Я думаю про праведного Симеона, коли слова втікають, як пісок крізь пальці, а вордівський аркуш сяє первозданною білизною. Боюся налажати, бо колись мене не стане, а слова залишаться. Симеон теж хотів бути нормальним таким автором, коли переплутав жінку з Дівою. Річ у тім, що кожен автор прикрашає дійсність, навмисно чи ненавмисно. Питання тільки, де межа...
300 років – це жахливо самотньо й нудно. Так я собі думаю через понад 2 000 років. Але це не точно. Страшно подумати: твоїх рідних і друзів уже немає, а ти ще топчеш бруківку, твої помилки з тобою і завжди нагадують про себе... Безсмертя має зворотний бік медалі – хронічну самотність...
А потім була ця Зустріч. Він так радісно зустрічав Немовля, ніби за плечима не було 300 років самотності. Я розумію Симеона: коли довго чекаєш, уже саме очікування приносить радість. Труднощі перекладу тут ні до чого.
Є зустрічі, яких варто чекати 300 років. Зустріч зі своїм Богом – саме така.
Але Симеон був праведний, а я – проста винниківська дівчина з котом, у мене все по-іншому...
Стрітення – це коли я відпустила свій страх. Коли більше не боюся помилок. Коли кажу: "Хай усе станеться так, як і має статися. Я готова" – і йду до людей, і сідаю до писання, бо більше нічого не вмію.
Коли мені не пишеться, коли вордівський аркуш сяє первозданною білизною, думаю про те, що дуже хотіла б, щоб Головний Автор дав мені час збагнути силу слів, навіть якщо на це мені піде 300 років. Бо якщо після помилок іде головна Зустріч, то я готова чекати.
Якби Симеон не зробив помилку під час перекладу, він не зустрів би Бога.
І я не знаю, який шлях кращий – прожити життя без помилок, але не зустрітися з Тим, Хто посилає слова, чи налажати, 300 років чекати й відійти в обіймах Бога. Останній варіант мені більше підходить. Бог не посилає безплідної самотності, з нею в одному пакеті йде обов’язків бонус, не сподіванка. Симеон зустрів Бога і при цьому народив безсмертний текст, який живе понад 2 000 років… "Нині відпускаєш раба Твого, Господи" – скільки разів повторюю ці слова, і щоразу до мурашок у тілі… Теж хотіла б навчитися так писати!
Мої помилки привели до головної зустрічі. І це було найкраще, що могло статися зі мною. Дуже розумію Симеона.
Коротка інструкція для свічкоманів. Головне питання Стрітення – не де й коли освятити свічки та воду, а чи зустрівся я зі Спасителем.
Сьогодні Богошукання – не тренд. Навіть християни зі стажем можуть розводити довгі балачки про обряди й ритуали, але дуже рідко – про власні Богопошуки. Упродовж року в моїй стрічці майорять пости батьків, які шукають своїй донечці віночка до першого Причастя, барахолки пропонують дизайнерські кошики до "Яблучного спаса", шоуруми закликають закупитися шматтям з небаченими знижками напередодні Великодня, перед Богоявленням народні умільці виставляють свій нехитрий крам – тару для освяченої води… І так по колу. А де в цьому всьому простір для пошуків Бога? Таких, про які оповідають Пролог і Давній Патерик, житія святих. Чому я постійно змушена почуватися незручно, коли шукаю відповідей, як побороти власних драконів, а не шлак на кшталт "що можна робити незаміжній дівчина в день Покрову Божої Матері"? ОК, google! Давай уже змінюй алгоритми! Хоча б тому, що в нашому календарі є свято Стрітення і воно нагадує нам про те, що ми маємо шукати цієї зустрічі.
Святити обрядовий хлібчик раз на рік, проводити ранок вихідного в будівлі під куполом, носити знак хреста на шиї – виявляється, цього не досить. Треба ще зустріти Христа у своїх координатах. Бо церковний стаж і знання церковних канонів не робить нас християнами. Не Хрещенням єдиним. Християнами нас робить власний досвід, який змінився після зустрічі з Христом. А вечірні, літургії, сповідь з Причастям, пости і молитви – це лише спосіб підкидати дрова у вогонь. Але спочатку – зустріч, власне Стрітення. Інакше робишся гробом побіленим, носієм знань без практики, занудою при застіллі, з якого всі насміхаються. Дуже часто це те, в чому нас звинувачують атеїсти і агностики – їм бракує людей, в яких відбулася ця зустріч і змінила їхнє життя. Цим людям також бракує цієї зустрічі, і вони так її прагнуть, шукають повсюди. Вони можуть не знати цього, не вміти знайти слів, щоб описати цю свою спрагу зустрічі, але всі їхні випади – це бажання пришвидшити цю зустріч.
Бо людина так влаштована, що мусить вирішувати всі свої екзистенцій ні кризи, навіть якщо google не сприяє в цьому.
Казав колись Тертуліан, що душа людини – християнка. Так ось, вона не перестала нею бути в наші дні. Блаженні, гнані спрагою пізнання – вони завтра утішені будуть.
Стрітення – це зустріч. Євангеліє каже нам, що ми всі коли-небудь зустрінемося з Богом, хай навіть більш ніж 300 років будемо жити й очікувати, як Симеон. Але Бог прийде до нас – збере Власну невмістиму природу і відкриється нам, як праведному Симеонові у стані Немовлятка. Так, Господи! Заради цього варто жити! Уже почала чекати.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал