Першою фразою було: "Я не вірю, що чую твій голос!", - донька звільненого з полону військового про зустріч після обміну

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з донькою Наталією Данилишин.

3 січня відбувся найбільший обмін полоненими за час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Додому повернулися 230 військових. З них 225 чоловіків та п'ятеро жінок.

Серед них — військовий 128 гірсько-штурмової бригади Василь Данилишин. Він зі Львівщини. 

"Я була на роботі. Мені передзвонили з координаційного штабу і повідомили, що батька сьогодні обміняли. У перші секунди  не повірила", - пригадує звістку про повернення батька донька Наталія. Усі два роки, поки чоловік був в полоні, вона зверталася у "Червоний хрест", координаційний штаб поводження з військовополоненими, контактувала з військовими, щоб батька якнайшвидше звільнили. 

Батько завжди казав, на двох частинках України Росія не зупиниться

Василь Данилишин на фронті з 2014 року. Пішов на війну добровольцем. 

"Сказав, що повинен захищати Україну, це обов'язок", - розповіла про рішення батька Наталія Данилишин. Воював у найзапекліших точках Луганщини та Донеччини. З початку АТО був два роки у війську, повернувся додому і згодом підписав контракт зі Збройними силами України на три роки. На початку великої війни йому залишалося до кінця контракту пів року. Але додому він тоді так і не повернувся. 

"Мій батько завжди казав, що Росія не зупиниться на тому, що досягла, — пригадує Наталія Данилишин. - Можливо, він це прямо не озвучував, але ми всі розуміли, мабуть, і батько серед інших, що агресор на двох частинах України не зупиниться". 

Під час повномасштабного вторгнення Василь Данилишин весь час був на Запорізькому напрямку. Там і потрапив у полон у березні 2022 року. "Коли батько потрапив у полон, Пологівський район, де він перебував, був вже захоплений. Що там сталося, не знаю", - каже Наталія Данилишин. 

Тоді з чоловіком зник зв'язок. Родина не одразу дізналася, що батько в полоні. Але почалися пошуки. Усю весну вони були серед невідомості. "Версій протягом весни було дуже багато. Починаючи з того, що їх вбили, закінчуючи полоном. У частині він вважався безвісти зниклим. Тоді я почала писати різні звернення, збирати пакети документів, надсилати в різні служби, щоб його починали шукати. У нас є група у вайбері, де родичі шукають своїх рідних. У той час багато військових пропало, то ми розділилися по напрямках і допомагали один одному шукати, зв'язувалися з волонтерами та місцевими з Запоріжжя", - пригадує Наталія. 

Листування все російською. Батько писав: живий, здоровий, все добре

Лише у липні 2022 року Наталя Данилишин дізналася, що батько у полоні. Тоді почала шукати шляхи, як повернути його додому. Найбільше працювали з координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Організація чітко надала інструкції, як і що потрібно робити. Кожного місяця донька обдзвонювала військову частину, ГУР, координаційний штаб, запитувала, чи йде якась робота. А через рік дізналася, що батько у списках на обмін. І з того часу залишалося лише чекати.

Була змога листуватися з батьком. За два роки Наталія вислала три листи. Вже зараз дізналася, що Василь Данилишин два з них отримав.

"Я перша отримала листа від батька. Там вже були чіткі інструкції, як можна відповісти йому. Це, як колись на папері, пишеш, надсилаєш в координаційний штаб, вони безпосередньо пакують їм і відправляють. Листування відбувалося російською мовою, писали загальними фразами. Все добре, живий, здоровий, скучаю, як ви. Ми теж писали про сім'ю, нічого зайвого", - пригадує Наталія.

Почула голос дідуся і почала сильно плакати. Емоційно зреагувала

Останні кілька місяців була надія, що батька можуть обміняти. Тоді говорили, що готують великий обмін. Наталія здогадувалася і сподівалася на обмін. Але координаційний штаб мовчав.  

"Все було дуже секретно, тому я й була у шоковому стані перші кілька секунд, бо не розуміла, чи це правда. Мої рідні взагалі не повірили. Казали, поки не почуємо через телефон, не повіримо, — розповідає Наталя. - А потім дзвінок батька.  Він передзвонив близько о пів на одинадцяту вечора. Це було кілька хвилин в дорозі до реабілітаційного центру.  Першою моєю фразою було: "Я не вірю, що чую твій голос". Батько каже: "Ти ж знаєш, я не міг вас залишити". 

На Василя Данилишина вдома чекала також маленька внучка, яка виросла в нього на руках. Наталія не розповідала доньці, що дідусь в полоні, а завжди відповідала, що він на війні, у місці, де немає зв'язку. 

"У перші секунди їх розмови так смішно було. Вона поговорила і почала сильно плакати. Я кажу: “Чого ти плачеш?”. А вона: "Я така рада, що мій дідусь нарешті подзвонив". Дитина втішилася, напевно інтуїтивно відчувала, бо довго не бачила, довго не чула. Втішилася, емоційно зреагувала", - продовжує Наталія.

Зараз родина вже може спілкуватися. Донька каже, що батько себе добре почуває, лише хоче відпочити. І вже за місяць може бути вдома.