Ірина Березовська. Злочин як кара

Жити зараз у Львові й не ненавидіти – непросто. Уже кілька тижнів медіа рясніють новими обставинами у справі чоловіка, який розбещував неповнолітніх дівчаток у так званих християнських таборах. Випливають щоразу страшніші факти, неймовірні подробиці. Паралельно зростає градус ненависті у соцмережах, і це можна зрозуміти. Нічого дивного – це справді важко поміщається у голові. І не треба, щоб поміщалося. Цей наш колективний біль важко заглушити, ми всі замислилися над непростими питаннями довіри одне до одного і ставимо одні й ті самі питання Богові. Я хочу розповісти, що дає мені сили витримати це все і не зневіритися.

Є така непомітна, але важлива історія про преподобного Якова Постника. У ній є всі можливі крайнощі – від небачених висот, до найнижчого з падінь. Щоправда, не всі видання житій святих містять історію Якова Постника. Не всім її буде корисно дізнатися. Церковна педагогіка каже, що це не завжди корисно для людей в миру.

Історія Якова Постника – ще й про те, що, попри все, залишається надія навіть після найгіршого з учинків.

Саме тому я не ненавиджу. Вірю, що в сучасних людей теж так може бути. 

Більш ніж 30 років Яків Постник перебував у подвигу. Подвижник отримав дар зцілення, хворі пішли до нього по допомогу. Історія каже, що зцілював він важкі хвороби. Якогось дня до святого привели одержиму дівчинку. Яків допоміг їй своєю молитвою, дівчинку на кілька днів залишили в нього для закріплення ефекту, так би мовити. І це було помилкою. В останню ніч подвижник піддався спокусі, звершив насилля над дівчинкою, крім того, не похоронив її, а викинув тіло в річку. Цей злочин став для нього його покаранням до кінця життя. До ранку Яків втік. Він носився пустелею від усвідомлення скоєного, аж доки не прибився до одного монастиря і 10 років провів там у покаянні. Перед смертю Бог повернув йому дар зцілення, давши в такий спосіб зрозуміти, що його гріх прощений. До кінця життя Яків Постник більше не виходив зі своєї печери.

Для мене ця історія – про те, що надія змінитися завжди є, хоч би що я не натворила.

Мені легше жити у світі, в якому є надія. Навіть якщо ти – останній злочинець у Львові.

Не знаю, як усе закінчиться в конкретної людини. А може, раптом Яків Постник серед нас, а ми відправимо його на електричний стілець чи вб'ємо смертельною дозою ліків? Ні, звиняйте, я на таке не підписуюся! Мені дають шанс щодня, тому теж маю давати шанс іншим. Так, покарання має бути справедливе, але якось не уподібнюймося до того, кого ми караємо?

Я не можу бути впевненою, що завжди роблю все правильно, бо прекрасно знаю, що доки дихаю, мої внутрішні дракони можуть взяти наді мною гору. Тому мушу тримати їх у кулаку вуздечки й час від часу давати їм команду "dracarys!". Щосекунди можу потерпіти від них, вони можуть взяти гору наді мною будь-якої миті. Не знаю, у що це виллється: мене спровокують і я вкушу за руку продавчиню, яка важить мої яблука, викину кота через вікно чи скривджу дитину. Просто живу, як на пороховій бочці, живу зі знанням, що може бути все, що завгодно. Це знання своєї природи і природи моїх драконів дає мені усвідомлення, що завжди мушу бути напоготові, завжди є команда "dracarys!".

Дракони знають своє місце, їхні хвости підгинаються і вони знову втікають у свої закутки, доки я обираю світло.

Кривавий батл, скажу вам. Сьогодні дракони мене, завтра – я драконів. З перемінним успіхом ми йдемо вперед – я і мої особисті дракони. Але я маю бонус у цій війні – надію на перемогу над ними, і вже тому маю всі шанси їх перемогти. А ще я не самовпевнена, як вони. Тому можу гідно прийняти удар, витримати його й дати їм відсіч, а кожен рубець і шрам, отриманий у цій війні, тільки додає бонусів.

Нічого не знаю про вирок львівському ґвалтівнику. Але якщо я можу не ненавидіти, я не ненавиджу. Ще не люблю, але вчуся любити. Це вже щось.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал