До окупації жила в Криму, а тепер допомогає армії – інтерв’ю з волонтеркою Ольгою Цісаренко

Про свою волонтерську діяльність та всі перешкоди Ольга поділилася в інтерв’ю для Еспресо.Захід.

Про ранок 24 лютого: що ви робили в цей момент та чи чекали повномасштабного вторгнення?

Фото: з архіву Ольги Цісаренко

Що вторгнення точно відбудеться, сумнівів не було. Це просто було питання часу. Саме 24 числа у нас була чергова “загрузка” буса, який мав їхати до військових на Схід. У той час приїжджали волонтери, і це так символічно, що цей день пройшов вже у звичних турботах, але водночас і в страху.

Наскільки я знаю, у вас двоє маленьких дітей, були у вас думки виїхати за кордон?

З приводу виїзду за кордон не закрадалось навіть такої думки, тому що з першого дня було зрозуміло, що не все так просто і ми не здаємось, боремось, стримуємо лінію фронту і з часом показали, що ми її відкинули від столиці.

Як повномасштабне вторгнення та збільшення волонтерської роботи у перші місяці війни позначилося на вашій сім’ї? Чи відчули діти справжню маму-волонтера?

Зараз мої діти ще занадто маленькі, аби розуміти це глобально (старшій донечці 5 років, молодшому сину – всього 2), але на них, як це не прикро, стало менше часу. Було дуже багато дзвінків, страх він об'єднує, особливо, коли є чітке розуміння того, проти кого він об’єднує. Люди згуртувались, ті, хто хотіли допомогти, шукали людину, через яку це можна було зробити. Тому було багато дзвінків і багато часу проводилось в телефоні. Фактично, діти мене бачили, але я не спілкувалася з ними так активно, як досі. Проте згодом все більш-менш стало на свої місця, і зараз вони й маленькі, але моя 5-річна донька допомагає робити мені окопні свічки або бити горішки для смаколиків хлопцям. 

Тобто з часом ви знайшли баланс між батьківством та волонтерством?

Так, з часом все самостійно налагодилось і кожен зайняв свою нішу. Тепер час для дітей є і для хлопців знаходиться. 

Ви волонтерите з 2016 року, як за цей час змінилось ставлення людей до війни, волонтерів? Коли вони були згуртованіші?

Якщо порівнювати роки початку АТО і повномасштабної війни, мабуть, саме єднання було дуже схоже, адже тоді було страшно і незрозуміло, і цього разу це повторилось. Людина до всього звикає, іноді байдужіє, як би це неприємно було визнавати, дуже багато людей вдають, що їх це не стосується. Так було тоді,  і так відбувається зараз. Єдине, що зараз залучено більше людей, оскільки масштаби армії інші, більше сімей бере участь у війні і живе цими подіями.

Відношення до волонтерів завжди неоднозначне. Той, хто розуміє цю роботу і кому вона потрібна, той буде ставитися з повагою і розумінням. Хто не мав з цим справи і в принципі не розуміє, що є люди, які просто за покликом серця повністю безкоштовно займаються тим, що допомагають військовим, тому що ця допомога, перш за все, йде на свій захист, захист своєї країни. Не всі хочуть це сприйняти, було багато різних випадків шахрайства, і через це частина людей ставиться з підозрою та недовірою. А іноді хтось просто не може осягнути, що є люди, які просто щось роблять безкоштовно, бо самі на це нездатні. 

Тобто якось заробити на волонтерстві зараз неможливо? Ви працюєте сама, без організацій і помічників, і нічого не заробляєте?

Ні, ніякої організації я не засновувала, тому що в мене на це не вистачає часу і постійних людей, з якими можна було б створити громадську організацію, адже мінімальну кількість членів ГО потрібно мати стабільно. Люди зараз, які не воюють – це жінки або чоловіки (менше), і всі вони працевлаштовані. Робота під час війни складна, тому не кожен може приділяти час ще й для громадської організації, власне і я. Наразі я своїми силами, силами людей, які підтримують, постійними меценатами, друзями з-за кордону даємо раду без організацій.

Але іноді, коли нам потрібно щось перевезти з-за кордону, наприклад, автомобіль, ми звертаємось до фондів, щоб це зробити офіційно, правильно і законно. 

Чи можна заробити на волонтерстві (усміхається)… Або один раз і ти сядеш у в’язницю, або через схеми фондів, які пов’язані з чиновниками, де хтось когось може прикрити. Але це всього мої припущення. 

Чи фіксуєте ви кількість допомоги? До прикладу, скільки тонн гуманітарної допомоги доставили до військових?

Ніколи абсолютно не думала про це, не рахувала, не записувала і вже навіть не згадаю. Іноді люди запитують, чи пам’ятаю я, коли організовували збір чи відправляли комусь допомогу, а я можу цього не пам’ятати, тому що дійсно роботи було багато. Я вважаю, що це трохи принизливо, - рахувати, що ти зробив, бо хлопці на фронті не рахують, скільки разів вони нас врятували, скільки днів ми їм винні. Загалом, це дуже підло і низько. 

Які запити з фронту лунають найчастіше?

Якщо не з таких масштабних і сезонних запитів, то взимку, мабуть, найбільше потрібні окопні свічки, грілки, одіяла, теплі спальники, буржуйки. Влітку – сухі душі. Якщо йдеться про щось фінансово потужніше, то це автомобілі, тепловізори, дрони.

З приводу дронів. У ваших соцмережах є дописи про те, що ви налагодили співпрацю з виробниками дронів і навіть робили їх самі. Розкажіть про це детальніше. Як вам вдалося одній отримувати, замовляти та відсилати на фронт десятки дронів?

