Не все гарне те, що вишите: мисткиня Роксоляна Шимчук про вишиванку президента і кіч в етніці

Роксоляна Шимчук - українська етнографиня, дизайнерка та власниця етногалереї у Львові, де представлені колекції стародавнього українського одягу зі всієї України. У її прикрасах ходять Катерина Ющенко та Марина Порошенко, а учасники "Kalush Orchestra" представляли Україну на Євробаченні в образах, які створила пані Роксоляна.

Пані Роксоляно, після того, як президент Володимир Зеленський привітав українців з Великоднем, зʼявилося багато критики його вишиванки. Люди кажуть, що сорочка "не традиційна" і з українською вишитою сорочкою такий одяг не має нічого спільного. Можете прокоментувати вигляд цієї сорочки і який меседж, на вашу думку, має нести вишита сорочка президента.

Сорочка нетрадиційна і не є кращим зразком сучасної української етномоди. З іншого боку, в нас у країні йде війна. Більшість регіонів далекі від розуміння українського етносу, української історії та традиції. Насправді це не їхня вина, тому що це спадок совєтської імперії. Нам викорінювали бажання розуміти та знати ці речі. Нам викорінювали нашу самоідентичність. 

Багато українців не розуміють справжньої української естетики. Особисто я не голосувала за Зеленського і в мене до нього багато питань, а до його команди - бездонне поле. Однак у нас війна і абсолютно не час на чвари, нам потрібно спочатку вигнати ворога. Коли до твоєї хати пхається озброєний сусід-наркоман, першочергово треба відстояти свій дім, а вже потім мити там підлогу. 

Повертаючись до сорочки - її недопрацювали. Президент є обличчям нашого спротиву, лідером нації, якого вибрали на демократичних підставах. Якби до мене колись звернуться з його Офісу, я готова дати консультацію.

А яке ваше ставлення до мілітарних орнаментів на вишитій сорочці? Чи є доречним мілітарний стиль у вишиванках?

Так, вважаю, що це доречно. Я дуже відкрита до нової площини моди. Етнічний стиль диктує те, що зараз на часі, що болить народ. Якщо зараз, на початку 21 століття, болить війна і люди відображають це і трансформують лелек у літаки, у байрактари, не бачу в тому нічого поганого. 

Ми не повинні користуватися тільки тим, що зробили до нас, тобто спадщиною наших предків. Наше покоління має розвиватись та не бути засохлою гілкою на дереві розкішної української культури. Тому якщо молодь і дизайнери інтерпретують, а люди хочуть носити на вишиванках, наприклад, тексти наших поетів, або трансформувати якісь символи, тоді хто забороняє.

Нещодавно відомий бренд презентував на сайті серію вишиванок, серед яких була сорочка, де на рукавах вишита "котвиця" – емблема Польської підпільної держави та Армії Крайової часів Другої світової. Фактично, це сорочка на честь польської Армії Крайової. Розуміємо, що це війська, які під час Другої світової війни воювали проти УПА та вбивали цивільне українське населення на Волині. Як брендам відбирати орнамент, щоб не ставалося таких оказій?

Я не стежу за творчістю усіх брендів, що є на ринку, але можу говорити про себе. Якщо ти не знаєш історії, то не маєш шансів на перемогу в майбутньому. Те, що ми зараз говоримо українською мовою, те, що в нас зараз є держава, над нами майорить синьо-жовтий прапор, у нас звучить "Ще не вмерла...", є заслугою не тільки 30 останніх років. Це заслуга минулих поколінь, які воювали з різним ворогом.

Зараз поляки - наші друзі, які дуже гідно показали себе в цей непростий для нас час. У нас із ними були складні стосунки протягом історії, але це нормально. Коли є цивілізований сусід, з ним можна домовитися, провести якусь межу, можна товаришувати, а є сусід-москаль, з яким не можна домовлятися. Відомий вислів, що домовленість з москалем не вартує паперу, на якому вона написана. Це не люди, це навіть не орда, бо орда мала свою культуру, закони, мала щось людське. 

