"Нині ми формуємо українську традицію вшанування пам'яті військових": розмова з керівником центру "Доля" Святославом Шереметою

Про це, а також про декомунізацію на Львівщині, останки німців під пам’ятниками радянським солдатом і вартість порівняльних аналізів ДНК ексгумованих останків журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з керівником Меморіально-пошукового центру "Доля" Святославом Шереметою.

Скільки років ви займаєтеся пошуком поховань і ексгумацією — у Меморіально-пошуковому центрі "Доля" або загалом? І скільки проєктів реалізовано за цей час?

Я є керівником Меморіально-пошукового центру — комунального підприємства Львівської обласної ради "Доля" — з 2011 року. Це вже понад 14 років. А загалом питаннями пошуку та впорядкування поховань займаюся 20 років.

У межах роботи центру "Доля" було реалізовано сотні проєктів, пов’язаних із пошуком поховань. Віднайдено, ексгумовано та перепоховано понад 10 000 останків загиблих різних періодів: Перша світова війна, Друга світова війна, жертви політичних репресій, учасники національно-визвольної боротьби, вояки дивізії "Галичина" та УПА.

Ми також упорядковуємо поховання, реалізовували проєкти з побудови меморіалів, зокрема на території Республіки Польща. Серед них — меморіали в Заліській Волі й у Ланьцуті, а також впорядкування українських поховань у селах Бахів, Сівчина, Березка, Старий Люблінець та інших.

Серед найбільших проєктів, реалізацію яких мені довелося координувати, — побудова меморіалу та створення меморіального кладовища Героїв Карпатської України на Верецькому перевалі, де поховані 22 січовики, а також меморіал Героям Вовчухівської офензиви.

Розкажіть про проєкти, які відбуваються зараз, і про заплановані.

Меморіально-пошуковий центр "Доля" кілька останніх років зосереджений переважно на реалізації проєктів, пов’язаних із декомунізацією. Насамперед ідеться про очищення громадського простору — міст, містечок, сіл і селищ — від маркерів тоталітарно-комуністичного режиму.

Фактично починаючи з 2022 року це стало основним напрямком нашої діяльності. Ми проводимо ексгумацію та перепоховання останків, зокрема загиблих під час Другої світової війни й у повоєнний період.

Під повоєнним періодом маються на увазі поховання співробітників НКВС, які боролися проти української державності, проти українського визвольного руху, і яких радянська влада ховала на центральних площах чи вулицях населених пунктів.

Ми розуміємо, що померлі чи загиблі мають бути поховані у спеціально відведених місцях. І в усьому світі такими місцями є кладовища. Радянська влада підходила до цього зовсім інакше — з ідеологічним і пропагандистським прицілом. 

Поховання загиблих часто здійснювали на центральних площах і вулицях міст. Це робили насамперед для того, щоб збудувати меморіал, надати йому відповідного ідеологічного навантаження. А потім туди мали приходити громадяни, піонери, комсомольці — і все це використовувалося для проведення пропагандистської роботи.

З 2022 року ми реалізували багато проєктів з декомунізації у Львівській області, працювали також у Тернопільській області, місті Вінниця, Рівненській і Закарпатській областях. Цього року плануємо працювати на Волині.

Якщо говорити про питання декомунізації, зокрема про її завершальний етап — не про демонтаж меморіальних споруд, а саме про ексгумацію та перепоховання, — то тут першопрохідцем в Україні виявилося Закарпаття, а саме Мукачево.

Саме в цьому місті у 2022 році ми вперше реалізували подібний проєкт. Це була центральна площа Мукачева, біля міської ради. Ми провели ексгумацію останків загиблих часів Другої світової війни та партизанів. Їх перенесли на місцеве кладовище.

Мукачеву першому вдалося отримати дозвіл від Міністерства культури. До цього з такою ініціативою виступало місто Мостиська на Львівщині, однак протягом кількох років на рівні міністерства погодити це не вдавалося. А у 2022 році Мукачеву вдалося це зробити. Після нього ці процеси почалися по всій країні.

