"Інколи ініціативи народжуються не з надлишку, а з браку": засновниця "Агентів крові" Олена Балбек про популяризацію донорства та свідоме волонтерство 

"Агенти крові" – волонтерська ініціатива, що системно формує в Україні культуру регулярного та безоплатного донорства крові. Їхня ідея: донорство має ґрунтуватися на внутрішній мотивації, а не на матеріальному заохоченні, адже лише такий підхід створює сталість і довіру до системи.

У цій розмові говоримо про усвідомлене волонтерство, управління неприбутковими організаціями та перехід із фінансової сфери в громадський сектор; а також розвиток культури регулярного донорства в Україні.

Яким був ваш шлях до започаткування "Агентів крові"? Чому ви вирішили створити саме таку волонтерську організацію? 

Ідея "Агентів крові" еволюціонувала протягом усього часу існування ініціативи. На самому початку вона була дуже інтуїтивною – як форма волонтерства. Я відчувала, що маю ресурс: вільний час, знання, енергію, і бажання цим ділитися. Цей запит реалізувався в ініціативі, яку тоді називали "Середи в Охматдиті", бо ми чергували там щосереди. Завжди наголошую: на старті не було якоїсь великої ідеї чи далекоглядного плану – мовляв, куди я хочу прийти через десять років. Натомість було просте бажання щось робити. А вже згодом місія, візуальний образ, характер "Агентів крові" сформувалися спільнотою – людьми, які підтримували цю ініціативу протягом усіх цих років.

А чому обрали саме донорство крові? 

У мене був особистий досвід пошуку донорів крові й тромбоцитів для маленької дівчинки, яка проходила лікування від раку крові. Це було у 2013 році, а "Агенти крові" з’явилися 2015-го.

Безпосереднім поштовхом стала публікація у Facebook про те, що влітку традиційно зменшується кількість донорів крові. І тоді я згадала свій досвід дворічної давнини й написала, що можу супроводжувати донорів, бо вже знаю, як відбуваються ці процеси. На той момент усе це було доволі незрозуміло в центрах крові. До того ж я сама не можу здавати кров – маю певні медичні обмеження й ніколи в житті не була донором. Тож вирішила допомагати саме так.

"Агенти крові" зазвичай можуть проконсультувати людину на 100%: що їсти перед донацією, які протипокази. Звідки у вас ці знання, якщо ви ніколи не були донором?

Я справді не проходила шлях донора. Однак консультувалася з медиками, збирала інформацію з відкритих джерел, багато говорила з донорами. Я була на чергуваннях щотижня протягом багатьох років – і так поступово накопичувала знання. 

Інколи ініціативи народжуються не з надлишку, а з браку. Людина може пережити складний або, навпаки, дуже сильний досвід – і це мотивує до дії. Але в моєму випадку це було саме через брак: з персональних причин я не можу бути донором.

Завжди заздрила людям, які можуть поділитися кров’ю. Я бачила, наскільки це важливо, і вирішила, що буду супроводжуючою. Власне, з цього супроводу все й народилося.

Зараз через нас щороку проходять тисячі донорів, і ми здаємо десятки тисяч літрів крові. Часто думаю: якби я могла бути донором, то, можливо, мій шлях обмежився б тим, що просто іноді здавала б кров. Але саме через цю нереалізовану мрію вдалося розвинути проєкт набагато ширше.

Що змінилося у ваших цінностях і поглядах на життя за час існування "Агентів крові"? Якщо порівняти вас у 2013 році і зараз – який головний висновок?

Якщо коротко, то головне – поборола в собі тезу про те, що одна людина нічого не може змінити. Я часто чула це в юності: що ми маленькі гвинтики, що одна людина нічого не вирішує.

А досвід "Агентів крові" показав мені інше. Для змін справді недостатньо однієї людини, але однієї людини цілком достатньо, щоб почати. Перший крок може зробити одна людина, а далі до неї підтягуються інші.

Я дуже чітко відчула силу спільноти. Якщо є щось ціннісне, важливе, живе – воно притягує людей. І в якийсь момент цей рух уже не належить тобі. Він належить тим, хто до нього долучився. Такої сили спільноти я більше ніде не бачила. Ніколи до цього не волонтерила так системно, глибоко і вдумливо. Це був мій перший такий досвід.