Словом, я закликаю пам’ятати історію, але й приймати сучасність. Велика дяка польському народу за те, як вони повелися в часи війни. Ми не говоримо про ті страйки та висипане зерно на кордоні. Це не є домінуюча думка польського народу. Це - маргінали, куплені чи нацьковані Москвою. Це треба розуміти. У мене багато знайомих-поляків, які допомагають українцям і українському війську. 

В одному з інтерв’ю ви жартома сказали, що у вас є "агентура" - люди самі привозять строї з різних частин України та світу, бо знають, чим ви цікавитеся. У суспільстві довгий час тривають обговорення автентичних речей, зокрема того, чи можна носити вишиванки наших бабусь, прабабусь, які дісталися нам у спадок. Чи кожна "бабусина вишиванка" має цінність і як із нею краще повестися? 

Носити не варто. 20-30 років тому, коли ми були студентами, цих речей було дуже багато, це було бездонне море. Ми це носили і здавалося, що кількість цих речей невичерпна. Тоді не було жодної роз’яснювальної роботи й не було великої альтернативи в етностилі.

Зараз ці речі позношувалися. Дуже багато сорочок знищилися. Я бачила багато музейних експонатів, які заносили до дір. 

Що робити з бабусиною сорочкою - це справа кожного індивідуально. Якщо це родинна реліквія, можна тримати річ вдома і передавати з покоління в покоління. Можна передавати у державні музеї. Однак варто розуміти, що коли ти передаєш, треба слідкувати за тим, щоб це зберігалося добре - є музеї, в яких жахливо ставляться до фондів. Але це вже питання і відчуття інших людей. Наше покоління має бути місточком, аби зберегти речі від прадавніх поколінь. І я бачу нашу місію в тому, щоб зберегти речі для нащадків.

Зараз маємо різноманіття брендів, майстрів, до кольору, до вибору. Мені подобається тенденція робити копії стародавніх вишиванок. Купити таку річ значно дешевше, ніж придбати автентичну сорочку. Окрім того, воно і в догляді легше, та й зроблене за індивідуальним розміром і виглядатиме не з чужого плеча.

Користуючись нагодою, закликаю приходити до нас у галерею, де зібрані найкращі зразки кращих модельєрів. Ми намагаємося представити все, що є гідним на ринку. В сучасних майстрів можна придбати цікавезні речі. Це дозволяє зберігати старі речі й водночас сприяє розвитку етнічної моди, бо якщо майстри усвідомлюють, що їхні твори купують, вони й далі продукують їх.

Розкажіть про реставрацію вишиванок. Ви багато говорили про те, що часто речі потрапляють до вас у поганому стані. Скільки часу потребує реставрація однієї сорочки? 

Це дуже індивідуально. Якщо говорити про реставрацію, треба розуміти її стан, рівень пошкодження. Велику частку займає не тільки час на відновлення, а й підбір матеріалів. Треба знайти нитку, полотно. У мене, наприклад зараз є шедевральна сорочка з Буковини, але в неї відрізаний рукав. Я маю "пункт" - не вішаю речі в поганому стані у себе в музеї. Іноді йде рік чи два на підбір матеріалу для реставрації. Ніколи не кваплюся з цим процесом. 

Одну сорочку з Буковини "витягнула" з-під порога - нею вже мили підлогу. Ще одна була вся в дірах, мабуть, її теж на ганчір'я використовували. Я, до речі, її купила, тобто за неї ще й хотіли гроші. Потім ми довели її до експозиційного стану.

Інша, борщівська, сорочка, яка містила малюнок герба з пташками, послужила натхненням для Оксани Караванської, яка її відшила і зробила цілу колекцію навколо цього мотиву. Таким чином цей орнамент отримав друге життя. 

