любімая Расія". І то все потім опитували кожен ранок. Була ранкова перевірка. Вони кожну камеру відкривали, виводили всіх. Поза камерою ми пересувалися тільки зігнуті, руки позаду.  І один з них перевіряв камеру, а інші опитували. Було таке, що просто били. В мене таке рідко було.  Раз на декілька місяців. Шокером по геніталіях. У нас тридцять людей на туберкульоз захворіли. Через погані умови. Там була дуже велика сирість і холодно. Лікування не було". 

За час полону Юрію дозволили написати два листи рідним. Перший - коли приїхали в тюрму. Росіяни дали приклад, як писати, і саме так в'язні мали переписати листа, щоб його відправили. А через тиждень дали написати своїми словами. З того часу понад 600 днів зв'язку з чоловіком не було. 

Я одразу попросив телефон і сигарету

Півтора року Юрій Гринаш вірив, що його обміняють, і переконував у цьому хлопців, що сиділи разом з ним. А потім вірити перестав. Думав, що до 30 років буде там сидіти. А 3 січня відчинили двері в камеру і назвали ім'я Юри. Думав, що переселяють в іншу камеру, але це вже був обмін. Коли вивели з камери, ще кілька разів вдарили на прощання, посадили в автозак і кудись повезли. 

У той момент чоловік не знав і не вірив, що це може бути обмін. Ба більше, біля нього сидів хлопець, який поміняв уже вісім закладів. А потім їх привезли в аеропорт. Але навіть тоді Юра не був упевнений, що це обмін. Переконався, коли сіли в автобуси в Білгороді. Тоді вже зрозумів, повертається додому.

"Я був дуже радий, але не вірилося, що вдома, - ділиться враженнями військовий. - Я одразу попросив телефон, передзвонив до батьків, а потім попросив сигарету. Мама і бабуся дуже зраділи. А вже коли побачили, розплакалися".

Нині Юрій Гринаш продовжує реабілітацію після полону. Вже повернувся додому. Знущання в російських буцегарнях дало свої наслідки: має проблеми з ногами і зіпсувалася постава. Став нижчий на чотири сантиметри. 

"Знаєте, я перед полоном думав, що немає поганих націй, є погані люди. Тепер я не можу притримуватися цієї думки. Вони ненормальні люди. Отримували задоволення від того, що били нас, знущалися, насміхалися і опитували весь цей "брєд". Я не розумію, навіщо це робити", - підсумував Юрій Гринаш.