Про зневагу до розподілу повноважень, відверте плюндрування Конституції, переслідування політичних опонентів, — ким би вони не були, — політиками чи військовими. Таким чином йде випалювання політичного поля від реальних суперників на виборах. Виборах, про які мають час і натхнення думати в Офісі президента країни, яка веде виснажливу війну за виживання.
Але, зізнаюся чесно, бачити й розуміти авторитарні тенденції нинішнього господаря країни, поділяти думку людей з власної "інформаційної бульбашки", - то одне. Інше, — коли на це звертають увагу вкрай обережні в оцінках особи на кшталт історика Ярослава Грицака, який дуже дбає про свою неупередженість та об'єктивність, з думками якого іноді дуже важко погодитися. Так от, в ефірі Еспресо він заявив: "Для мене ключове питання, чи в Україні виникне під час, чи радше після, проєвропейська демократична партія, спрямована на реформи і буде здоровою альтернативою до Зеленського. Я не кажу, поганий чи добрий він, але я боюсь, що ми вже маємо певні загрози "зеленого" авторитаризму". Грицак мав на увазі неприкриту і свавільну нагінку на свободу слова, за якої опозиційні до влади телеканали позбавили ефіру, залишивши у єдиному телемарафоні лише лояльні, і, іронія долі, олігархічні канали. Ну, чим не Каддафі: "Я не є диктатором, який здатний закрити Facebook. Я просто посаджу до в'язниці всіх, хто зайде на цей сайт".
Прояви автократії у "зеленого режиму" вже переросли окрему симптоматику, коли їх можна було списати на помилки, емоційні реакції чи бажання зірвати "хайп". Від "Вийди, розбійнику!" до системної інвазії колишніх люстрованих чиновників у найвищі кабінети країни пройдено значний шлях. Шлях, позначений зрадами агентів російських спецслужб, м'яко кажучи, дивною поведінкою знакових для режиму осіб напередодні російського вторгнення, переслідуванням політичних опонентів аж до вручення підозр у держзраді, волонтерів та бойових генералів.
Тепер це реально системна робота, що більше нагадує справді виборчі перегони, і абсолютно дисонує з тим, що відбувається на фронтах та мізках людей. Робота, до якої залучено соціологічні служби, "незалежні ЗМІ" та навіть релігійні структури.
Так формується загальна опінія, тобто ілюзія суспільних настроїв, про прагнення "сильної руки", про потребу заради перемоги у війні зневажити принципами демократії. Сумнозвісне опитування КМІС, про яке вже написано-переписано, — свідчення того, що до арсеналу "піарників" з президентської когорти взято найбрутальніші принципи та сумнівні інструменти. "Диктатору не обов'язково йти за волею більшості. Однак він мусить бути готовим використати волю народу", - писав колись Йосиф Геббельс. Оцю "волю народу" посилено імітують у результатах соціологічних досліджень, маніпулятивними заголовками "незалежних" медій.
Щобільше, маніпуляції характерні для багатьох речей, які назагал видаються звичними, вони стали "рerpetuum mobile" "зеленого режиму". Але, каже Лєц, диктатура навряд чи є "вічним двигуном".
За принципом "вінегрету" пишуться укази про президентські відзнаки, і там упереміж з гідними та безсумнівними героями зустрічаємо персонажів, які неприємно шокують.
"Друзям усе, ворогам – закон". Вислів каудильйо Франсіско Франко теж знадобився. Зеленський нагороджує орденом "За заслуги" (до слова – вища за статусом нагорода, ніж бойовий орден Богдана Хмельницького!) кварталівців, "захисників закарпатської дуги" на кшталт Євгена Кошового та Олександра Пікалова, і мовчить з приводу свіжої кримінальної справи проти генерала Кривоноса за організацію оборони Жулян. Чому? Тому що Кривонос може стати реальним конкурентом на виборах президента? Але ж ним можуть стати й Залужний, і Марченко, і Сирський! Хто ж захищатиме країну, якщо усіх її захисників розглядати з дивної для воєнного часу точки зору електоральних симпатій?
Я не хотів би тут послуговуватися збитою фразою про те, що політик думає про вибори, а державник – про майбутнє країни. Але до виборів ще слід дожити, перемогти у війні. Хіба автократ Зеленський зважиться на безпрецедентний крок – оголосить вибори в умовах воєнного стану. Зрештою, в цій країні вже й не знаєш, що можна, а чого – зась…
Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.