Ще один важливий висновок – люди, які здаються дуже зайнятими, насправді мають час, якщо вміють ним розпоряджатися. До нас приєднуються волонтери в різних ролях – і це зазвичай дуже зайняті люди. Вони просто вміють планувати і допомагати. Для мене це було відкриттям: для пошуку однодумців не потрібно шукати тих, у кого багато вільного часу. Вони цей час знаходять під конкретну важливу дію.

Загалом "Агенти крові" дали мені дуже багато. Саме цей досвід наштовхнув мене на думку, що хочу пов’язати своє життя з соціальними ініціативами та проєктами. Саме через "Агентів" я вирішила продовжити навчатися – вступила до УКУ на магістерську програму. 

У який момент "Агенти крові" трансформувалися з точкової ініціативи в Охматдиті в повноцінну організацію й більшу ініціативу?

Цей момент насправді не дався легко. Здається, ніби людина, яка щось започатковує і відчуває це як власну справу, далі автоматично розуміє, як її розвивати, як вести вперед. Але в мене вийшло трохи інакше.

Проєкт почав дуже швидко рости. Але через те, що ми мали назву "Середи в Охматдиті", ми ніби не могли нікуди рухатися далі. Нам здавалося очевидним, що можна розширюватися: в нас уже було багато волонтерів, ми могли чергувати в інших центрах крові, в інші дні, робити додаткові проєкти. Але ця назва стала "скляною стелею" – ми в неї вперлися й залишалися під нею.

Здавалося б, що це дуже простий крок – змінити назву, формат, умовно "перейменуватися". Але мені бракувало на це внутрішньої сили. Здавалося, що не потягну цей ривок. Хоча, об’єктивно, цей крок був маленьким, у моїй уяві він виглядав величезним – таким, на який я просто не спроможна.

Якийсь час я просто ходила з цією назвою, з цим форматом, відчуваючи, що ми вже самі себе переросли, що нам потрібно більше. У пошуках відповіді почала відвідувати різні тренінги, слухати лекції. На одному з таких тренінгів у нотатках я раптом написала фразу: "Середи в Охматдиті померли. Все. Це кінець".

Я дозволила собі в голові зупинити цей проєкт. Уявити, що все – він закінчився, помер, і тепер може народитися щось нове. І от саме в цей момент, коли я стала ментально готовою до зміни, все відбулося дуже швидко.

Як тільки я прийняла це рішення, ми практично миттєво зареєстрували громадську організацію, змінили назву, провели стратегічну сесію, виписали задачі. В нас уже було ядро активних волонтерів, які підтримували необхідність такої реформації. І, власне, далі ми просто злетіли. Бо до цього ми дуже довго перебували в стані, коли щось уже перестигло. 

У життєвому циклі організації цей момент важливо вміти відчувати і вчасно "перескакувати" на наступний етап. Але іноді виникають блоки – і це не проблема. У них просто треба пожити, поки ти не дозрієш до наступного кроку. У моїй історії мені просто потрібен був час.

Де зараз функціонують "Агенти крові"? І як налагоджений зв’язок між волонтерами, зважаючи на те, що в кожному місті є свої люди?

Загалом "Агенти крові" залишаються столичною організацією. Ми не ставили мети розгалужуватис у велику мережу по всій Україні. Фокус був інший. Природним шляхом склалося так, що зараз у нас є регулярні чергування в Одесі, Дніпрі та Львові. Вони не такі масові, як у Києві, бо в столиці – це справді великий масштаб. Але так чи інакше в цих містах є активні волонтери, які підтримують діяльність.

Ми завжди відштовхуємося від запиту знизу – від людей, які до нас приходять. Наприклад, у Дніпрі є активні волонтери, бо хтось колись написав нам: "Слухайте, давайте зробимо". І ми це зробили. Оскільки це волонтерська організація, в нас немає фінансової мотивації чи прямого кар’єрного росту. Тут інша природа взаємодії. 

З одного боку – це обмеження, а з іншого – велика свобода. 

Свобода полягає в тому, що хтось приходить з ідеєю, пропонує напрям і сам його тримає. Цей волонтер фактично розвиває напрям. 