З обласних центрів першою була Вінниця. У самому центрі міста, на Європейській площі, яка є візитівкою Вінниці, було поховання й меморіал, який тривалий час був місцем, куди приходили вінничани — і на День Незалежності, і 8 чи 9 травня, і в інші дати. Туди йшли школярі після випускного чи останнього екзамену, молодята після весілля.

Туди приходили, щоб ушанувати пам’ять вінничан, загиблих під час Другої світової війни. Але після досліджень, які провели наші колеги з Центру історії Вінниці, а також після пошукових, земляних робіт, ексгумації й перепоховання, ми встановили: насправді загиблі часів Другої світової війни становили лише 26,4% усіх похованих.

Решта — це загиблі в інші періоди, зокрема учасники більшовицького руху й причетні до більшовицької окупації та геноцидної політики. Там були й червоноармійці, які воювали проти Української Народної Республіки. Там навіть були поховані китайці, які були або найманцями, або добровольцями в складі збройних "продзагонів", і займалися грабунком українських селян, вилучали продовольство для потреб Червоної армії.

Цікаво, що цим підтвердилися історичні дані, які віднайшли наші колеги з Центру історії Вінниці. Згідно з цими джерелами, згадані китайці загинули в бою з козаками славнозвісної отаманші Марусі. У документах було зафіксовано, що козаки вступили з цими червоноармійцями в бій, зокрема шабельний — бої вели не лише з використанням вогнепальної зброї, а й на шаблях. 

Під час досліджень ми це підтвердили: на рештках тих китайців виявили характерні рубані рани.

На Львівщині, я сподіваюся, найближчим часом зможемо завершити процес ексгумації, перепоховання та повної декомунізації. У сусідніх областях — Тернопільській, Франківській, Рівненській, Волинській — ще дуже багато роботи в цьому напрямку.

Якщо подивитися на ситуацію на заході Україні, де в 1940-1950-х роках діяла Українська повстанська армія, то більшість радянських меморіалів тут були присвячені загиблим у Другій світовій війні, але в більшості там були поховані військовослужбовці НКВС, які в післявоєнний період боролися проти українського підпілля й Української повстанської армії.

Коли ж говоримо про центр, схід і південь України, ситуація подібна, але зворотна за часовими періодами.

Якщо на заході України спочатку ховали тих, хто справді воював проти нацизму — реальних фронтовиків — а вже потім енкавеесівців, то за Збручем ситуація була протилежною. Спочатку там ховали тих, хто боровся проти Української Народної Республіки — червоноармійців і комсомольських партійних працівників, з написами, що тут поховані загиблі від рук українських націоналістів чи петлюрівців. А вже після цього ховали загиблих у Другій світовій війні.

У Вінниці експонували витяг з газети "Шлях", датований, здається, 1919 роком. Це була газета, що виходила в часи існування Української Народної Республіки. Там був приблизно такий текст: "Більшовики, які прийшли у Вінницю, займають найбільш престижні й кращі місця в місті, щоб проводити там поховання і ховати своїх загиблих — тих, хто боровся проти Української Народної Республіки. Вони використовують ці місця для пропаганди своїх більшовицьких ідей".

У ті часи це вже помічали журналісти та редакція, які опублікували цей матеріал.

У всьому світі існує культ увічнення пам’яті військових, поваги до них. 

Надзвичайно важливо у вшануванні загиблих під час воєн і боротьби зберегти пам’ять про кожного солдата, щоб його ім’я було викарбоване, щоб про нього пам’ятали нащадки і рідні. Це — європейська і світова практика, і саме так завжди діяла Україна — чи то в часи Української Народної Республіки, визвольної боротьби Української повстанської армії, чи зараз, у часи незалежної України.

