Ошатно вбрана мама у вишиваній сукні йде поруч, тато нервово намагається зробити святкове селфі, доки в малого ще не червоні очі. Вони вже позбулися всіх надій втішити своє чадо після урочистого першого Причастя. Крик їх сина остаточно прокидає сонних перехожих і лінивих голубів. Йду ранковою площею Ринок і не можу зрозуміти, що з нами не так. І справа тут далеко не в книжці, культ якої у мене з раннього дитинства…
Весь тиждень я тільки й чула від друзів, у яких є діти, про святкові клопоти – де взяти метелик до сорочки і в якому прокаті ще залишилися білі сукні. Наче й привід для радості – перше Причастя з першою сповіддю, святково вбрані дорослі й не менш святкові діти, адже всі чекали цього свята ще з травня. Але остаточно радість розвіялась, коли прочитала на фейсбуці, як хтось із знайомих батьків обурювався, що треба здати по 200 гривень з дитини, щоб дійство відбулося в одній із найбільших львівських церков. Щось пішло не так. Система організованої мейнстрімної релігійності дала збій [звучать тривожні сирени].
Підозрюю, що Таїнство Таїнств задумувалося інакше. Я не проти білих суконь, метеликів, віночків, посиденьок у кафе та іншої святкової мішури. Я лише хочу зрозуміти, що ми, дорослі, робимо не так, коли діти думають, що iPhone дорожчий від Христа, якому вони хвильку тому відкрили своє серце.
Так, згідна, влаштувати дітям свято – це завжди гарна ідея. Але мірятися подарунками від рідних і хрещених батьків – не впевнена. Так виходить, що ми не навчилися ділитися з дітьми радістю перебування з Богом, Який є більшим благом, ніж яблучна техніка. Дорослі, нам треба з цим щось робити, доки не пізно!
Діти не бачать нашої з вами радості від єднання з Богом. Вони бачать святково вбраних дорослих, торти, кафе, подарунки та інші атрибути свята. Але не бачать за всім тим Христа. Ми, дорослі, хочемо зробити як краще, а виходить, як завжди. Ми робимо дорогі подарунки і робимо антипослугу дітям. Тим самим ми вирощуємо людей, які втрачають здатність розрізняти добро і зло, а потім, у підлітковому віці, бідкаємося, чому наші діти йдуть з церкви. Вони виявляються неготовими до серйозних випробувань, вони неготові до того, що у реальних стосунках з Богом не завжди будуть заохочувальні бонуси типу новенького iPhone. Віра – це не завжди гламурно, комфортно і так, щоб родичам показати. Народжуються сучасні парсіфалі, трагедія яких у тому, що вони втрачають здатність розрізняти біле і чорне.
Я не знаю, де і коли починається нездатність розрізняти добро і зло. Але мейнстрімна релігійність – це виклик. От наче і всі хрещені, всі печуть паску й ідуть по йорданську воду, але попри це ми створюємо якісь дикі традиції, які дуже неоднозначні. Наче все чудово – батьки приводять своїх дітей до Христа, але фактично затуляють Його тимчасовими земними радощами. Як тут прищепити любов до всього небесного? Дорослі, а ви можете просто не затуляти дітям Христа?
Є речі, які я не можу оплатити, навіть якщо принесу до церкви усі гроші світу
Я дуже не люблю розмов про церкву і гроші. З однієї простої причини – це цілком різні речі. Не розумію, чому люди приходять туди двічі на рік і розказують решті людей у церкві, як все має бути. А ви – зразкові християни? Бо я – ні. І тому я в церкві. І якщо я можу взяти на себе частинку забезпечення якихось потреб храму, то буду рада. Просто знаю, скільки радості він мені приносить. І тому запитання на кшталт "скільки коштує Причастя/вінчання у вашій церкві?" для мене на 8762-му місці. Бо є речі, які я не можу оплатити, навіть якщо принесу до церкви усі гроші світу. Якщо ви думаєте, що ви достойні Причастя, бо здали 200 гривень, то мені дуже вас шкода.
Товарно-грошові відносини з Богом не проходять
Я не хочу, щоб це Таїнство було формальним. Отакий-от парадокс – Таїнство повторюється щонеділі, але щоразу як вперше, щоразу з новою рішучістю стати кращою версією себе. Я дуже боюся формальності: прийшла-відчитала правило-причастилася – пунктик виконано. Товарно-грошові відносини з Богом не проходять. Якщо мене допускають до Причастя, то точно не тому, що я здала 200 гривень чи вдягла гарну сукню й уклала волосся. Я дуже хотіла б, щоб це розуміли діти із самого початку. З цього розуміння починається те, що церковною мовою називається страх Божий, що, як відомо, є початком премудрості.
Якщо ви думаєте, що ви достойні Причастя, бо здали 200 гривень, то мені дуже вас шкода
Я хотіла б, щоб моя дитина не йшла на свою першу сповідь з установкою "я йду на сповідь, а мені мама з татом куплять за це новенький iPhone". Я хочу, щоб моя дитина у свої 7 років зрозуміла, що є щось більше, ніж iPhone, і її мама з татом не лузери по життю, а просто намагаються не кривдити інших, бо живуть інакше – з Христом. Я буду дуже багато старатись, щоб моя дитина зрозуміла, чому ми прокидаємося зранку у вихідний, у будь-яку погоду їдемо на інший кінець міста і вистоюємо більше двох годин у церкві. Що Вічність починається уже тут і зараз, що старатися потрібно вже. Що казка про Добро і зло – не казка зовсім. Що Причастя – це про Присутність Того, Хто змінює нас вже тут і зараз. Що можна прийти просто так, у звичайній сукні, без укладки і віночка. Ніхто не подарує останньої модельки iPhone, але отримаєш набагато більше, ніж можеш зрозуміти, – Самого Бога. Але обов’язково прийти із серцем, яке вчиться любити всіх, кого зустрічає у своїх буднях. Бо всі ми – однієї Крові…
Дорослі, а ви можете просто не затуляти дітям Христа?