Насправді все почалося з ідеї про проєкт помсти. Коли загинув мій брат, то хочеться якось помститись за нього і зробити щось, що дало б змогу зрозуміти: ми не забуваємо про наших хлопців, яких ми втрачаємо, і скільки ми будемо жити, стільки й будемо мстити ворогу за біль, який він нам приніс. 

Коли з фронту почали частіше лунати запити «дрон, дрон, дрон», виникла ідея запустити проєкт помсти іменних дронів за кожного загиблого героя з нашої громади. Виробники на 3D принтері виготовлять табличку з позивним загиблого бійця, ми його кріпимо на дрон, і він летить робити свою справу.  Тому й ми вирішили зібрати, за бажанням рідних, які втратили своїх героїв на фронті, відправити хлопцям, які цим займаються, максимальну кількість дронів помсти. Це відтак наштовхнуло на думку, що ми можемо робити дрони самостійно тут, аби не чекати довго в черзі. Зараз великий попит, всі кинулися робити запити на дрони, і волонтери купують багато “пташок”. Відповідно виробники мають багато замовлень і черга велика. 

У громаді наш земляк Ігор Закутинський зробив наші дрони помсти. Він народився і проживав у моєму селі, але вже дуже багато років він живе і працює у Києві. Ігор займається виготовленням дронів, РЕБів та іншого подібного начиння. Він відгукнувся і погодився нас навчати разом зі своїм братом Максимом Шкварком. Ми проводимо зустрічі, де вони нас навчають, потім ми виготовляємо БПЛА, хлопці перевіряють і тестують. Вже після цього вони їдуть на фронт. 

Фото: з архіву Ольги Цісаренко

У вас багато знайомих, родичів чи друзів, які воюють?

Зараз на фронті є і родичі, і друзі, і просто знайомі. Фактично буває навіть, коли ти не знаєш людину, але доводиться співпрацювати, адже є запит, і військовий чи його рідні виходять на тебе. Потім ти вже спілкуєшся з військовим, виконуєш його запити, організовуєш збір, шукаєш де, що і яке придбати, і в той час зав’язується гарне спілкування. Дуже багато бійців саме в такі моменти стають друзями. Люди, яких ти ніколи не бачив і не бачиш… Щиро сподіваюсь, що у майбутньому такі зустрічі будуть. Тобто, з часом вже є ті друзі, які набуті на війні.

Які найсерйозніші труднощі і перешкоди виникали під час вашої волонтерської діяльності і як ви їх долали? 

Найбільша складність для волонтера – це відсутність донатів або їх повільне надходження. Завжди боїшся, щоб встигнути. Це такий нюанс, який буде присутній постійно. Адже хочеться вже і зараз, потрібно вже і зараз, а іноді це затягується. Однак з цим ще можна миритися. Гірше – це шахраї. Зараз їх дуже багато активізувалося і користуючись моментом, що дуже багато людей вказують свої банківські реквізити під час зборів у соцмережах, вони організовують цілі схеми, на які дуже легко “попастися”. Одного разу я отримала переказ на Pay Pal і коли виводила кошти на карту, з неї вкрали усі кошти. На щастя, наша поліція дуже добре працює. Людину, яка скоїла цей злочин, вже знайшли, йде слідство, після якого усі кошти повернуть. 

Попри сірі будні, у вас є приємні спогади пов’язані з волонтерським життям?

Було кілька моментів. Коли є запит, то раптової і миттєвої допомоги не очікуєш. Проте таке трапляється і хтось може допомогти закрити збір за пів години. Це не може не тішити. Але я набагато щасливіша, коли пишуть люди, які довго не виходять на зв’язок. Також щастя, коли хлопці заходять в гості, коли приїжджають у відпустки додому. Приємно, що вони не забувають і виділяють декілька годин для розмов. 

Чи були випадки, коли ви знали, що у військового є якийсь запит, але він соромиться просити? В таких випадках ви йдете першими на зв’язок?

Я можу запитати і запропонувати їм свою допомогу. У нас є групи з військовими у різних соціальних мережах, ми списуємось. Я пропоную те, що є у мене, і запитую, що потрібно хлопцям: чи це просто можливість передати домашніх смаколиків на фронт, чи організувати масштабний збір. Однак на практиці діє золоте правило – не просять, не берись. Іноді є різні нюанси, яких ти не знаєш, намагаєшся бути корисною, влізти в ситуацію, але потім виникають підводні камені, і з’ясовується, що ти не потрібний і можеш навпаки лише завадити. Дійсно, хлопців, які щось потребують, але про це не кажуть, є багато. За кожної нагоди запитую їх, що потрібно. Проте, якщо вони кажуть, що подужають це самі, то не заперечую. Без запиту передаю смаколики та домашню їжу, але потреби, які стосуються військової справи, краще обговорити. 

У вас позаду бачу багато нагород. Які для вас найприємніші та найважливіші?

Фото: з архіву Ольги Цісаренко

Найприємніші, звичайно, нагороди від військових, від їхніх комбатів. Остання від нашого односельця, військового медика Віктора Гомелюка. Це і є такі найприємніші подарунки від них, ще шеврони, підписи на прапорі, сувеніри, наприклад, вазу з гільзи з елементами вишиванки. Також хлопці присилають тубуси, ми їх розмальовуємо та використовуємо для благодійної лотереї, аби зібрати якнайбільше донатів. Такі подарунки дуже мотивують, тішать і це набагато важливіше за будь-які інші нагороди.

Розмовляла Тетяна Слободянюк