Вона є у Дмитра Туптала (Ростовського). Святий Андрій Христа ради юродивий побачив Матір Божу, яка молилася за народ у Влахернській церкві, а тим часом Константинополю загрожувало військове вторгнення кровожерних варварів…
Святитель Димитрій розповідає таку неймовірну історію: "Коли святий Андрій та Епіфаній споглядали це чудове видіння, Богоматір молилася довгий час, обливаючи сльозами Своє Боговидне і Пречисте лице. Закінчивши молитву, Вона підійшла до престолу і там молилася за народ, який стояв. Після закінчення молитви, зняла з Себе велике і страшне покривало, що блищало, як блискавка, яке носила на Пречистій Своїй голові, і, тримаючи його з великою урочистістю Своїми Пречистими руками, простягнула над усім народом, який стояв. Дивні ці мужі довгий час дивилися на це простягнуте над народом покривало і на славу Господню, що блищала, як блискавка; і, доки була там Пресвята Богородиця, видно було і покривало. Після ж Її відходу і воно стало невидимим. Але, узявши його з Собою, Вона залишила благодать тим, хто був там".
Чудесний покров захистив Константинополь. Піднялася буря, кораблі варварів розтрощила і вони повернулися ні з чим. Константинополь було врятовано!
Я не переповідатиму цілий сюжет, його легко знайти. Сьогодні у #не_блозі – про інше, про поразку, яка стала перемогою для нас усіх. Я знаю, Матір Божа не раз рятувала своїх людей, але на цей раз – це було щось дуже особливе…
Хто були ті варвари? За однією з версій, то були сарацини – мусульмани, з якими традиційно воював Константинополь. Але є ще інша версія…
Константинополь прийшли підкоряти… руські князі Аскольд і Дир. Історики навіть називають дату цієї події – 866 рік, а сарацини почали напади на півстоліття пізніше. Ми звикли бідкатися, що вітри історії шмагали нас немилосердно. Але були часи, коли наші предки ходили зі зброєю до інших народів.
Далі було все передбачувано і просто – князі Аскольд і Дир не звикли бути переможеними і послали до Візантії посла до імператора, щоб той прислав їм жерців тієї віри, яка виявилася сильнішою перед непереможним руським військом. Варяги не могли зрозуміти, що то за Бог такий у греків, який розмів одну з найсильніших армій світу, як мурашник. Не дуже приємно визнавати власну поразку…
До кінця життя Аскольд і Дир прийняли хрещення. Першими християнами у наших краях ставали і військові з дружини князів. Військо, яке наганяло страху на Європу, схилило голову перед хрестом і Євангелієм. А далі ви знаєте – були Ольга і Володимир…
До речі, Андрій Христа ради юродивий теж був українцем. Український слід в історії свята Покрову є справді цікавий.
Тепер мені зрозуміло, чому свято Покрову у наших краях більше шанують ніж, скажімо, у Греції і навіть у самій Візантії. Я розумію тепер, як важливо було усвідомити поразку, яка привела до перемоги – до Христа. Ще дужче розумію, чому через багато століть українські військові обирали собі найнадійнішу Покрову у світі. Ми дуже добре розуміємо, що переможемо своїх видимих ворогів лише після того, як подолаємо невидимих.
Я думаю зараз про те, що ми дуже часто міряємо речі категорією "поразка-перемога" і це не зовсім правильно. Аскольд і Дир повернулися додому без військових трофеїв, але здобули щось неймовірно більше.
Так ось, християнство – це якраз про ту поразку, яка стає перемогою.
Щоб зрозуміти усю цю просту складність, треба почати бачити себе у дзеркалі, побачити себе, ту саму, яка суперечить собі, побачити власну амбівалентність.
Ще мене зачаровують слова Матері Божої, сказані у Влахерні: "Царю небесний, прийми кожну людину, що славить Тебе і прикликає Ім'я Твоє пресвяте на кожному місці. І де пам’ятають про Ім'я Твоє – освяти те місце і прослав тих, що прославляють Тебе і мене, Матір твою, Любов'ю вшановують, приймаючи кожну їхню молитву й обітниці і від усіляких бід і зла визволяючи".
Я читаю ці слова, коли мені сумно, і відчуваю мурашки по тілу. Для мене це означає, що я знаю, що робити, щоб іти далі. Стає не страшно.
І дуже хочеться стати "своєю", як ті люди, які зібралися у Влахернській церкві, щоб, коли прийдуть варвари, могли покластися на найнадійніший покров…
Люди, ми тут не самі на цій синій холодній планеті!
Ставлю нагадування собі у невидимому смартфоні, щоб пам’ятати, що цілу Вічність (я навіть стільки часу уявити не можу!) Вона стоїть, не опускаючи рук перед престолом Отця і просить за нас усіх. Воістину – Воєвода. Хто знає, що ми самі би натворили одне з одними…
Поразка може стати перемогою. Перемога може бути поразкою.
Про це я думаю напередодні Покрову Божої Матері – празника переможених. Програти, щоб перемогти – якась така ціль і мета на сьогодні.