Загалом волонтери між собою спілкуються в месенджерах. Дуже багато людей у нашій команді роками не бачилися офлайн. Довгий час ми існували майже повністю онлайн – так, фізично ми чергували, але як команда не збиралися. Зараз у нас уже кілька років є невеликий офіс, ми проводимо регулярні зустрічі, бо зрозуміли, що на це є запит у волонтерів. Але загалом ми все одно залишаємося такою "хмарною" організацією.

У кожному центрі крові є свій тімлід. Він набирає команду, координує чергування і контролює процеси. Фактично тімліди – це наші операційні директори на місцях, які закривають основні операційні потреби.

Я також хочу підкреслити, що вплив "Агентів крові" значно ширший, аніж просто міста, де ми чергуємо. Ми напряму співпрацюємо з центрами крові. Іноді закриваємо їхні потреби в матеріалах для аналізів. Також передаємо їм роботи з нашого щорічного конкурсу постерів для виставок у центрах крові. Іноді робимо колаборації з бізнесами. Наприклад, два роки поспіль була співпраця з JYSK.

Бенефіціарами цих ініціатив були центри крові в різних регіонах. Зараз починаємо співпрацю з центром крові в Чернігові, щоб окремо з ними розвивати проєкт і підтримувати донорство саме там.

"Агенти крові" пропагують, що донорство має бути безоплатним і свідомим. Це має бути усвідомлений вибір кожної людини. Водночас ми бачимо, що чимало організацій усе ж дають певні заохочення за донорство крові. От, наприклад, у вас є піни. Як ставитеся до таких заохочень?

Поняття безоплатного донорства – це те, що підтримується у всьому світі. Всесвітня організація охорони здоров’я популяризує саме таку модель. Тому що в країнах, де донація може бути джерелом доходу, люди часто починають зловживати ними, не стежать за своїм здоров’ям, можуть надавати неправдиву інформацію під час медичного інтерв’ю. І в підсумку цей шляхетний вчинок донорства спотворюється.

Є, наприклад, організації на кшталт Biopharma, які пропонують компенсацію, бо в них інша система: це комерційна структура, яка виготовляє ліки з компонентів крові. У них свій механізм. Але ми все одно підтримуємо саме безоплатне донорство. Бо якщо донор здав кров у такій системі, а потім раптом виникла термінова потреба, він уже не може здавати – має витримати певну паузу. Фактично людина просто випадає з системи донорства. Саме тому в нас – тільки подяка.

Ми чітко розводимо поняття компенсації і подяки. Усе, що ми даємо донорам, – це форма подяки. І ці подяки можуть бути дуже різними, ми це підтримуємо. Це можуть бути знижки, купони, запрошення – але все це на стороні партнерів. А що стосується пінів, то це вже те, що нас вирізняє серед інших. Ні в кого більше немає такої колекції пінів. Вона з’явилася буквально в перші місяці існування "Агентів крові".

Я доволі швидко зрозуміла одну річ: у моменті передачі чогось має бути одразу подяка. Щоб цикл закрився. Бо якщо людина просто віддає кров і нічого не отримує у відповідь, це відчувається як певний дисбаланс. Мені здавалося, що навіть на сам факт донації людина має щось отримати. Це ніби вирівнює обмін. 

Чому саме піни?

Коли зайшла мова про значки, були пропозиції зробити класичні крапельки крові. Але я зізнаюся – не люблю їх. Для мене це дуже банально. Уся комунікація про донорство роками супроводжувалася або крапелькою, або червоним сердечком. Тому я зрозуміла, що треба робити піни. І водночас дуже швидко усвідомила ще одну важливу річ: донорство крові базується на системності, на регулярності. Не на одноразових акціях. Отже, треба заохочувати саме повторні донації.

Так і з’явилася ідея колекції пінів. Спочатку їх було вісім – це були клітини крові. А через кілька років ми розширили колекцію до сімнадцяти і додали туди ще "злі", погані клітини – віруси й бактерії. 

Людям реально сподобалася ідея колекціонування. Хтось збирає піни родинами, в когось це роблять діти. Тому піни – це, власне, елемент залучення. Спроба привчити людину до регулярної донації. Це прив’язка до "Агентів крові". І вже лише в третю чергу – це подяка. 

І ще важливий момент. Коли ми говоримо про волонтерство (а донація – теж шляхетний акт волонтерства), тут дуже важливо відчувати межу, за якою людина починає очікувати компенсацію.

Коли людина щось робить добровільно, вона оцінює цей вчинок дуже дорого. І якщо раптом запропонувати їй щось умовне, як-от "я здав кров – ось тобі 85 гривень", це може викликати обурення. Людина може сприйняти це як знецінення того, що вона зробила.

Тому з будь-якою компенсацією треба бути надзвичайно обережними. Наприклад, у нас була ідея запровадити компенсацію волонтерської роботи, але ми до цього не дійшли. Бо не розуміємо, як люди оцінюють свої години, вкладені у волонтерство. Тому залишаємо все в площині обміну, без фінансової прив’язки.

Як ви популяризуєте регулярне донорство через комунікацію? Що найкраще працює в анонсах донацій? 

У нас справді були дуже успішні кампанії. Але загалом ми завжди мислимо так: наше завдання як "Агентів крові" – привезти донора до реєстрації в Центрі крові. Нам не потрібно "забирати" людей у свої бази. Так, у нас у чат-ботах понад 20 тисяч донорів, але це не було самоціллю, а сталося природно.

Наше основне завдання – зробити так, щоб людина прийшла один раз, здала кров, отримала хороший досвід і потрапила в базу даних Центру крові. Щоб коли Центру бракуватиме компонентів, вони могли звернутися до цієї людини, і вона відгукнулася. Ми завжди уявляємо шлях донора саме так.

Передусім ми створюємо навколо медичного закладу позитивну атмосферу. Це можуть бути подарунки, веселі волонтери, спеціальні кампанії. Ми ніколи не кажемо людині з першої донації: "Вам треба здавати регулярно". Наш фокус – на першому досвіді. Бо якщо він позитивний, шанс, що людина повернеться, значно зростає. А далі вже Центри крові мають уміти комунікувати з донорами, коли запрошують їх на повторні донації.

Можливо, можете назвати успішні інформаційні кампанії?

Якщо говорити про конкретні кейси, я би виділила два напрями. Перший – це кампанія "Кров не червона, кров чарівна", яка відбувалась у 2021–2024 роках у Центрі крові інституту Амосова.

На той момент у них було дуже мало людей у базі, а взимку кількість донорів падала майже до нуля. Це була катастрофа. І ми придумали таке рішення: протягом усіх зимових місяців на кожне чергування щотижня приходив відомий фотограф і робив портрети донорів.

Щоб об’єднати ці фотосесії, ми створили реквізит:  яскравий гемакон. Але ми наповнили його не кров’ю, а фіолетовим глітером. Так ми підкреслили метафору того, що кров – чарівна. Люди на фотосесіях брали цей гемакон у руки, позували. І він став таким амбасадором проєкту, реквізитом, який жив кілька років. Протягом чотирьох зим кампанія працювала дуже класно: всі потреби Центру взимку були закриті, люди зареєструвалися в базах, а далі Центр уже сам комунікував із ними через смс-запити.

А якщо говорити про загальну стратегію, то найефективніше – це колаборація зі спільнотами. Виїзні дні донора в компаніях або в спільнотах людей, об’єднаних чим завгодно: книжкові клуби, районні ініціативи, фанати спортивних команд.

Це неймовірно добре працює. Ми одразу кратно збільшуємо кількість лояльних потенційних донорів. 

Бо якщо комунікувати лише зі своєю аудиторією, це набагато складніше. А об’єднуючи спільноти, ми отримуємо нову завзяту, активну, живу аудиторію.

Першу освіту ви отримали у сфері фінансів. Чому тоді вирішили створити неприбуткову організацію?

Це щось, що мене вело серцем. Мені завжди було легко придумувати креативні ідеї, які пов’язані з бажанням щось зробити безкоштовно, з внутрішнього імпульсу. 

А от бізнеси, де потрібно було щось продавати, мені йшли значно гірше. Це, насправді, не пов’язані речі. Коли я проходила фінансове навчання, мені було 18 років, і я дуже мало знала про життя загалом. А вже пізніше, коли спробувала себе в різних ролях, я зрозуміла, що саме цей формат діяльності мені найбільше підходить.