Зараз українці, особливо молодь, переосмислюють традиційний одяг і адаптують вишиванки, гердани, силянки, плахти у свої щоденні образи. Як вважаєте, чи доцільно носити такі речі на щодень і чи додаєте особисто ви до повсякденного образу етніку?

Я дуже вітаю моду, якщо на будній день носять елемент традиційного одягу чи, до прикладу,  гердан, який часто молодь називає чокером. У темні часи ти особливо потребуєш ідентифікації. Коли йдеш вулицею і бачиш людину, яка має на собі елемент етнічного одягу, розумієш, що вона твого племені, твого роду. Особливо важливим це є за кордоном. Це дає змогу розпізнати своє, рідне.

Нещодавно в мережі активно обговорювали вишиті корсети. Люди поділилися на дві когорти, частина з них засудила цей одяг і назвала його "неошароварщиною для багатих". Крім того, в магазинах сувенірів бачимо все більше худі чи екосумок з вишитими елементами. Яке ваше ставлення до таких адаптацій і де пролягає межа між етнікою і шароварщиною? 

Не знаю, чи хтось має право критикувати когось, а якщо і має, то це люди, які є беззаперечними авторитетами в тій галузі й щось зробили для відтворення української культури. Ми вільні люди, будуємо вільну державу, кожен має право одягатися, як йому заманеться. 

Чи подобаються мені вишиті корсети? Ні, не подобаються. Це індивідуальна справа естетики кожного. Я маю великий досвід роботи з дизайнерами, людьми, які бачать етномоду по-новому. Якщо "ліплять" вишиття, аби було, то воно таке пусте і виходить. А якщо дизайнер мінімально в темі, якщо людина тримала справжню сорочку, відчула енергетику, зрозуміла розкіш вишивки того чи іншого регіону, то це має неабияку цінність. Людина думає, що все, що вона вишиє, зайде покупцеві. Це можна порівняти з будинком без фундаменту. Будь-який зсув ґрунту його зруйнує. А якщо є розуміння етнографії, відчуття справжності, тоді ти маєш фундамент поколінь, на ньому будуєш красиве і вічне. 

Не все гарне те, що вишите. Кіч є в кожному виді мистецтва. 

Вишита сорочка в Україні зазвичай відрізнялася за регіоном, статусом людини, що її вишивала і, наприклад, навіть сорочка молодої дівчини відрізнялася від сорочки вдови. Вишивки XX, XIX, XVIII століття теж значно відрізнялися між собою. Розкажіть, якою є сучасна вишиванка 21 століття. Що у ній особливого?

Вишиванка 21 століття дуже різна. Це може бути й ручна вишивка, й машинна. Але це має бути гарна, якісна вишивка. Сорочка нашого століття може бути симетричною або без симетрії. У кольорі найрізноманітніша, може бути вишиття як багато, так і мало. Не думаю, що варто задавати якісь канони. Час потім сам відбере гідні зразки, і маю надію, що відкине кіч. Про сучасників казати справа невдячна. Я прихильниця того, що звання майстра дає час. 

Знаю кілька сучасних майстрів, які точно увійдуть в історію народного мистецтва. Наприклад, Всеволод Бажалук з Івано-Франківська. Я просто переконана, що ця людина увійде в історію гуцульського мусяжу - він виготовляє вироби з металу. На ринку є багато людей, які копіюють його роботи. По-перше, це не так якісно, а по-друге, я обурююся неповагою до авторських прав, знаючи, скільки зусиль і терпіння витрачає той чи інший майстер перш ніж випустить своє творіння у світ. 

Юрій Порох із Косова теж робить дивовижні шкіряні речі. Не знаю кращого майстра, який би виготовляв, реставрував і відтворював ремені та тубівки з таким натхненням і такою скрупульозністю, як наші предки.

Те саме можу сказати про Михайла Вінтонюка, який працює з кептарями. Пишаюся тим, що знаю таких людей і маю змогу з ними співпрацювати. Український народ неймовірний.