Водночас ми чітко бачимо, що Радянський Союз абсолютно не зважав на пам’ять і долю солдатів. Їм було байдуже до пам’яті про своїх військових — і в царській Росії, і, як бачимо сьогодні, у путінській Росії.

Для них на першому місці були пропаганда, демонстрація могутності держави і нав’язування своїх ідей, що було важливіше за долю і пам’ять кожної окремої людини.

Чи проводите ви наразі роботи з пошуку місць поховань, ексгумації або перепоховання, зокрема в Польщі чи інших сусідніх країнах?

З 2022 року складно говорити про реалізацію таких проєктів, насамперед через проблеми з виїздом фахівців за кордон, фінансування, а також тому, що всі зусилля — і держави, і кожного з нас — зосереджені на теперішній війні.

Однак до початку повномасштабного вторгнення і ковіду ми реалізували низку проєктів за кордоном. Зокрема, наші фахівці регулярно впорядковували місця поховань на території Республіки Польща. Це були як військові, так і цивільні поховання — як уже облаштовані меморіали, так і ті, де меморіали в перспективі можуть з’явитися.

Також ми проводили низку експедицій для пошуку поховань, ексгумації та перепоховання. Зокрема, пошук місць поховання загиблих воїнів Української повстанської армії, а також цивільних українців...

Сподіваюся, що цього року нам вдасться продовжити цей проєкт. Є перспективи, є звернення з боку України щодо пошуку, ексгумації та перепоховання у випадку виявлення місць поховань загиблих українців.

Довідка: за кілька днів після запису інтерв’ю, 23 травня, заступник міністра культури та стратегічних комунікацій України з питань європейської інтеграції Андрій Наджос повідомив, що Україна готується до проведення ексгумаційних робіт на території Польщі вже цього року.

Маю велику надію, що саме цього року це стане можливим, адже для цього вже існують відповідні підстави. Сподіваюся, що нам вдасться відновити діяльність у цьому напрямку.

Наскільки я бачу з новин, у Польщі існує суспільний запит на проведення ексгумацій і перепоховань своїх співгромадян в Україні. На вашу думку, чи існує подібний суспільний запит і в Україні? Зокрема, чи відчувається інтерес серед українців до вшанування або перепоховання останків українців, похованих на території Польщі?

Однозначно так. Українській громадськості це питання завжди було важливим. Особливо для мешканців Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської областей — там проживає багато людей, які у 1944–1946 роках були переселені з території сучасної Польщі: з Надсяння, Холмщини, Лемківщини.

На щастя, ще є живі очевидці тих подій, а також їхні діти й онуки. Для них це має велике значення. Загалом для багатьох наших співгромадян, які цікавляться історією, питання вшанування пам’яті — надзвичайно важливе.

Можливо, ця тема в Україні не настільки активно підігріта ЗМІ, як у Польщі. Але для нашого суспільства вона залишається суттєвою — особливо для тих, хто займається історією, пам’яттю, пошуковою діяльністю. 

Як змінилося ставлення українського суспільства до теми військових поховань після початку повномасштабної війни?

Час і обставини спричинилися до того, що питання вшанування пам’яті та впорядкування військових поховань стало надзвичайно актуальним у сьогоднішній Україні. Якщо до початку повномасштабного вторгнення ця тема цікавила радше вузьке коло людей, то зараз ситуація змінилася.

Раніше дійсно було багато ентузіастів, які займалися впорядкуванням поховань жертв Першої та Другої світових воєн, а також учасників національно-визвольної боротьби. Однак у суспільстві ця діяльність не мала такого широкого відгуку.

Так, люди поважали цю роботу, розуміли її важливість, цінували зусилля пошуковців, фахівців і експертів з увічнення пам’яті, але це не було настільки помітно й публічно, як зараз.

