"Пам’ятаю кожного свого пораненого" – історія бойового медика 128 бригади з позивним Лайк

Історію бійця опублікували на фейсбук-сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, передає "Еспресо.Захід".

"До війни я не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду, їздив на заробітки за кордон – у Чехію й Польщу. На початку минулого року приїхав у відпустку додому, в Чернівецьку область, і мав виїжджати на роботу за кордон 23 лютого. Але вирішив відкласти поїздку. А наступного дня почалася війна…" – згадує Богдан.

З військкомату чоловіка направили на спеціальні курси, навчали надавати першу домедичну допомогу в умовах, наближених до бойових. А після курсів показали список різних бригад і запропонували вибрати місце служби. "Я вибрав 128-му бо подумав, що гірсько-штурмовій бригаді медики більше потрібні", - розповідає "Лайк".

Свій перший бойовий досвід Богдан здобув навесні минулого року. "Ми стояли на передовій, і молодого хлопчину поранило осколком в ключицю. Він був не з нашого підрозділу, але для медиків не існує "наш – не наш". Я спочатку розгубився, але швидко опанував себе й надав допомогу. Тоді вперше побачив "бойову" кров", - згадує чоловік.

Потім, каже він, було дуже багато поранених. Найбільше – під час штурмів на Херсонщині в кінці літа й восени минулого року. При першому штурмі тільки за пів дня було 28 евакуацій поранених.

"Як відбувається евакуація? Під час бою надходить інформація по рації: "У нас 300-й", вказуються координати, і я мчу туди на машині чи біжу пішки. А буває й так, що йду в складі штурмової групи, трохи позаду, й надаю допомогу прямо на місці поранення. Моє завдання – зупинити кровотечу, надати домедичну допомогу, виграти час і доставити бійця до стабілізаційного пункту за кілька кілометрів від місця бою, де чекають професійні медики. З досвіду скажу, що найгірші поранення від мінометки. З кульовими легше працювати, там менше крові, менше болю. А від міни, буває, відриває руки, ноги. Поранені дуже по-різному поводяться, у кожного свій больовий поріг. У когось паніка, крик, істерика, думки, що це кінець. Хтось намагається навіть заважати мені, не дає затягнути джгут, бо це боляче, і йому здається, що я роблю щось не так. Я заспокоюю розмовою, пояснюю, що зараз стане краще, треба потерпіти. А буває, що люди поводяться холоднокровно. Пригадую хлопчину, що наступив на міну "Лєпєсток". Йому зрізало стопу, багато крові. Питаю, чи вколоти знеболююче (завжди питаю наперед), а він: "Ні-ні, все нормально". І попросив подати телефон, що випав із кишені, щоб подзвонити. Дуже спокійно поводився", - розповідає Богдан.

Разом з тим, каже Лайк, поранений часто заспокоюється, коли бачить, що до нього добрався медик. "Біда в тому, що не завжди є можливість дійти швидко. Під час боїв за Бахмут добратися до бійців оперативно було неможливо – все прострілювалося. Доводилося чекати темряви, а очікування в такій ситуації – завжди погано. Бувало й таке, що поранений лежить усього за кілька метрів від наших хлопців, а підійти до нього й відтягнути не дають ворожі кулеметники й снайпери. Там найважче було працювати, всі були виснажені і морально, і фізично", - згадує чоловік.

За словами Богдана, він пам’ятає кожного свого пораненого. Їх було дуже багато – і розвідники, і специ із ССО. "Із усіх у мене на руках загинув тільки командир нашого підрозділу. Під час мінометного обстрілу міна вибухнула в нього прямо під ногами. Я почув по рації: "Лайк! Лайк! Терміново до командира! ". І був на місці через три хвилини. Але допомогти, на жаль, було неможливо. Це був дуже хороший командир, найкращий. Його загибель – найбільша наша втрата… Обстріл тоді не припинявся, за кілька хвилин поранило ще чотирьох бійців, у тому числі мене – осколок влетів у лікоть. Але як тільки мене доставили в лікарню й витягли його, я відмовився від госпіталізації й вернувся назад. Найважче допомагати друзям, котрих добре знаєш. Це наче емоційний злам – більше нервуєш, переживаєш. Ворогам мені не доводилося допомагати жодного разу. Але якби виникла потреба, я б допоміг. Для того, щоб потім обміняти на наших хлопців. За життя наших хлопців емоції можна й притримати", - каже Лайк.

Вдома на чоловіка чекають дружина та батьки. Богдан впевнений, за що б він не взявся після війни – усе вдасться. Зараз головне – побороти ворога.

• Буковинський отець Роман Грищук повернувся з Бахмута і показав, як виглядає монастир після приходу "руского міра".