У Театрі Леся Курбаса – прем'єра не для слабкодухих. Фото

Прем'єра у Львівському академічному театрі ім. Л. Курбаса "Пастка розуму" за твором одного із найвідоміших та найуспішніших письменників та сценаристів Великобританії Ентоні Горовіца, можливо, з ніг не збиває. Але однозначно перемикає свідомість глядачів з усіх стресових новин за стінами театру на те, про що мова в його просторі. Адже йдеться про дослідження шляхів зародження та руху чорноти в людській душі та волю кожного протистояти цьому чи дати йому розвиток, попастися в цю пастку чи її уникнути, інформує "Еспресо.Захід".

Отже, про що йдеться? Про чергову постановку американця Ніла Флекмена на "курбасівській сцені". Уже третю саме в цьому театрі – попередньо були "Раптом минулого літа" та "Небезпечні зв'язки".  Дійство, до якого епіграфом взята теза (яка цілком вкладається як в медичну практику, так і інформаційну, соціальну, політичну тощо): "Він не вважає, що з ним щось не гаразд, тому що один із його негараздів полягає у тому, що він думає, начебто з ним усе гаразд". Видовище, де "постає вагоме питання – чи ми створюємо психологічний хаос? Чи можливо,  ми ним і є? І дійсно, як ми можемо відокремити гравців від гри?"

Зрештою, якщо би ця розмова відбувалася в уявному середовищі політикуму, творчої спільноти чи якоїсь інакшої, воно мало би значно менший вплив, ніж та, яку запропонував автор і – відповідно до його тексту –  увиразнив театр ім. Л. Курбаса. А саме – дослідження відбувається начебто в атмосфері психіатричної клініки закритого типу, де сидять найжорстокіші вбивці свого часу. Саме сюди прибуває "автор історій про справжні злочини" Марк Стайлер з метою поспілкуватися з серійним вбивцею Істерменом для своєї нової книги. Бо історії грішників легше продати. 

І тут навряд чи щось заперечиш. І навіть якби й хотів, то справжня реальність усе спростовує. Адже, приміром, про Джека-різника написано біля двох сотень книг і знято купу  фільмів, а дехто ще донині намагається розгадати його таємницю. Це значно більше, ніж про будь-якого  знаменитого у світі реального позитивного героя. Сумно? Однозначно. Людство схильне плекати славу новоявлених геростратів (пригадуєте того античного чоловічка, котрий у своєму рідному Ефесі спалив храм Артеміди тільки тому, що хотів, аби  його пам'ятали?)  Отож відповідно, хто такий Джек-різник чи Андрій Чикатило, вам розкажуть у будь-якому куточку світу.  У позитивних героїв  менше слави. Попри те, що "всі ми є тими, за кого нас мають інші".

А коли в контексті сценічної драми ще й з'ясовується,  що пов'язує двох чоловіків щось більше, ніж бажання письменника оприлюднити історії вбивці, то раптом воно починає розставляти пастки і на всіх присутніх у глядацькому залі. Оте чорне, що раптом починає лізти з героя – начебто з його світлої душі, ота недолюбленість ще в ранньому дитинстві, здобуті  комплекси, перевертання з ніг на голову уявлень про себе, як начебто дійових персонажів, так, відповідно, і всіх, хто за ними  спостерігає, вводять глядачів у стан певного нервового збудження, яке відрізає від зовнішнього світу. Хоча чому відрізає? Путін і його російський електорат, тиран і його славословці,  вбивця і ті, кого вабить його слава… Начебто дійство не про це, але може бути і про це також… Неможливість подекуди розпізнати ситуацію (хай навіть у форматі вистави) – де гра, експеримент, а де дійсно лікар, пацієнт, стороння особа і чи стороння (буквально – відповідно до сценічного сюжету, а фігурально – в контексті суспільства в цілому) породжують внутрішнє сум'яття, яке долається тільки оплесками на адресу таланту Ярослава Федорчука (Стайлер), Миколи Берези (Фаррера) і Тамари Горгішелі (Пейслі).

Взагалі я не дивлюся жахастиків. І кінострічок про маніяків також. Просто не люблю і все. Але цілком погоджуюся з українською письменницею, перекладачкою, редакторкою Катериною Міхаліциною, котра, власне, й перекладала українською  твір Ентоні Горовіца  і з котрою ми перетнулися у глядацькому залі: чорне є завжди, питання – чи здатна людина його контролювати і чи спроможна уникати певних пасток. 

"З гострим скальпелем – три людини – три різні особистості – борються з протиставленнями правди і брехні, – акцентує про дійство режисер Ніл Флекмен. – Чи може хтось бути переможцем в цій боротьбі, чи все ж ми приречені піддатися нашим слабкостям і бігати по колу, де пастка розуму – небезпечна гра, а ясність розуму – поза горизонтом".

"Я бачила фрагменти британської вистави, то можу сказати, вона значно слабша за львівську, – поділилася зі мною  думками Катерина Міхаліцина. – Актори разом з режисером Нілом Флекменом зробили цю річ доступнішою українському глядачу, включивши до неї певні "ключики", які спрацьовують тільки на нас, але ніколи не спрацювали б у Британії. Але річ навіть не в цьому – театр Курбаса зробив виставу не про жорстокість та насильство, а про емоцію, піднявши на вищий рівень сам текст, який в оригіналі значно пласкіший і однорівневіший і який, коли я його перекладала, видавався мені – доволі начитаній людині, сухим і легковгадуваним. Ця річ дуже наочно показує, що зло значно цікавіше пересічній людині, ніж добро, і треба сто разів подумати, чи варто множити його, навіть якщо це вигідно з погляду фінансів та успіху. Як на мене, такі вистави – це можливість перемикання, сильний протитривожний засіб, бо переводить гру в інакшу площину. Інакше кажучи, пастки змінюються. І якщо ми не можемо від них остаточно звільнитися, то принаймні можемо між них перемикатися і  збільшувати собі простір для руху. А там гляди –  і буде вихід".

Фото Ярини Коваль

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.