Ми з вами розуміємо, що фактично в кожному нашому населеному пункті зараз є алея почесних поховань, де поховані наші герої, які загинули в сучасній війні. Ці герої — це наші сучасники, які ще декілька років чи навіть місяців тому були разом з нами. Вони жили на сусідній вулиці, працювали поруч, їхні діти ходили в одну школу. Тому зараз питання впорядкування військових поховань є актуальним, я переконаний, для кожного українця.

Ми повинні констатувати, що як для суспільства, так і для держави це є певним викликом, адже ми не мали досвіду увічнення пам’яті наших загиблих військових. У нас не було десятирічних чи столітніх традицій, як в інших державах.

Так, ми вшановували пам’ять вояків Української повстанської армії, учасників національно-визвольної боротьби чи тих, хто загинув у різних арміях під час Першої чи Другої світової війни, але це не було настільки масово й актуально, як є зараз.

Нині ми стоїмо перед певним викликом — виробляємо цю традицію. Так само як наша армія формувалася на марші, вдосконалювалася, озброювалася і навчалася вже під час широкомасштабного вторгнення, так і наше суспільство фактично по ходу формує українську традицію вшанування пам’яті військових.

Ця традиція базується на українській історії та традиції вшанування пам’яті військових, яка існувала і в часи козацтва, і за Української Народної Республіки, і в період національно-визвольної боротьби. Водночас ми вивчаємо найкращі світові зразки — Франції, Великої Британії, США, Канади, Австралії, Польщі, Італії, інших країн. Я переконаний, що у нас традиція вшанування пам’яті військових буде вдосконалюватися. 

Варто згадати хвилину мовчання о 09:00 ранку. У часи АТО чи ООС у Міністерстві оборони зачитували прізвища загиблих, і лунав Дзвін пам’яті. Тоді можна було прочитати всі прізвища. Тепер ми розуміємо, що їх усі прочитати неможливо, тому запровадили загальнонаціональну хвилину мовчання.

І якщо раніше це була лише хвилина мовчання, то згодом з’явилася ініціатива зупинки транспорту. Наприклад, у Львові реально о 09:00 місто зупиняється, всі виходять з автомобілів і вшановують пам’ять загиблих. Ми створюємо традиції.

Пригадую, всі розповідали про Варшаву, де в серпні, у річницю Варшавського повстання, коли оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, місто зупиняється — всі віддають шану загиблим у часи повстання.

Можливо, в Україні є ще деякі люди, які не перейнялися цією традицією, але я переконаний, що більшість нашого суспільства віддає шану нашим захисникам.

Чи могли б ви, будь ласка, конкретизувати, які практики вшанування полеглих військових ми вже запозичуємо з інших країн, і які ще, на вашу думку, було б добре адаптувати або пристосувати до українських реалій?

Нас чекає великий обсяг роботи з пошуку наших загиблих, тих, хто зараз вважається зниклими безвісти.

Ми розуміємо, що щодо частини ще є надія — можливо, вони перебувають у полоні. Але, як історик, мушу сказати, за досвідом попередніх війн, серед зниклих безвісти є велика частина, на жаль, загиблих. І зараз вони перебувають на окупованих територіях.

Коли ми звільнимо всю нашу територію від окупанта, нам треба буде багато часу працювати над тим, щоб знайти кожного загиблого героя, належним чином поховати його й віддати йому шану. 

Безперечно, це також питання створення меморіальних кладовищ. У Львові таким місцем є колишнє Марсове поле — тепер поле почесних поховань загиблих героїв України.

І питання створення меморіалів. Я розумію, що кожне місто, містечко, село, селище має свої особливості й традиції. Але головне, що ми повинні були б запозичити у тих країнах, які мають великий досвід увічнення пам’яті своїх військових, — це те, що на військових меморіалах має бути обов’язковий елемент або обов’язкові елементи, які об’єднуватимуть усі меморіали загиблим у теперішній російсько-українській війні.

Це можуть бути однотипні хрести, це можуть бути відповідні центральні елементи.

