Багато людей дивуються та не розуміють жорстокості, з якою російська армія прийшла на наші землі, адже нормальні люди, здавалося б, не здатні на такі вчинки.
Проте у наших архівах та свідченнях очевидців живе пам’ять про звірства росіян. Не вперше українці відчувають на собі бажання окупантів нас знищити, залякати та заморити голодом і болем.
Однією з таких кривавих плям було літо 1941 року у Львові. Більшовики тоді перетворили в’язниці міста у конвеєр смерті. Те, що тоді трапилося, назавжди увійшло в історію. Тоді за 5 діб лише в одній тюрмі на Лонцького було вбито 1680 людей.
А от про те, чому росіяни проявляють таку жорстокість до всіх і як це перегукується із сьогоденням, "Еспресо.Захід" розповіла доктор філософії Олеся Ісаюк. Офіс історикині знаходиться у приміщенні музею "Тюрма на Лонцького". У колишній камері зараз працюють з архівами, а раніше тут в’язні чекали на смерть без вироку.
"Це приміщення музею та ще два корпуси були офісами поліції, тюрмою, осередком воєнної контррозвідки й т.д. 1939 року починається те, що називається “першими совітами”. Разом з приходом радянської влади на Західну Україну це приміщення стає одною з міських в’язниць, враховуючи близькість до обласного управління НКВД — по суті, внутрішньою тюрмою, а, кажучи сучасною мовою, слідчим ізолятором НКВД", – розповідає Олеся Ісаюк.
Історикиня зазначає, що питання катувань у цьому контексті варто спочатку розглянути з самих причин і його природи.
"Як правило починають з трагедії – кількості розстріляних людей. Але трагедію була не лише у цьому. Треба розуміти дві речі. Перше – все це робилося для того, щоб змінити людську природу. Особливість тоталітаризму, будь-якого, є якраз у цьому. Це означало для українців та інших націй совєтського союзу, що навіть якби більшовики не були черговим уособленням російської імперії, у будь-якому випадку вони б атакували українську ідентичність, культуру та нашу історію. Бо ідеалом тоталітаризму є повна відсутність будь-яких розрізнень.
Друге – грубо кажучи, геноцид, бо цим і займалася совєтська імперія протягом всього свого існування, це не коли вбито дуже багато людей, а коли вбивають за те, ким ти є. Якщо йти за буквою конвенції про геноцид ООН, то там є всього 5 ознак – расова, етнічна, культурна, соціальна, релігійна. І це є зумисне знищення групи людей, які відрізняються бодай за якоюсь з цих ознак. Отже, якби совєтські органи вбили одного українця саме через ці ознаки, чи за статус буржуа, то це вже був би геноцидний злочин. Чим загрожує опускання цього моменту? Тим, що замість розмови про суть злочину і того, що це загалом є злочином, ми починаємо говорити про деталі. Про них, звичайно ж, важливо говорити, проте це вже наступний крок".
Олеся Ісаюк додає, що проблема була не так у самому більшовизмі і його тоталітарному устрої, як у самій природі росіян. Можна й припустити, що з тих часів їхній менталітет зовсім не змінився:
"Повертаючися до більшовизму, варто зауважити, що він був явищем не стільки лівим, скільки російським, саме національним російським. Зрозуміло, що мало який політичний режим існує у чистому вигляді. Завжди накладається і культура. У випадку росіян, їхній тоталітаризм виражає особливу жорстокість. Звідки вона йде? Ще задовго до 1917 року, вже не кажучи про 40-і роки та сучасну епоху, в росіян сформувалася така річ як маніхейство. Це передбачає дуальну систему поглядів, є "біле" і "чорне". У росіян все цікавіше. Мало того, що весь матеріальний світ є поганим і підлягає знищенню, так лише вони (росіяни) є білими та пухнастими. Звідси й вся ненависть до цього світу, бо для чого змилосердися над тим, що і так є пропащим і загрожує їхній чистоті та спасінню. Навіть логіка "хароших рускіх", вони ж і є російською інтелігенцією, з тієї ж серії".
Як каже науковиця, по суті справи, Росія зараз застосовує певну кількість психічно ненормальних людей як зброю для залякування і т.д. Ми пам’ятаємо звіт британської розвідки, де зазначається, що росіяни ставлять в армії на поважні пости людей, які за психічними характеристиками не пройшли б відбір навіть на рядового у західних арміях. Мова про асоціальних особистостей. І зараз в Україні ми бачимо очевидний наслідок цього.
І от у попередній історії одним з епіцентрів всього цього символічного навантаження стали якраз події 1941 року, коли Західна Україна стала прифронтовою зоною. У цей час нацисти вже наближалися до Львова й у більшовиків було обмаль часу. Проте вони знайшли час, аби вбити ув’язнених у тюрмах. Згідно з наказом наркома внутрішніх справа СРСР, Берії, їх мали ділити на дві групи – ті, хто мав вирок відправляли його відбувати у глибини Росії, та тих, чия вина була ще не доведена. Їх мали розстріляти.
"За фактом же вони просто розстрілювали усіх. 22 червня червоноармійський гарнізон і інші втекли зі Львова, бо вважали, що от-от німці будуть у місті. Потім повернулися 24 червня. Розстріли почали у ніч на 24 червня 1941 року. За спогадами в’язнів, людей викликали за списками, заводили у підвал і там розстрілювали. Коли час їх все більше підпирав, вони просто почали стріляти усіх без розбору", – розповідає Олеся Ісаюк.
Тут варто зауважити, що у тюрмах, зокрема на Лонцького, тоді сиділи не лише злочинці у звичному розумінні. Тоді не йшла мова про боротьбу з криміналом.
"Мова йшла про совєтизацію, тобто запровадження совєтських порядків. Обов'язковою умовою було знищення альтернативної, місцевої еліти та усіх, хто міг чинити опір. Якщо глянути на тих, хто сидів у тюрмі на Лонцького, то це були або класові вороги у вигляді колишніх офіцерів, урядовців, бізнесменів, священників і т.д., та учасники підпільної мережі спротиву — як і ОУН, так і польського Союзу збройної боротьби. Якщо подивитися на логіку совєтизації й враховувати, що вони в ідеалі планували захопити весь світ, то все виглядає цілком логічно. Ще одне, вони намагалися показати свою всесильність та залякати", – коментує Ісаюк.
Наскільки це подібне на те, що ми маємо зараз? На думку історикині, міняється певною мірою конкретні прояви, побутовий вигляд. Але по суті все те ж – зачистки, розстріли усіх підряд, складання списків, масові зґвалтування (хоча це останнє більше пасує до порівняння із тим, що творилося у Східній Прусії та Берліні):
"В контексті тюрми на Лонцького, спогадів тих, хто пережив катування є достатньо. Це і побої до синього, катування струмом, "великий конвеєр" – допит, який триває кілька діб без перерв на їжу, туалет та сон. Мінялися лише слідчі. Особливо жорстоко допитували зв’язкових, бо вони володіли певною інформацією".
Все те саме, що на Лонцького відбувалося у всіх тюрмах Львова та області – Бригідках, у тюрмі на Замарстинівській, у Золочівському замку, який у 1939-41 роках був тюрмою №3.
Ще одна важлива відмінність із теперішніми подіями: тепер ми маємо неспростовні докази звірств росіян. Ми бачили відео, фото, документували те, що було у катівнях на окупованих територіях Харківщини та Херсонщини. Ми маємо можливість увіковічити злочини, які робили росіяни у Бучі й не тільки.