Життя після смерті. Репортаж з Марсового поля у Львові

На вулиці Мечникова нині сонячно. День міг би видаватися цілком спокійним і безтурботним, якби не постріли, від яких здригається земля і злітають до неба птахи. Нині Львів прощається з трьома військовослужбовцями. 

Що сказати людині, яка втратила свого близького? В інтернеті можна знайти сотні порад, чого казати не варто, але як підтримати матір, яка втратила єдиного сина, чи наречену, яка тільки купила обручки, але тепер змушена ховати їх у дерев’яну труну поруч із коханим?

Сурмач і барабанщик виконують мелодію віддання військових почестей. Чути, як гірко голосить мати захисника. 

Щоразу, коли приходжу на Поле Почесних поховань, бачу, як разюче зростає кількість могил. На кожній – кілька прапорів, які встановила Муніципальна обрядова служба. Коли на цій території здіймається вітер, від тріпотіння прапорів стає так шумно, ніби сотні Героїв шепочуть те, чого не встигли сказати за життя.

Артур Каташ, Андрій Фис і Дмитро Ушаков. Сьогодні – вони.

"...Артур належав до "Азову", до еліти української нації. Тут він зустрів свою родину, своїх братів по честі та по зброї. Побратими згадують: він приєднався до підрозділу, виїхавши з Маріуполя. І відразу зголосився і зважився йти на деблокаду рідного міста. Завжди був сповнений рішучості та відповідально ставився до своїх обов’язків. Був сумлінним, був готовий прийти на допомогу всім, хто цього потребує. Був чудовим піхотинцем, навідником, пілотом. Завжди з гумором ставився до всього, був спокійним і врівноваженим..." - проголошує промову побратим Артура Каташа. 

Трохи далі від процесії та людей, які прийшли попрощатися, стоять дві фельдшерки карети швидкої допомоги. Вони тут, аби надати першу допомогу, якщо комусь під час церемоніалу стане зле. Коли називаюся журналісткою, говорять неохоче, лише наголошують, що тут діють згідно з протоколом. Уже "не під запис" кажуть: гине цвіт нації, і дуже гірко кожного разу стояти на похороні й бачити, як ховають молодих хлопців, як ховають найкращих.

Тепер стоїмо разом і слухаємо промову.  

"Одного разу, коли хлопці будували нові позиції, Артур захотів зробити східці, щоб усім було зручно. Дуже кумедно, що він займався цим цілий день, використовував усі підручні матеріали, все, що міг знайти, але все-таки зробив ті сходи... Головне, що ми мусимо усвідомити й запам’ятати, – що ми живі завдяки Артуру й іншим хлопцям, які лежать тут. Вони загинули, щоб жили сотні, тисячі", – міцно й упевнено звучить голос у мікрофоні.

Фото: Андріана Стахів

Боєць на псевдо Музей зачитує Молитву українського націоналіста. 

"Україно! Мати Героїв! Зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай у Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя…”, - повторюють азовці й родичі загиблих. Повторює капелан, мати полеглого героя та діти, які хоч доволі малі, але вже все розуміють. 

Уважно прислухаючись, промовляють ці слова і фельдшерки, змахуючи сльози.  

Невідомий воїн

Чи існує життя після смерті? Здається, на Полі Почесних поховань у Львові життя намагається існувати поруч зі смертю. Турботливі руки поправляють квіти на могилі, хтось тихо залишає пляшку пива й упаковку горішків поруч з хрестом. 

Оскільки кількість поховань збільшується, зросла потреба впорядкувати простір. Тепер місце, яке в народі називають Марсовим полем, має інформаційний центр. Територію поділили на сектори, а на вході встановили табло зі списком імен та розташуванням могил. 

Окрім того, скоординувати відвідувачів можуть консультанти, які є на місці. 

Знайомлюся з однією з них. Наталя говорить, що відвідувачі є щодня, іноді це наші чи  іноземні журналісти або побратими, які приїхали з іншого міста й просять відвести їх до потрібного поховання. Дівчина додає: кількість поховань намагаються не розголошувати в цілях безпеки.

Могила невідомого солдата розташована на кладовищі ліворуч. Він загинув 3 квітня 2022 року у боях за Попасну на Луганщині, а до Львова тіло привезли в червні 2022 року. Хоча на його хресті немає імені, а родичі невідомі, оскільки тіло не вдалось ідентифікувати, самотнім полеглий воїн точно не залишається.

Його хрест у квітах і лампадках, з прапорами – такий, як інші. Дбати про могилу виголосили бажання родичі загиблих військових, похованих поруч. Окрім того, за словами Наталі, багато журналістів, місцевих мешканців чи гостей міста, які заходять на Поле Почесних поховань, просять провести їх саме сюди. 

Тут також планують ушановувати всіх військових, яких так і не вдалося ідентифікувати. Проєкт Меморіалу Героїв, який створюють разом з родичами загиблих, передбачає Монумент невідомому воїну. Згідно з обраним проєктом, він нагадуватиме щит, а зелень на ньому символізуватиме цвіт нації — військових, які загинули, захищаючи країну. 

Звідси усе починається

"Це мій єдиний син. Він служив у Десантно-штурмовій, а потім перевівся в розвідку", – мати Олега Мазура, Марія, дивиться на мене глибоким поглядом і вологими очима. Я зустрічаю її вже тоді, коли хлопців, яких нині ховали, відспівали й залишили шукати спокою у вічному сні. 

Жінка каже: приходить сюди майже щодня. Її син на псевдо Твікс не дожив 6 днів до свого 27-річчя. 

Олег пішов служити у 2016 році. Вчився у фізкультурному, взяв академку й підписав контракт.  

"Переживав за кожного. Грав у футбол, а коли дзвонив, казав: "Мамо, купи копачки, треба копачки". Це бутси, щоб у футбол грати. Якщо хлопці приїжджали, він завжди брав їх до себе ночувати. Завжди хтось тут з ним був. Ніколи нікого не залишав", - говорить колега та подруга пані Марії, яка прийшла допомогти поратися на могилі. 

Жінки розповідають мені, що Олег ішов на завдання в Ізюмському районі. То був 2022 рік, хлопець мусив іти ззаду, але став одразу після командира, і тоді вони перші потрапили в засідку. Перші й загинули. Матір бійця говорить, що спочатку дуже погано ставилася до того, що він пішов служити. Однак потім зрозуміла: або вона його підтримає, або будуть ворогувати.

"Він мав народити дітей, а тут… цвіт нації. Олег з побратимами встали й пішли воювати. Не ховалися. В думках навіть не було. Він міг іти під час цього завдання позаду. Але навіть не задумався, щоб не піти чи щось таке. Вони були дуже веселі, сказав, що на завданні тільки хі-хі, ха-ха… Треба так уміти жити. Але життя коротке в нього було. Як зірка пролетіла"..

Пані Марія каже, що тут на Полі Почесних поховань познайомилася з іншими людьми, які втратили своїх рідних, згодом і потоваришували. Навіть домовлялися в певні дні разом приходити "до своїх".  У viber створили групу, назвали "Марсова родина". Тепер усі вони пов’язані, ці люди добре розуміють один одного.

Жінка лагідно погладжує рожеві квіти, рівно висаджені на могилі. Поправляє вервички на хресті, показує мініатюрні рукавички, які вже полеглому Олегу привіз і повісив на хрест його тренер із боксу. 

"Усі мають знати, що тут, на Марсовому полі, нічого не закінчується. Тут усе починається. Тут має починатися школа, всі мають знати це місце, в першу чергу приходити віддавати шану. Тут же поховані діти, батьки".

Погоджуюся зі своєю співрозмовницею. Обіцяю, що робитиму все, щоб пам’ять про її сина та інших героїв жила. 

"Ми маємо говорити про них. Писати всюди. На будинках, на рекламних банерах. Крутитися має не реклама відпочинкових комплексів і такого схожого, бо в нас війна. Я розумію, якби вона вже закінчилася, минув якийсь час, тоді вже починають відновлюватися люди… Але в нас сьогодні ховають трьох. А тут похований мій єдиний син", – тремтячим голосом додає матір полеглого сина.

Ми прощаємося. Жінки йдуть, але вже скоро вони повернуться, адже тепер тут їхня родина. Марсова родина, яка тільки поповнюється.

***

Думаю, не існує універсальної відповіді на те, як підтримати людину, яка проживає втрату. Тут на Полі Почесних поховань не обов’язково щось говорити. Шум прапорів на могилах часом стає важко перекричати. 

Але якщо таки захочете щось сказати: пообіцяйте, перш за все собі, пам’ятати й говорити про тих героїв, хто вже загинув і ніколи не зможе заспокоїти своїх зболених рідних.