Уже зараз ми бачимо, що в державі є дуже багато ініціатив щодо увічнення пам’яті наших героїв, але дуже важливо, щоб були ці обов’язкові елементи, які чітко об’єднуватимуть усі меморіали.

Свого часу Україна перейняла традицію червоних маків. У певних країнах символом полеглих у часи Першої й Другої світових війн є червоний мак. І є дні пам'яті, коли по всій країні відбувається вшанування загиблих у світових війнах військовослужбовців.

У ці дні в цих країнах люди носять червоні маки. Коли людина робить пожертву на вшанування пам’яті — незалежно від суми, чи це 1 долар, 1 фунт, 5, 10 чи 100 — вона отримує мак. І кожен вважає за необхідне хоча б один долар чи фунт задонатити на вшанування пам’яті та догляд за військовими похованнями.

Наприклад, у Німеччині в листопаді відбуваються дні пам’яті загиблих у Другій світовій війні. Упродовж цього місяця представники Німецької народної спілки догляду за військовими похованнями ходять і збирають у скриньки пожертви. Так накопичуються великі суми, які дають змогу належним чином доглядати за військовими кладовищами німецьких солдатів у різних країнах світу.

Німецька народна спілка має мандат від уряду Федеративної Республіки Німеччини для роботи у 44 країнах світу, де є кладовища німецьких військових.

Дякувати Богу, Україна ніколи не була окупантом, і нам потрібно увічнити пам’ять українців, які загинули на території України в цій війні. Але, знову ж, у нас є схожа ситуація: через те, що Україна довгий час не мала своєї держави, українці були солдатами різних армій. Українці воювали в складі американської, канадської, британської армій, у французькому русі опору, який боровся проти нацистської Німеччини, та в багатьох інших арміях світу.

Ми повинні вшанувати всіх наших. Зокрема, зараз ми почали спілкуватися з представниками української громади в Італії щодо увічнення пам’яті українців, які загинули під час Першої світової війни.

Зараз це відбувається силами української громади Італії, яка, крім підтримки України в теперішній війні та донати на Збройні Сили України, також знаходить ресурси для встановлення меморіальних таблиць і вшанування пам’яті українців, які воювали у складі армії Австро-Угорської монархії на території сучасної Італії й загинули під час Першої світової війни.

Як, на вашу думку, в ідеалі має виглядати увічнення пам’яті українців, які загинули за кордоном на різних територіях?

У моєму розумінні, це має бути так само як в інших країнах: після завершення війни цим має займатися визначена державна структура — чи то Інститут національної пам’яті, чи міністерство оборони, чи міністерство культури, або має бути створена окрема інституція, яка безпосередньо цим опікуватиметься.

Вона повинна займатися пошуком, ексгумацією, перепохованням, увічненням пам’яті, утриманням і впорядкуванням кладовищ.

А чи можете навести ще приклади, крім Італії, де діаспора або інші інституції займалися, зокрема, увічненням українських військових поховань?

Ми маємо такі приклади у Сполучених Штатах і Канаді, де є надзвичайно великі українські громади. Там є спеціальні ділянки кладовищ, де поховані колишні українські військові, які перебували в еміграції. Також у Великій Британії є такі місця поховань — це військові, які служили в Українській повстанській армії, дивізії "Галичина", армії Української Народної Республіки чи УГА. Вони помирали за кордоном, але їхні поховання мають відповідні написи й вказівки, що це військові, які боролися зі зброєю в руках за незалежність України.

Організацією цього займалися представники українських громад у цих країнах. Дуже активно працює в цьому напрямку Пласт в Австрії.

Згадаю приклад із Тернопільщини — ексгумацію в Пужниках. Під час процесу робили забір ДНК, щоб визначити, хто саме там похований, або хоча б приблизно зорієнтуватися. Чи звертаються до вас до вас зі схожими запитами щодо пошуку предків? 

Так, наш меморіально-пошуковий центр розпочав створення бази даних для порівняльного аналізу ДНК. Звісно, не маємо ресурсів, щоб відбирати зразки з усіх ексгумованих останків. Але за нашою ініціативою проводимо відбір генетичного матеріалу, зокрема для вояків Української повстанської армії, яких ми ексгумували й перепоховали — ці зразки вже збережено, і для жертв політичних репресій — зокрема, у проєкті в місті Дрогобич.

У Дрогобичі йдеться про колишню тюрму НКВС на вулиці Стрийській (зараз — будівля фізико-математичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету). Ми там ексгумували 104 останки, і фактично в усіх відібрали генетичний матеріал на ДНК. Оголошували, що можливий порівняльний аналіз. 

До нас раніше зверталися родичі загиблих вояків УПА з Лідихова — це Тернопільська область, де ми проводили проєкти. Але, на превеликий жаль, попереднє вивчення ситуації, зіставлення прізвищ показало, що зверталися родичі не тих осіб, які там були поховані.

Зараз до нас звернулися родичі людини, яка, ймовірно, загинула у тюрмі НКВС у Дрогобичі. І, можливо, вперше нам вдасться спільно провести такий порівняльний аналіз ДНК.

Але тут маємо велику проблему — держава наразі не виділяє коштів на такі дослідження. Порівняльні аналізи ДНК мають фінансувати родини, а це доволі дорога процедура. Якщо родина знаходить кошти, тоді аналіз можна провести. В Україні є відповідні центри, які здійснюють порівняльний аналіз генетичного матеріалу.

Скільки це коштує?

Пів року тому, коли я дізнавався, вартість одного порівняльного аналізу ДНК становила до 10 000 грн. Чому я цікавився? Бо коли ми працювали на Марсовому полі, до нас звернулася онука чи правнучка одного із похованих там. Це одна з працівниць Львівської міської ради. 

Якщо врахувати, що на Марсовому полі ми ексгумували 1753 останки загиблих часів Другої світової війни та повоєнного періоду, то стає зрозуміло: якщо взяти зразок ДНК, наприклад, онуки чи доньки загиблого і провести 1753 аналізи, помноживши на 10 000 грн, отримаємо фантастичну суму. 

Наскільки багато на Львівщині ще залишається місць, які потребують дослідження з метою можливої ексгумації та перепоховання загиблих?

Ми знаємо всі ці місця на центральних площах міст і містечок, де є поховання загиблих часів Другої світової війни та повоєнного періоду.

На сьогодні на Львівщині вже повністю проведено перший етап декомунізації: надземну частину меморіалів демонтовано. Тепер залишилося провести ексгумацію і перепоховання.

Ми вже реалізували такі проєкти у Львові, Мостиськах, Сколе, Нижньому Синьовидному, Стрілках, Східниці, Бориславі, Підбужі, Журавному та багатьох інших населених пунктах Львівщини.

У багатьох громадах ще залишилися ці поховання. Доволі часто громада не має достатніх ресурсів, щоб провести такі роботи. Хоча, знову ж таки, на мою думку, це не настільки великі ресурси, щоб не можна було завершити цю роботу: повністю очистити громадський простір від маркерів тоталітаризму й перепоховати тих, хто загинув, у спеціально відведеному місці — на кладовищі.

Я дуже сподіваюся, що впродовж цього й наступного року нам вдасться завершити цей процес. Але тут важливі не лише наші бажання — має бути синергія, співпраця наших фахівців, органів місцевого самоврядування та обласної влади. Переконаний, що така синергія є, і нам вдасться це зробити.

Потрібно "штурмувати" інші області, бо навіть на Тернопільщині й Франківщині ще дуже багато потрібно зробити.  У Закарпатській області динаміка щодо декомунізації набагато позитивніша, ніж на Тернопільщині чи Франківщині.

У цьому році ми реалізували проєкт у Бориславі. Там було поховано 49 радянських військовослужбовців часів Другої світової війни та повоєнного періоду, а також чотирьох німецьких солдатів Вермахту.

