Натиск! Полум'яність! Непримиренність! Старанна прийнятна україномовність! Енергія! Молодість! Ленін! Партія! Комсомол!
Йой, вибачайте, запалився. Неможливо не запалитися, погодьтеся, від тієї – заледве не агресивної! – манери викладення матеріалу, яку продемонстрував наш майстер художнього слова.
Суцільна милість, і навіть сльозинки зворушення у куточках патріотично налаштованих очей.
Але стан піднесення зник, а потім – крізь стадію розчарування – скотився майже до рівня особистої образи і відчуття обману. Коли, як то кажуть, підсунули обгортку взамін солодощів. Гарну таку обгорточку, блискучу, привабливу. Та порожню. В одному з давніх і високоморальних фільмів, щойно дитина зрозуміла, що гість дав лише пустоту замість цукерки, хлоп’ятко, підвівши очі, наївно спитало: «Дядю, ти – дурень?».
Закономірне й доречне запитання до всіх аналогічних випадків.
Адже розчарування й образа з’явилися, коли стало відомо, що нарід укотре став свідком не виступу справжнього керманича, очільника, справжнього політика, справжнього оратора за покликанням, а здібного актора. Актора, який просто треновано користався трьома спеціальними суфлерами. І стрілочками, які підказували, куди досвідчений актор з хорошим зором, але недосвідчений та недалекоглядний політик, має повертати говірку голову і з якого монітору читати текст.
Цей факт загальновідомий, новина вчорашнього, як кажуть, дня, і згадувати було б не варто, якби більш свіжі політичні події не примусили активізуватися цю громадянську і глядацьку пам'ять.
І пам'ять про суфлерів оживила не стільки ситуація навколо атмосферних рішень впливового суду, скільки брифінг голови тієї доленосної інстанції.
Уразило, що людина – за майже дві години виступу – жодного разу не підвела голови, аби просто, щиро, відверто, переконливо подивитися прямо у вічі хоча б десятку репортерів, не кажемо вже про мільйони глядачів, громадян, виборців. Платників податків, врешті решт.
Складалося враження, що можновладець – а ми переконалися знову, що той великий суд має владу, фактично необмежену, – читає зі суфлерів чи суфлера. Але – ніт!
Ніт! Він наче розмовляв зі столом, десятком різнокольорових мікрофонів, сам із собою, але не з людьми. Без аудиторії. Без людей. Не підіймаючи погляду.
Це впадає, пробачайте за гру слів, в око, адже хочеться зазирнути у владні очі.
Добре, суфлери, без сумніву, допомагали першому з видатних героїв наших нотаток не збитися з думки, не зіскочити на недостойні прямі образи для вічно нелюбих «папєрєдніков».
Але суфлери, без сумніву, заважають політикам і вождям усіх рівнів дивитися прямо людям у вічі.
А наші політики так і не засвоїли мистецтва відверто дивитися в очі людям, народові. Наші політики так і не усвідомили значення цього мистецтва.
Зрозуміло, що, коли ти читаєш із суфлера і бачиш рядок, наприклад, «бурхливі аплодисменти, що переходять в овацію, усі встають», і чуєш ці бурхливі оплески, і бачиш, як найвідоміша руда пані країни руденько і приречено киває на кожну твою літеру і кому, тобі здається, що з тобою погоджується вся країна.
Але передбачені авторами чергового політшоу овації зали не є овацією народу. У тій залі не зовсім український народ, а часто-густо – й зовсім не український. І ті бурхливості мали б реального політика протверезити й відмовитися від вилизаних текстів на суфлерах.
Бо ніколи буде дивитися українцям у очі.
Бо лише у поглядах людей є справжня підказка, реальна відповідь на питання: хто ти, що ти городиш, що ти коїш і куди ведеш українську країну, народові якої вже боїшся дивитися в очі…