Як у Гарнізонному храмі у Львові прощаються з військовослужбовцями

Гарнізонний храм у Львові – основне місце, яке об’єднує військовослужбовців у місті. Тут вони отримують капеланську підтримку, благословення на шлюб, охрещують своїх дітей. Після 2014 року церква також стала святинею, яка організовувала похорони загиблих бійців. Тоді такі прощання відбувалися набагато рідше, ніж після повномасштабного вторгнення Росії. Аби гідно провести бійця в останню путь, центр Львова перекривали й хода від храму рухалася аж до вулиці Личаківської, на кладовище. 

Після 24 лютого 2022 року отці церкви не чекали, що похоронів може бути так багато, адже зараз за день можуть проводити по 4-5 поховальних процесій. Тепер до Марсового поля всі, хто хоче вшанувати загиблих, не йдуть, а їдуть. Перекриття центральних вулиць міста щодня створюватиме велике навантаження для Львова, а до того ж рідним загиблих не завжди легко рухатися до місця поховання, перебуваючи у стресовому стані.

"Похорон – це найперше молитва за ту людину, яка загинула, і за всіх тих, хто лишився, тобто нас із вами"

Про особливості прощання з воїнами журналістці "Еспресо.Захід" розповів отець Нестор Кизик – священник Гарнізонного храму та військовий капелан. У цьому храмі він служить 3 роки.

За його словами, отці стараються максимально виділити час для похорону військовослужбовця чи військовослужбовиці, бо розуміють, що гідне вшанування – один з основних викликів для духовенства під час війни. 

"Церемонія традиційно починається об 11-й годині. Щодня о 10-й ранку в храмі є молитва за упокій воїнів, а після цього, якщо можна так сказати, зручний час: не запізно й не заскоро, аби провести вшанування. У цей час ми нічого не плануємо, всі знають, що, ймовірно, буде похорон, потрібно бути готовими зустрічати воїна".

У Гарнізонному храмі не створюють поділу на конфесії, не роблять різниці у служінні, літургії чи сповідях. 

"Важливо, що військові хочуть бути в храмі, а ми відкриті до всіх. Наприклад, у нас хоронять багатьох переселенців з інших куточків країни. Частина з них православні, зокрема й московського патріархату. Вони християни, тому без сенсу робити якусь різницю і в нас ніколи цього питання не стояло".

Організатором похоронів у Львові є міська рада. Вона контактує з представниками Гарнізону, а вже отці своєю чергою планують чин поховання: складають відповідний розклад, шукають того, хто зможе провести молитву, виголосити слово до рідних і запропонувати їм підтримку.

Загалом з боку церкви поховальним процесом займається мінімум 7 людей, хоча щоразу це може бути різна цифра.

"У нас це 3 священників, співці, їх різна кількість: може бути один, а може бути 4-5. Є прибиральниця перед похороном, а також персонал храму, який стежить за покладанням квітів, за можливістю приступити до прощання, вшанування, аби не було моментів, що хтось підійшов до загиблого, а хтось ні. Тобто ми стараємося організувати все так, щоб насамперед був порядок", – пояснює отець Нестор.

Є різні ситуації: іноді тіло військового везуть з моргу додому, а пізніше – до храму, або навпаки, з храму додому, а пізніше на цвинтар. Сім’ї пропонують також вид поховання, можливість провести молитву в Гарнізонному храмі чи іншій церкві, запитують, в якому населеному пункті та на якому кладовищі хоронитимуть людину. 

Поховальний ритуал умовно ділять на військову та релігійну частини. Захисника/захисницю зустрічають, далі проводять молитву та прощання на молитві у церкві, після цього процесія вирушає на кладовище (якщо людину не кремують).

Отець Нестор розповідає, що священники відповідають безпосередньо за молитву в храмі, зустріч на площі та поховання – це те, що без них не можуть зробити. 

У Гарнізонному храмі цивільних майже не хоронять. Винятками є громадяни, які дотичні до творення української держави. Наприклад, таким був похорон Ірини Фаріон чи інших українотворчих діячів. 

Фото: Андріана Стахів

Людей стараються ховати, не відкриваючи домовини

У похованнях намагаються не виділяти людей. Не так важливо, скільки часу прослужили загиблий чи загибла, адже бувало, що ховали бійців, які пробули день-два на фронті чи навіть не доїхали до позиції. За словами отця Нестора, якщо людина вдягла військову форму, прийняла рішення, то вже стала на захист сім’ї, взяла відповідальність і має бути гідно похованою. 

Якщо від родини є прохання, їй стараються йти назустріч. Наприклад, коли подруга парамедикині Ірини Цибух Марина Круть хотіла заспівати на похороні, то церква заохотила цю ідею. Ще одним яскравим прикладом стала "Колискова" від мами загиблого героя Артемія Димида.

Людей стараються ховати, не відкриваючи домовини, аби не переривати молитву. Усі речі, які не суперечать християнським цінностям, дозволяють.

"Якщо ж усе-таки є якісь особливі прохання, то ми просимо зробити це вже за межами храму чи при відкритті домовини. До речі, тепер її стараємося взагалі не відкривати, бо тоді молитва перетворюється на щось інше і людям важко тримати себе в руках. Похорон – це не про смерть, а про вічність, і ми маємо про це пам’ятати. Ми акцентуємо не на смерті, а на надії та воскресінні. Мусимо пам’ятати людей, якими вони є на цих світлинах біля домовини, маємо вірити в нашу перемогу й те, що ця смерть людини не є марною", – розповідає о. Нестор.

Фото: Андріана Стахів

Фото: Андріана Стахів

З похорону все тільки починається

Після похорону люди часто думають, що це кінець всього. Але для капеланів тепер важливою є родина, яка залишається з болем. Цих людей треба підтримати. 

"Для нас ключовим моментом є те, що з похорону все починається, зокрема праця з родинами військових. Знаю, що для всіх питання номер один – що сказати мамі, яка втратила єдиного сина, чи жінці, що втратила чоловіка, батька своїх дітей? З нашого досвіду важливим є не те, що саме сказати, а бути поруч, показати людині, яка проживає проблеми й виклики, що ми є".

Після поховання з родичами спілкуються, але не наполягають, що хтось має кудись приходити. Отець Нестор зазначає: людям лише пропонують підтримку, і будь-коли людина може звернутися до спільноти храму, де її завжди будуть чекати. Буває, що люди відмовляються від допомоги. До них також ставляться з розумінням. 

Аби рідні загиблих не лишалися зі своєю втратою віч-на-віч, для них створили спільні зустрічі. Вони безплатні, спочатку триває спільна розмова з капеланом, а потім люди діляться на маленькі групки, де можуть обговорити свій досвід, сказати, що болить конкретно їх і почути досвід іншої людини. Також є змога поспілкуватися з психотерапевтом і отримати ґрунтовну допомогу від нього. Храм співпрацює з хабом ментального здоров’я "Діяти", тому якщо людина має потребу, капелан може спрямувати до спеціаліста.

Відвідати таку зустріч можна в першу неділю місяця о 16-й годині. Тоді в Гарнізонному храмі промовляють молитву до Богородиці, а після цього всі охочі можуть відвідати згадану подію в конференц-залі.

Фото: Андріана Стахів

Людей об’єднує спільне горе

Традиційно у Львові в останню суботу місяця на Марсовому полі об 11 годині проводять спільну молитву. Для сімей це також дуже важливо, бо поле почесних поховань тепер для них особливе місце. 

Окрім того, цей час також став можливістю поспілкуватися для родичів загиблих. 

"У нас є дуже багато випадків, коли люди допомагають один одному. Буває, мама чи дружина стоїть біля могили, а тут поховали нового воїна. Я був свідком декількох випадків, що люди обмінюються контактами, підтримують один одного, спілкуються, допомагають одне одному. Вони разом можуть пережити горе. Цей досвід дуже індивідуальний, але людина може побачити, що коли хто інший це якось пережив, то й вона може пройти через це".

Окрім того, в першу неділю місяця у храмі сім’ї військових спільно моляться молебень до Богородиці за родину. Тобто вони моляться одне за одного. 

Окремою темою є те, як діти проживають втрату. За словами отця Нестора, після перших похоронів, де він був, найважче емоційно було бачити маленьку дитину, яка ще до кінця не усвідомлює, що сталося. На противагу – підлітки стоять зі "скляними очима". 

Про малюків, чиї рідні загинули, теж стараються пам’ятати. Для них організовують літні та зимові табори, свято Миколая. Нещодавно на базі храму також відкрився "Простір сміливих". Його діти можуть відвідувати щодня, там завжди є відповідальні особи.

"Діти – це завжди особлива історія. У нас нещодавно стався випадок: наш диякон Олег, який є відповідальним за цей простір, розповів, що донька загиблого сказала фразу "Як тут гарно. Цікаво, чи тато з неба це бачить". Малюки зі своєї дитячості вірять і надіються, що їхній тато герой, він у небі. Хтось називає його Ангелом, хтось вірить, що найяскравіша зоря в небі – це його батько".

Прощання із госпітальєркою Іриною Цибух у Львові/Фото: Андріана Стахів

Нам треба робити висновки

Отець Нестор наголошує, що священники повинні реагувати на виклики часу. До прикладу, коли почався "ковід", лікарі мусили реагувати. Так само й тут. 

"Якщо є похорон, то ми маємо це робити, бо цього ніхто, крім нас, зробити не може. У нас триває третій рік повномасштабного вторгнення, і я вірю, що якщо Бог покликав мене в цей час до цього храму, значить можу впоратися з цим".

Зараз 6 священників Гарнізонного храму підписали контракт зі Збройними Силами України. Отець Нестор розповідає, що духовенство моментами теж відчуває і зневіру, і важкість, адже ніхто не знає, що буде завтра. Попри те, підтримують один одного. 

"Ми знаємо один одного, бо весь час разом, і бачимо, коли з якимось отцем щось не так. У кожного є своя сім’я, де також є виклики, хвороби та втрати". 

Наостанок отець Нестор нагадує, що всім нам треба робити висновки. Кожен виклик, який людина проживає, покликаний чогось навчити нас. 

"На мою думку, ця війна є наслідком чогось, є причини, чому вона сталася. Кожен на своєму місці має переосмислити, що не "хтось там нехай вирішує, чи йде воювати", а що конкретно я можу сьогодні зробити для того, аби ми жили так, щоб коли дивимося на фото Героя, нам не було соромно", – підсумовує священник.