У ці вихідні у Львові відбулася прем'єра першої в Україні офіційної "Тригрошової опери" Бертольда Брехта з оригінальною музикою Курта Вайля, про що вже багато говорили ще до того, як цю виставу представили на суд глядача. По-перше, ставив її Максим Голенко – запрошений режисер, якого окреслюють як одного з найрезонансніших режисерів України, майстра театрального епатажу, головного режисера київського "Дикого театру" та Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька. А по-друге, стартувати вистава мала не з театральної сцени, а з приміщення найстарішого в Україні трамвайного депо. Однак через нелюдську спеку все змінилося, і вистава "заньківчан" пішла у світ – традиційно – із заньківчанської сцени, інформує "Еспресо.Захід".
Як наголосила у вітальному слові Катаріна Шаупп-Карманн – керівниця відділу культури, освіти та національних меншин Посольства Німеччини в Україні (що займалося улагодженням усіх нюансів з авторськими правами та уможливило цю постановку), незалежно від того, де саме звучить Бертольд Брехт, він не втрачає актуальності донині.
Його "Тригрошова опера", написана на основі п'єси "Опера жебраків" англійського драматурга доби Просвітництва Джона Гея (що своїм чином була заснованою на пригодах реальних лондонських шахраїв Джека Шепарда та Джонатана Вайльда), зберігши фабулу твору-основи, прозвучала водночас як гостра критика сучасного Брехтові суспільного ладу з усіма його вадами. Звучить вона доволі гостро і зараз. А до речі, так, як вона це зробила тоді, сприйняли далеко не всі. Зрештою, як нині: так, як ця вистава прозвучала зі сцени театру ім. М. Заньковецької, миттєво поділило публіку на два табори – тих, хто категорично проти, і тих, хто за.
Хоча цього варто було очікувати. Бо таким – попри все – є Брехт, брати твори якого в репертуар зважуються далеко не всі театри. Дуже вже він непростий. І його "Тригрошова опера" зокрема – попри те, що від часу створення вона постійно фігурує у театральному репертуарі світу. До слова, після першої сценізації "Тригрошової опери" в Берліні у 1928 році – попри окреслення "сенсація сезону" і "найбільш касова вистава" – діапазон думок про ту прем'єру теж коливався - від беззастережного визнання до безапеляційного засудження. І тих, хто засуджували, – пишуть фахівці від театру – було більше.
Що маємо нині? Без сумніву, шок для постійних шанувальників театральної стилістики театру ім. М. Заньковецької. Бо те, як Максим Голенко розкриває суть персонажів, вивертає акторів (а доволі жорстку "Тригрошову оперу" цей режисер ставить уже вдруге - вперше це було в Луганську у 2013 році – ще до появи "зелених чоловічків" – на сцені Російського театру імені Луспекаєва), та театральна мова, яку він обирає, щоб донести ті чи інші ідеї, справді вражає. Насамперед, у контексті тих звиклих форм, у яких театр приходив до глядачів раніше.
Але чи так вже це погано, як гудуть нині у навколотеатральних кулуарах? Вочевидь, ні. Бо цілком новий досвід сценічної праці завжди швидше додає, аніж віднімає. Тим більше, що на сцені чогось такого, що би принижувало гідність, – зокрема людини-актора (а такі випадки історія вітчизняного театру теж, на жаль, знає) – не відбувалося. Попри усі навколотеатральні теревені. Все в контексті фабули п'єси, яка аж ніяк не про вихованок Інституту шляхетних дівчат, і яка насправді "яскравого світла у кінці тунелю" не пропонує. Однак змиритися із побаченим готові не всі – головним чином через той шлейф, який до Максима Голенка насправді не має стосунку, але має стосунок до задавненої образи багатьох львів'ян на сучасне керівництво театром за те, як театр повівся з окремими заньківчанами. А відповідно, - і до несприйняття будь-яких пропозицій "згори", що пов'язані з людьми з-поза стін театру. Однак це вже задавнена тема цілком іншої розмови.
А якщо спробувати бути справедливим, то, приміром, можна завдяки "Тригрошовій опері" побачити котрогось з акторів значно привабливішим, майстернішим, ніж сприймав його до цього. Як колись Вадим Сікорський відкрив львів'янам цілком нового і неймовірно притягального Януша Юхницького в образі Мака Мерфі у спектаклі "Політ над гніздом зозулі", так і Максим Голенко презентує сьогодні геть несподіваним і просто бомбезним добре знайомого Олега Сікиринського (Джонатан Пічим) чи Олександра Норчука в образі Меккі. Принаймні, ці актори персонально для мене зазвучали значно цікавіше, ніж це було вчора.
Якщо спробувати бути справедливим, то "Тригрошова опера" на сцені театру імені М. Заньковецької – хороший досвід. Це практика. Це нагода вийти за межі узвичаєного. Це можливість спробувати щось інакше і поглянути на себе цілком інакше. Це ще один аргумент на користь того, що "нафталінних" театрів не існує. І головне, що театр ім. М. Заньковецької – жив, живе і житиме!