Чи до "Агентів" мали управлінський досвід? Що з досвіду в бізнесі ви перенесли до громадського сектору?

Досвід у бізнесі передусім дав мені розуміння того, що багато соціальних ініціатив, громадських організацій, благодійних фондів керуються винятково намірами "змінити світ на краще". Часто ці наміри трохи романтизовані й погано прораховані.

Але насправді благодійна організація має працювати так само чітко, як бізнес, а іноді навіть чіткіше. Тому що ці організації отримують гроші фактично "просто так" – і мають за них звітувати. І найбільше, що я забрала з бізнесу в управління неприбутковими організаціями, це дисципліна, системність, планування  і необхідність ставити собі конкретні задачі.

Я ніколи не рухалася суперідеалістичними ідеями на кшталт "зробити так, щоб назавжди зник брак донорів крові". Можливо, я прагматик, цинік, але я розуміла: ставити недосяжну мету просто неправильно. 

Водночас часто стикалася з людьми, які якоюсь маленькою ініціативою хотіли досягти радикальних змін. А в бізнесі в мене було достатньо досвіду, щоб побачити, як важко ці зміни насправді відбуваються. У мене був власний бізнес, і я бачила, як складно змінюються споживчі звички людей, які це довгі й повільні процеси. Для мене це було ключове усвідомлення.

Що було найскладнішим у переході з бізнесу в громадський сектор?

Найважчим було те, що тут доводиться спиратися не на цифри. У бізнесі все зрозуміло: метрики пораховані, ти завжди можеш оцінити дохідність, втрати, очікувані дивіденди.

А в громадському секторі дуже багато речей складно виміряти. Наприклад, як порахувати, що "Агенти крові" здають певну кількість донацій на місяць – це багато чи мало? А що було б, якби нас не існувало? Або, скажімо, як порахувати економічний вплив волонтерських годин за десять років існування організації, коли в різні періоди у нас регулярно долучалося від 20 до 70 волонтерів? Формально це можна було б порахувати, бо це теж внесок в економіку. 

Ми фактично закриваємо вади держави – як це завжди робить громадський сектор. Це організації, які "лагодять" те, що держава неспроможна виконати. І в тандемі ці процеси все-таки дають результат: хтось когось підхоплює, і зміни стаються.

Але ви все ж аналізуєте свою успішність? Як саме ви це робите?

Так, аналізуємо. У кінці року підбиваємо підсумки, порівнюємо себе з минулим роком – в принципі, так само, як це роблять інші. Ми не занурюємося в надто глибоку аналітику.

Нам пощастило, що в нас немає великої фінансової залежності від донорів, бо ми волонтерська організація і не маємо складної фінансової звітності. Але ми рахуємо: кількість донорів, яких ми привели, регулярних донорів, тих, хто прийшов з нами вперше, виїзні донації, кількість партнерів, приблизну кількість волонтерських годин, загальну кількість донацій.

Це хороші цифри, якими ми пишаємося. Але це не те, що ми рахували від самого початку. Я не прораховувала все це ще до того, як пішла в громадський сектор.

І в цьому, власне, складність: спочатку тебе веде внутрішній поклик, а вже потім ти розкладаєш усе на цифри. Але без цього "розкладання" не буде сталості й розвитку. Тут ці речі мають працювати в тандемі.

У який момент ви зрозуміли, що вам потрібна магістерська програма з управління неприбутковими організаціями і чому саме УКУ?

По-перше, я досить давно чула про УКУ. У мене був досвід студентського юридичного проєкту, і там я часто чула про університет у позитивному контексті. Також дізналася, що саме там є програма з управління неприбутковими організаціями.

На той момент "Агенти крові" вже існували в новій ролі близько п’яти років. І я відчула, що мені потрібно рухатися далі. Це була моя чергова "стеля".

Я зрозуміла, що багато знань отримала інтуїтивно, через практику. Але мені хотілося, щоб хтось це валідував, підтвердив. Щоб академічні знання дали мені залізобетонне підтвердження того, що я роблю правильно – або принаймні частково правильно.

Окрім фахових знань із соціальної сфери, УКУ дали мені дуже потужне підґрунтя ідентичності: національної, історичної, ціннісної. Це стало для мене амортизатором у момент, коли почалася війна. Бо якби цього не було, шок був би значно сильніший і відходити від нього було б важче.

