Найважливіше - не проходити повз, коли комусь потрібна допомога, - юнак Ілля, якого поранило, коли він хотів врятувати поліцейську на місці теракту у Львові

22 лютого, коли у Львові відбувся теракт під час якого загинула 23-річна поліцейська Вікторія Шмилька, неповнолітній юнак Ілля одним із перших опинився на місці події та спробував надати допомогу. Під час другого вибуху його поранило осколками.

Після того, як Іллю виписали з лікарні, журналісти Еспресо зв’язались із юнаком та розпитали про деталі події.  

Ілля, скажіть, будь ласка, як ви опинилися на місці подій, як так сталося? І чому ви вирішили підійти, а не ховатися? 

Я їхав з центру з дня народження. Ми проїжджали біля "Магнуса" й почули якийсь вибух. Таксист мене запитав, чи я не проти поїхати подивитися, що сталося. Ми приїхали, почали роздивлятися, що відбувається навколо. Побачили, що стоїть машина патрульної поліції та що лежить людина.

Ми не знали, що сталося. Вийшли з машини, таксист одразу пішов допомагати, я зняв куртку, сумку, кинув її на землю й підійшов до таксиста, запитав, чим я можу допомогти. Він попросив мене взяти два пальці і прикласти їх на шию.

У мене ніколи не було досвіду, як це правильно робити. Просто запитав, що мені робити, він сказав. 

Таке очевидне питання: що тебе спонукало саме допомогти? На твоєму місці, напевно, багато хто втік би, аби бути в безпеці. 

Я вирішив допомагати, по-перше, тому що не можу просто пройти повз, коли людині погано, або якщо бачу, що щось відбувається. А по-друге, я не знав, що може бути другий вибух або ще щось таке, не думав, мабуть.

Чи було тобі страшно, тобою керувала паніка, чи навпаки, мислив критично і мав тверезий розум?

Коли ми тільки приїхали на місце й підійшли ближче до пораненої Вікторії, я побачив, що в неї якийсь осколок. І почалась дуже сильна паніка, тому що, коли бачиш поранену людину, вже це починається, аа коли розумієш, що їй щось загрожує, то ще більше починається паніка. Ти хочеш якось допомогти, але не розумієш, як правильно можеш це зробити. 

Щодо першої медичної допомоги. Ти говорив, що тобі допомагав із цим таксист, правильно? 

Так. 

Він тобі говорив, що робити, так? Ви не спілкувалися з таксистом? Що він робив у той момент, коли ти допомагав? 

Він теж намагався допомогти. 

Коли коли стався другий вибух, як ти відреагував на нього? Поліцейські, знаю, казали тобі тікати з місця події. 

Коли вже приїхало дуже багато допомоги, багато поліції, швидка,  зрозумів, що ні моя допомога, ні допомога таксиста вже не потрібна. Я хотів просто їхати додому, тому що була паніка й хотілося додому. Підійшов до таксиста, запитав, чи ми будемо їхати далі.

Мене перебив поліцейський і сказав відійти на безпечну відстань. Як тільки він мені це сказав, пролунав другий вибух. 

Я стояв буквально на бордюрі і просто впав, коли був другий вибух. Упав, схопився за голову, зрозумів, що якщо стався другий, може бути і третій, четвертий і так далі. На адреналіні почав тікати, забіг за кут наступної вулиці. Паралельно знімав "кружки" знайомим, не розумів, що відбувається, як мені діяти і що робити.

Потім побачив, що в мене йде кров, побачив кров на руці. Схопився за голову, думав, що в мене лопнула лобова перетинка, а потім зрозумів, що в мене просто поранення. 

Скажи, будь ласка, який найглибший урок ти виніс із цієї ситуації?

Найважливіше – коли людині реально потрібна допомога, не варто проходити поруч, а реально хоча б чимось спробувати допомогти. Це, напевно, найважливіше, найважливіше. 

Ти наважився б знову допомогти людині, знаючи, що це може зашкодити твоєму здоров'ю, чи що ти теж можеш отримати поранення?

Так.

Еспресо також розпитало матір Іллі, Тамару Порліковську, як вона оцінює вчинок сина та про його відновлення.

Як ви дізналися, що ваш син був на місці трагедії. Які ваша перша реакція, ваші дії? 

О 00:45 мені зателефонував син, сказав, що він їхав у таксі, стався вибух і він поранений. Я спочатку взагалі не зовсім зрозуміла, де я, бо часто їжджу зі Львова в Польщу. Тоді запитала: "Чи там є хтось біля тебе?" Кажу: "Нехай викличуть швидку".

Біля нього опинилась якась перехожа. Вона сказала адресу. Я зателефонувала дочці, яка живе недалеко, в центрі. І вона прибігла туди. А я вже приїхала в лікарню. 

У мене було абсолютне нерозуміння ситуації, думала, що поспала й не чула тривогу. Потім уже почала гортати новини і дізналася, що сталось.

Чи думали ви, що ваш син здатен отак просто побігти в небезпеку, надати першу допомогу? Очікували такого від нього?

Насправді для мене це було неочікувано, взагалі що він може опинитися в такій ситуації. Але розуміючи і знаючи себе, я ніколи не пройшла б повз. Напевно, він так само. 

Чи не були ви на нього сердиті, як мама? Чи у вас була гордість за сина? 

Не стільки була гордість, я ще не розуміла взагалі, що сталося. Довідалася деталі, коли з ним зустрілася і коли йому вже поліцейські надали першу допомогу на місці. Коли він був у безпеці, я знала, що він зі старшою сестрою і що він живий. Потім, коли в лікарні йому надали медичну допомогу, виявилося, що це наслідки від ударної хвилі. Йому в тіло потрапили уламки – в голову, лопатку. Спочатку немає страху, але потім приходить розуміння: а що могло статися… Добре, що поліцейські йому допомогли, і я дуже вдячна водієві таксі. Мені дуже шкода, що Вікторія загинула, що їй не змогли допомогти.

Розкажіть, будь ласка, трішки про відновлення й наскільки серйозними були травми?

Ми приїхали спершу в лікарню швидкої допомоги у приймальне відділення. У нас запитали, скільки йому років. Він відповів – 17. І нам сказали їхали в лікарню на Орлика, оскільки він є неповнолітнім. Приїхали туди. Нас проконсультували, викликали чергового хірурга. Вона зробила первинний огляд був, йому зробили рентген. Видалили йому уламки з голови, зашили. Потім видалили уламки з лопатки, також наклали шви.

Потім прийшла лікарка-отоларинголог, також проконсультувала його. У нього залишався шум у вухах. Оглянув невропатолог і запропонував зробити КТ, щоб упевнитися, що не зачепило важливі органи, й пояснив, що краще спостерігатися в лікарні. Тож Ілля залишився там. Хочу зауважити, що мене приємно вразило оснащеній і взагалі, як лікарня на сьогодні виглядає.

Чи змінилась якось поведінка сина? Можливо, він якийсь став більш закритим, чи навпаки, хоче говорити?

Ні-ні, він не тримає все в собі, якщо йому ставлять питання, відповідає. Його опитували, приходила психологиня ще в лікарні. Вона й порадила, що якщо йому хочеться виговоритися, обов'язково треба говорити про це, не тримати в собі й не жити тим днем, коли це сталося. Життя триває, як би там не було.

Розмовляли Мишко Журбик та Євгенія Тур