***
– Ми тут церкву будуємо, приходь до нас.
– Рада, що у Бога буде ще один дім, але я не шукаю виконроба.
***
– Ми з дітьми працюємо, табори робимо, там пісні з гітарою, вогнище, танці середньовічні, фільми просто неба...
– Бог у поміч, але няньки з бородою мене не цікавлять, розваг у сучасному світі мені вистачає.
***
– Ми працюємо з неповносправними/старенькими/хворими на СНІД/сиротинцями.
– Чудово, але я не шукаю соціальних працівників у рясі.
***
– Давай до нас! Будеш робити нам парафіяльну газету!
– Дякую, я не шукаю редакторської роботи, я шукаю Головного Редактора.
***
Хто-небудь! Відведіть мене до Татка, бо я загубилася серед цього великого супермаркету, що зветься життям. Поверніть усмішку моєму замурзаному тоналкою і тушшю обличчю, коли я тупаю ногою, бо все, що я собі намріяла, зламалося за одну секунду, як китайська іграшка, і мене треба рятувати від мене самої.
Нагодуйте мене ангельською вечерею, щоб я більше ніколи не потребувала іншої їжі.
Чому ви розучилися читати про це у мене на обличчі? Та ж там написано золотими літерами! Чи дешеві польські будматеріали, кітчевий живопис на ДВП, гітари, памперси, нескінченні правки і газетні верстки вас відволікли від Татка? Та ж Він мене вам послав! Агов!
Я шукала Бога і втікала з львівських церков і усіх, чиї аргументи, чому я маю залишитися з ними, я написала вам вище. І досі втікаю, бо вряди-годи досі хтось намагається мене кудись втягнути. Величні храми, золочені куполи, старовинні фрески, чудотворні ікони – і щоразу мимо. Кішка, яка гуляла, як собі знала. Приручіть мене! Дика лань, яку легко сполохати і годі наздогнати серед гірських потоків. Приручіть мене! "А де я тобі візьму Серафима Саровського?!", – пам'ятаю, як кричала мені колежанка у ті дні. А я не хотіла миритися, прокидалася серед ночі у сльозах і просила у Бога учителя Духу. Бо тільки так не загублюся у цьому непевному світі-супермаркеті. Звідки я, юна, це знала? Не знаю.
Де, в яких "Людоньки, порадьте" нині написати оголошення приблизно такого змісту: "Шукаю духівника. Дорогого", щоб знайшлася людина, яка допоможе не розминутися з Христом?..
Серце не слухає, воно бачить. І веде далі. Доки на іншому кінці міста не знайшло Любов. Змінювалися пори року, минали труднощі і радощі, а дорога непроста, крок вперед і два назад, з поверненнями у перший клас. Серце обростає м’язами і сухожиллями, міцніє, вчиться з Татком будувати все навколо себе. А зі мною ріс храм, ставали зримими стіни і куполи.
Росте серце і росте храм, і росте-проростає у кожному з нас сама Любов.
Але спочатку – Любов. По-іншому ніяк. І для того мають бути не виконроби, не соціальні працівники у рясах і не няньки з бородами, а учителі Духу, які будуть своєю тихою молитвою вчити нас ростити Любов, писати світлі тексти, бавитися з дітьми і котами, бути з тими, хто вмирає, і будувати храми.
Ось про що я думаю, коли бачу багато наших з вами проблем. Їх могло б не бути, якби ми свого часу отримали правильне виховання, якби нас супроводжувала чиясь тепла молитва. Бо саме її бракує найбільше. Все решта вже є – правильні книжки, золочені храми, мережа церковних тусовок до вибору до кольору.
Усім бажаю, щоб духівник прочитав ваше оголошення серця і знайшовся. Щоб могти йти далі.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал