Дідусь, в якого завжди була робота, бо він чудовий столяр. Пенсія – 4 тисячі гривень. Його донька, яка працює менеджером у престижному санаторії, заробляє немало. Онука, якій батьки платили за кожен іспит, і тому її диплом пса вартий, приїхала з Канади провідати маму. Чоловік там працює, а вона не хоче. Квартира простора, недавно оновили меблі. Сидять і плачуть за ковбасою по 2.20, за безплатною освітою, медициною і квартирами на халяву.
У селі жінка, яка не має стажу для пенсії, перераховує, скільки можна було купити за один карбованець. Старший водій маршрутки розповідає, скільки можна було купити хліба на 11 карбованців колгоспної пенсії. Це в нас, у Галичині.
Так ось чого вони чекали і не дочекалися від незалежної України. На додачу до того, що мають. А тепер притулили свої згорьовані чола до холодного екрана телевізорів і молять про повернення совка, навіть ті, хто його в очі не бачив. В 1990-ті просто кликали Сталіна, аби навів порядок. Під час Майданів сиділи вдома й чекали, чия візьме. Запас досвіду колаборації в українців величезний. Після другого Майдану ховали своїх синочків і чоловіків від мобілізації – то не їхня війна. Війна й справді ніколи не була їхньою – вони не воювали, не боролись, просто рятували свої шкури і приймали кожну окупацію з покорою рабів.
Коли мені було 18 років, письменник-кадебіст, почувши, що я хочу попрацювати на заводі, щоб пізнати життя, засміявся і сказав: "Та вони просто раби!" Тоді я навіть обурилася, подумавши, що він має на увазі заняття фізичною працею. Але побувавши у русифікованих містах, якими керували червоні директори, що приїхали з Москви, тепер розумію. Кагебіст-провокатор казав правду – раби ніколи не приймуть свободи. Це – тавро довічне. А дітям рабів – казки на ніч про безплатне і дешеве життя.
Теперішні плачі, які стали голосніші при новій владі – якщо цей сором і ганьбу взагалі можна так назвати – підігріті не лише ЗМІ та ФСБ. До них додалася ще звичайна жадібність неосвічених людей, які хочуть жити так, як в Америці, не докладаючи жодних зусиль. У них зросли споживацькі потреби, і це їхня ідеологія. Економічна криза, корупція, продажність державних інституцій – такою вони бачать сучасну Україну і вона асоціюється у них з Незалежністю. Боротися з ними вони не будуть, бо не вміють.
Щоправда, не всі плачуть на кухні з повним холодильником і заначкою доларів на чорний день. Точніше, саме ці плачуть. У родинах, по яких пройшовся комуняцький репресивний каток, в яких загинули на Майдані і війні, в родинах українців, які втекли з ОРДЛО, яким реально загрожувала смерть, не плачуть. Як і в родинах тих, хто здобув освіту разом зі знаннями і не погоджується на роль соціального утриманця. Вони чудово знають, що назад не повернутися, і ніякого совка і другого Сталіна не буде. І хоч вони – не більшість, але вони – якісна меншість, яка врешті витягне неньку з вигрібної постсовкової ями.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал