На цьому наголошує науковиця, доктор історичних наук Олеся Ісаюк в розмові з "Еспресо. Захід."
"Треба дивитись навіть не на УПА, більше пов'язану з західними регіонами України. Тут треба згадувати й перші визвольні змагання, дивитися й на Гетьманщину, й Хмельниччину. Там вже і Конотоп прокинувся, і Крути – славні місця української історії.
А ще Харків. Але не той Харків, що "пєрвая сталіца", з усім цим радянським міфом, а, власне той Харків перших визвольних змагань, той Харків, який 50 на 50 зловили кожен зі свого боку Багряний і Шевельов. Навіть настрій можна вловити, принаймні якщо почитати "Сад Гетсиманський".
Для того, щоби оцінювати тенденції чи то в самоідентифікації, чи то в ставленні до росіян, потрібно пам'ятати історичні умови, в яких формувалися люди, – переконана Олеся Ісаюк. Окрім того, вона наголошує, що західні регіони менше часу провели під радянською окупацією, тут не було Голодомору, а окупаційна влада боялася привида Української повстанської армії, бо свого часу вона боляче дала московитам по зубах.
"Коли говоримо про різницю між центральною, східною чи західною Україною, то треба розуміти дві речі. По-перше, в нас "совіти" були 40 років, а в них – аж 70. Це означає, що в 90-ті роки в нас ще жило багато тих, хто прихід цих "других совітів" дуже добре пам'ятав.
По-друге, мешканці західних областей не пережили Голодомору. Якби тут було щось схоже, – це рота би зашило намертво.
Я якось зацікавилась, що під річницю Голодомору пішли спогади (або радше спогади зі спогадів), де вже моє покоління переказувало, як їм родичі тихо розповідали про страшні події. Активніше це почалося з 2016 року. А чому? Тому, що в 2016 році стало ясно, що наша армія дала їм по зубах, стало зрозуміло, що ми можемо дати їм відсіч", – пояснює історикиня.
Свідомість сили власної армії дала відчуття безпеки перед поверненням жаху, який українці пережили з вини Москви у ХХ столітті. І не просто безпеки, а відчуття реальності і успішності опору агресорові - саме тому, який призвів до Голодомору, репресій, вивезень. Це відчуття і розмурувало роти майже дослівно - зраненій спогадами про насилля підсвідомості стало зрозуміло, що “можна”.
Саме арифметична різниця між тривалістю і жорстокістю присутності режиму пояснює ментальні різниці між умовними “Заходом” і “Сходом”: "Ми росли з підсвідомим відчуттям, що вони вороги і вони нас бояться. Варто лише подивитись на ці "воєнні городки". Наприклад, у районі теперішнього музею "Тюрма на Лонцького" було КГБ, міліція, вони довкола старались давати квартири своїм і триматися всім при купі, жили фактично, як у обложеній фортеці. Бували села, де поставало питання, хто сильніший – місцева громада чи голова колгоспу.
Для нас, жителів Західної України, це настільки нормально, що ми можемо дати їм гідну відсіч - після проголошення Незалежності так точно, що вони нас, в принципі, бояться, що нам навіть в голові не вкладалось, як то "не говорити по-українськи".
Олеся Ісаюк зазначає, що мовне питання в мешканців східних областей України порушувати треба. Але робити це варто без зайвих звинувачень, пам'ятаючи, в яких умовах встановлювалась російськомовність цих регіонів.
"Ми питаємо, скажімо, мешканців Донбасу – чому ви не говорите українською навіть зараз, в умовах війни, адже ви ж таким чином урівнюєте себе з московитами? Таким чином насправді ми певною мірою ставимо їх на розвилку. Бо, з одного боку, їхня російськомовність є набутою, під загрозою насилля.
А по-друге – це саме насилля залишає таку річ, як асоціація з насильником. А якщо насильник ще й застосовував колективну відповідальність (а він її застосовував – згадаймо ті ж самі виселення на Сибір), то починається ще й зворотна реакція. Це коли намагаєшся відторгатись від тих, хто не просто бореться. а явно демонструє свою ідентичність. Ідентичність, яку насильник намагався знищити.
Нам треба буде говорити про це багато часу. Бо насправді ми ставимо їх на роздоріжжі – між своєю ідентичністю і своєю безпекою. В якійсь мірі несвідомо з найкращими намірами повторюємо те, що їм зафундували більшовики. Але трагедія полягає в тому, що ані ми, ані вони цього не усвідомлюємо, не кажучи про розуміння. Бо не відбувається діалогу, одні й другі лізуть "на амбразуру", починаючи розмову не з того і не так", – веде далі пані Олеся.
Зокрема, вона наголошує – людям, які починають зараз обговорення мови чи самоідентифікації, "прилітає" з усіх сторін. Стається так через те, що одні влізають в травмуючі моменти інших.
Читайте також: "Убивати чоловіків і ґвалтувати жінок – це класичний геноцид", – історикиня про жахіття Бучі
"Так, ти повертаєш їх у травмуючий момент, а травма – це приниження, безсилля. Є ще травматичне перенесення – це коли до людини, яка є жертвою насильника, приходить хтось, хто в той чи інший спосіб бере на себе відповідальність звільнити жертву від цього насильника. І от в очах жертви насильник сильний і могутній, бо він з нами таке зробив, а вона не могла йому протистояти. Тому очевидно, що той, хто визволяє травмованих, має бути не менш сильний і могутній. Звідси супервимоги до влади. Соціологи говорять, що завищені вимоги – це соціальний інфантилізм. Це так, але крім того не треба забувати й про травматичне перенесення.
Про це потрібно говорити, але про це, на жаль, мало хто говорить. Психологи говорять тоді, коли йдеться про гендерне насильство. Коли ми говоримо про цілі групи психологічного насилля, то тут просто психологами не обійтись. Треба мати знання про геноцидні студії, про постколоніальні студії. Є речі, яких не вчать психологів, а вчать лише істориків. Тому може простіше історику опанувати частину психології, аніж психологу відразу три напрямки – історія, політологія і культурологія", – каже Олеся Ісаюк.
Відтак прямі претензії до людей, чиї батьки і вони самі піддалися русифікації чи якоюсь мірою втратили ідентичність, не є ефективними, каже історикиня. Це сталося тому, що в умовах тиску виживання залежить від того, наскільки швидко ти зможеш підлаштуватися під оце насилля. Тому частіше виживають, дають потомство і передають манеру поведінки ті, хто вміє краще пристосовуватися. От і в умовах СРСР найбільше шансів вижити мав той, хто сидів тихо, багато не говорив і не проявляв ініціативи. А також і ті, хто русифікувався. Тепер же, каже Ісаюк, просто потрібно продемонструвати, до чого призводить така поведінка.
"Я ще на другому тижні війни казала – подивіться, що вони витворяють, і ви зрозумієте, в яких умовах вони самі живуть століттями. Вони в цьому виросли. Тому зараз, коли ми дивимось на виродків російської армії, то варто задуматись, як формувались росіяни як нація. І чи варто навіть дивитися в той бік", – резюмувала науковиця.