Чи допомогла ця освіта вам у подальшій кар’єрі?

Так. Коли я пішла на нову роботу і започатковувала благодійний фонд, могла сказати інвесторам, що маю профільну освіту. Тобто я не просто людина, якій це цікаво, а фахівчиня з відповідною підготовкою.

Для них це в якийсь момент було вирішальним. Я потрапила в нове середовище, де мене ніхто не знав і не знав моїх попередніх проєктів. Мені потрібно було аргументувати свою компетентність. І наявність другої вищої освіти в дорослому віці стала сильним аргументом.

Чи важко приймати рішення, коли йдеться не про прибуток, а про суспільний ефект? Чи бувають сумніви або вигорання?

Так, це дуже специфічна тема. Навіть у бізнесі не завжди одразу видно результат, а в роботі з соціальними змінами – тим більше.

Коли організація створюється, наприклад, щоб допомагати онкохворим дітям, жінкам, які втратили чоловіків на війні, або як у нас – розвивати донорство крові, досягти "фінальної" мети часто просто неможливо. Це не бізнес, де ти чітко прописуєш: продати тисячу одиниць продукту.

Ти можеш прожити все життя й так і не дійти до своєї мети. І це виснажує.

Тому дуже важливо ставити короткі маркери маленьких перемог, які ведуть до більших. І розуміти, що це марафон, а не спринт. Люди в громадському секторі дуже емпатійні, схильні до вигорання, бо хочуть змінювати світ. Тут потрібно свідомо тренувати витривалість.

Але водночас це неймовірні емоції. Радість від того, що ти робиш, нічим не замінити. Для мене волонтерство – це щось майже космічне, дуже глибинне. 

Як це – бути волонтером в Україні? Як ви можете це описати?

Меценатство, волонтерство, донати – це умова співіснування в суспільстві. Так було завжди. Ще до появи релігій, у Стародавньому Єгипті, Римі вже існували концепції допомоги. Потім релігії це підхопили: іудаїзм, іслам, християнство. Усюди є елемент підтримки і волонтерства. Тобто це нормальний спосіб співіснування цивілізованого суспільства.

А от щодо України – для мене волонтерство вже не "співіснування", а просто умова існування. Бо в нас немає альтернативи. Держава сама цю війну не витягне. Її витягує все суспільство. 

Єдине, від чого я би трошки застерігала, – це від постійного множення однакових ініціатив. Часто з’являється багато маленьких проєктів про одне й те саме. Але замість того, щоб створювати 15 таких ініціатив, краще цим активістам об’єднатися в одну організацію, подумати, як вирішити проблему стратегічно, а не точково. Тобто трошки відкласти его і мислити системніше. Мені здається, цього нам зараз трохи бракує.

У нас є певна недовіра до великих інституцій. І ми іноді більше віримо в конкретного волонтера, який купує менше, ніж у великі фонди, які можуть придбати сотні тисяч дронів.

Але все-таки краще підтримувати великі, стратегічні організації, як-от "Повернись живим", бо в них є масштабне бачення і розуміння, як правильно розподіляти ресурси.

Волонтерство – це виправлення неправильного розподілу ресурсів. А щоб це виправлення було ефективним, треба мислити стратегічно.

Якби ви могли змінити одну річ у ставленні суспільства до донорства крові, що саме змінили б?

Мабуть, це неправильне уявлення про те, що достатньо здати кров один раз. Так, дуже важливо здати кров хоча б раз, щоб зрозуміти, як це відчувається. Але якщо людина нормально це пережила і має можливість здавати кров далі, неправильно просто поставити галочку й піти займатися іншими активностями.

Краще придумати для себе якусь регулярність. Один-два рази на рік. Навіть раз на рік – це вже добре. Важливо відчувати себе регулярним донором. Це означає ментально бути готовим до того, що вас покличуть – і ви прийдете.

Система донорства крові будується не на тому, що людина приходить, коли їй зручно, а на тому, коли це потрібно центру крові. Просто тому, що кров має дуже короткий термін придатності.

Тому, мабуть, це і є та річ, яку я хотіла б змінити: щоб люди, які здали кров один раз, задумалися про другий.