25 грудня на телеканалі "Еспресо TV" у рамках програми "Вечір з Миколою Княжицьким" відбувся прем'єрний телепоказ документальної стрічки "Уламки". Режисер фільму Артур Якубов розповів, як і де знімали стрічку та про пласт проблем, які вона піднімає.
Я бачив декілька фільмів про дітей у прифронтовій зоні. Чому ви вирішили про це розповісти?
Ідея фільму належить відомій волонтерці Вікторії Христенко. Вона завжди марила цим фільмом, вона стикалася з проблемами таких дітей, бачила їх на власні очі. І розповідала, що дивилась різні фільми, телепрограми про це, але ніде не показували реальну ситуацію дітей у прифронтових зонах. Вікторія завжди казала, що ми наче живемо у двох паралельних реальностях…
Це правда. Люди, які прекрасно відпочивають, і люди, які живуть на лінії фронту, – це ніби два абсолютно різні світи.
Я проникнувся ідеєю такого фільму, потім працював над сценарієм, власне, створив сценарій цього фільму. Ми намагалися зробити його максимально художнім, хоча це стопроцентно документальна стрічка, але хотіли, аби вона була максимально орієнтована на емоцію глядача. Ми не робили статистичних показників, а робили так, щоб людина прониклась емоцією, знайшла ту емоцію в самій собі, у своєму серці – що вона відчуває стосовно проблеми.
Ви вводили постановчі елементи?
Ні, ми ніколи не використовуємо цих, як ми, документалісти, називаємо "подстановочних" елементів. У цьому фільмі все абсолютно так, як воно є. Це не чиста хроніка, бо я певний час був у матеріалі, вивчав його, вивчав своїх героїв, розумів кожного з них, який маршрут їхнього життя. І потім уже як режисер стрічки, як автор сценарію компілював ці всі факти між собою для стрічки, аби досягнути того результату, якого, вважаю, ми досягли.
Де ви знімали?
Більшу частину – в Києві, в Київській області. Також виїжджали в прифронтові зони: в Часів Яр, Краматорськ. Загалом зачепили великий обсяг території.
Чому "Уламки"?
Девіз нашого фільму – "Долі дітей, які війна розбила на уламки". Одразу наголошу, що це не лише про дітей, які живуть там, у прифронтовій зоні. Ми охопили пласт дитячих проблем, пов’язаних з війною. Частина ж дітей втратили батька або матір на війні, які були військовослужбовцями. Вони потребують нашої уваги та допомоги, оскільки ми зобов’язані це робити – по-іншому просто бути не може. Батьки цих дітей віддали за нас своє життя, ці діти втратили частину себе, вони втратили 50% себе. Вважаю, що 50% любові – це мати, а 50% – це батько. Тож виходить, що ці діти наполовину порожні. Жорстокий світ, вони з ним зіштовхуються, ці діти зіштовхуються з матеріальними, емоційними проблемами – там великий пласт проблем. Також у нас є напівприхована сюжетна лінія про дітей, які загинули – ми віддаємо їм певну шану. Окрім того, акцентуємо на дітях-переселенцях. Вони переїхали, на щастя, все добре, проте також зіштовхувалися з різними проблемами. Хтось мав проблеми з мовою, хтось із так званим "географічним булінгом". Тобто різні питання, які стосуються дітей.
У вас був ще один фільм, називався "Справжня Русь". Ви говорили про справжню історію України. Наскільки наша історія, яку ми не могли правильно усвідомити та зрозуміти в радянські часи, пов’язана з тим, що відбувається зараз? Це продовження того самого історичного конфлікту, чи ні?
Авжеж. Що більше, всі стрічки, які ми почали робити від 2014 року, в рамках інформаційної війни (спершу створили "Справжня Русь", перед тим був "Фільм 20", потім "Біль, що не минає", тепер "Уламки", сподіваюсь скоро буде "мама Ксюша"), – доповнюють одне одного, ми захоплюємо різні пласти проблем. Діти, військовослужбовці, посттравматичний синдром…
Починали зі стрічки "Справжня Русь". Це була стартова точка, а тепер показуємо і розвиваємо ширше. Це все – та велика війна, яка йшла ще за часів Російської імперії, коли Україна намагалася відділитись, коли були великі повстання.. До слова, Росія тримала один з найбільших гарнізонів саме на території України, тому що тут завжди спалахували повстання. Тому далі триває ця визвольна війна. На жаль, вона таким чином, такою кров’ю нам дається – що зробиш...
Ми в інформаційній війні виграємо, програємо? Достатньо приділяємо уваги їй? Чому цим займаєтеся особисто ви? Це вам цікаво, чи вважаєте, що це суспільний обов’язок?
Для нашої знімальної групи це був виклик як обов’язок. Звісно, це наша суспільна позиція, соціальний внесок. Ми не програємо інформаційну війну, ми робимо ту відповідь, яку можемо зробити. Раніше збиралися нашою редколегією і думали, як можемо відповісти, що можемо зробити, моніторили ситуацію, які фейки запускає РФ. І з роками дійшли висновку, що ті люди, які вважають себе проукраїнськи налаштованими, вони й будуть такими – немає сенсу щось їм доносити. А люди, які якимось чином російськоорієнтовані, вони такими й будуть.
Пригадую, ще раніше часто звучали гасла "Донбас на колени никто не поставит", і я питав: у якому сенсі? Чому вас хтось має ставити на коліна? Власне, спілкуєшся з ними, аргументуєш, про щось говориш, і вони ніби погоджуються, а в кінці знову цю фразу кажуть. Зрозумів, якщо цим людям так комфортно, то хай залишаються при цьому. Але це ж невелика кількість людей. Більшість – патріотично налаштовані.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook–сторінку.