Ще до початку реалізації проєкту місцеві краєзнавці припускали, що там може бути німецьке військове кладовище. Вони звертали увагу на те, що навпроти меморіалу, на вулиці, де він розташований, колись був німецький госпіталь.

Під час ексгумації ми виявили, що поруч з основним елементом радянського меморіалу — де стояв радянський воїн і жінка — справді були поховані четверо солдатів Вермахту. Ми знайшли залишки військової форми, жетони — і вже передали їх Німецькій народній спілці. 

Я не виключаю, що там справді є повноцінне німецьке військове кладовище. Радянська влада свого часу могла просто поставити свій меморіал поверх німецьких поховань. Вона там проводила свою пропаганду, туди приводили піонерів, комсомольців, і вони фактично клали квіти на могили німецьких солдатів.

Чи можете ви згадати подібні знахідки — як-от у Бориславі — які вас здивували? 

На Марсовому полі наші фахівці віднайшли останки 24 військовослужбовців німецької армії. 

Чи були якісь архівні документи, які підтверджують їхнє поховання там? 

Ні, таких документів не було.

Наше припущення таке: це, ймовірно, були німецькі військовополонені, які після війни перебували в таборах і працювали тут, а потім просто помирали від важких умов. Ми передали їхні останки й ідентифікаційні жетони Німецькій народній спілці.

Головне питання щодо Марсового поля — коли ми почали там працювати, до наших фахівців почали підходити місцеві мешканці. Вони згадували, що пам’ятають, як в 1970-х роках усе на цьому місці зрівнювали бульдозером.

Потім ми знайшли архівні фотографії, які показували, як ця територія виглядала раніше. Але найбільшим шоком для нас стало виявлення надгробків, які стояли там до 1974 року — до спорудження меморіалу. Вони були просто закидані землею.

Щоб надати меморіалу відповідного  вигляду, територію зарівняли, засипали землею та розрівняли бульдозерами. Про тих, хто там був похований, фактично забули.

Ви ж пам’ятаєте, що там була зелена зона, газон, і люди вигулювали собак, навіть відпочивали на цій галявині — по суті, на місці, де лежали загиблі.

Ще одна сумна деталь: під Центральною алеєю, де було 211 останків, їх просто залили бетоном, і по них ходили люди. Це ілюструє ставлення радянської влади до своїх солдатів, на пам’яті яких вони будували свій міф про "велику перемогу".

Ще характерним є невідповідність між архівними даними про загиблих, зазначеними в документах і на меморіалах, та реальною картиною, яку ми знаходимо під час досліджень. Здебільшого інформація не збігається — реальна кількість похованих є меншою за ту, що вказана на меморіалах. Наприклад, на Марсовому полі на меморіалі було викарбувано 340 таблиць по 10 прізвищ — тобто приблизно 3400 прізвищ. А за результатами ексгумацій знайдено лише 1804 останки. Серед них — 1753 загиблі часів Другої світової війни та повоєнного періоду, 24 німецькі військовослужбовці та 27 воїнів Першої світової війни.

Подібна ситуація спостерігається і в інших місцях. Наприклад, у місті Мостиська — там були окремі поховання, які повністю збіглися з архівами, але у братській могилі, згідно з паспортом пам’ятки історії, мало бути 56 загиблих. Однак ми знайшли лише 5. У Пустомитах за списками мали бути поховані 114 осіб, а знайшли всього 6.

Винятком є Верхнє  Синьовидне, де кількість похованих майже повністю збіглась із даними.

Є виняток і в інший бік — у селі Підбуж знайшли більше  похованих, ніж вказано в списках.

Що це все означає? Перш за все — недбале ставлення радянської влади до меморіалізації поховань своїх військових. Це підтверджує, що їм було байдуже до пам’яті про загиблих, на яких вони будували міф про "велику перемогу". Також це може свідчити про недбалість, приписки або інші помилки тих, хто займався цим питанням.