Ну, чому, чому заціпило всім адептам теорій "зовнішнього управління" Україною, які від Майдану до перемоги Зе! розпиналися на розпуттях велелюдних про "вашингтонський обком", плодили фантазії про американські "печеньки", розповідали конспірологічні теорії про те, як Порошенко і Ко здали Україну на милість Соросу, ротшильдам, позаземним прибульцям? Чому їм заціпило тепер, як маємо ледь не щоденні приклади реального зовнішнього управління країною, у якій нарід обрав на найвищу посаду вчорашнього коміка з вельми сумнівними зв'язками з-посеред кола олігархів і не найбездоганнішою "кредитною історією" стосунків з агресивною Росією? Чому не кажуть про безпрецедентні досі факти реального втручання у внутрішню політику Києва стратегів Кремля, про засилля сусідських спецслужб у найвищих ешелонах Зе!режиму, про цілковиту деградацію нервових рецепторів державних інституцій, котрі зобов'язані адекватно реагувати на найменші загрози суверенності країни та громадянина, та, далебі, не роблять цього?
Як інакше назвати систематичні ультиматуми Лаврова й самого Путіна, висловлені, підозрюю, не тільки у публічному просторі, а й у не менш регулярних задушевних телефонних розмовах з господарем Банкової. Після кожного з них спільнота чує не принципову, категоричну відповідь, аргументовану і підставову, а навпаки – угодовські словесні маневри, лінгвістичні викрутаси упереміж з натяками на ефемерних "внутрішніх яструбів", що, бачте, не бажають завершення війни. Нібито ці "яструби" ту війну розпочинали, нібито вони, усунуті від влади, є настільки могутніми, що можуть ставити підніжки усій державній машині, монополізованій Зеленським.
Якщо хтось з істориків через десятки літ шукатиме для своїх талмудів приклади політичного цинізму, ошуканства й колаборації, то, мабуть, легко знайде їх в Україні 2019-2020 років. Причому, тут не доведеться конструювати якісь особливі трактування візантійщини чи макіавелізму, навпаки – ці приклади зафіксовані в офіційних документах, викарбувані у заявах Офісу Зеленського. Чого вартують два останніх. У першому – особисті жалі, слід розуміти, очільника країни з приводу "вибірковості санкцій" Росії проти народних депутатів, які дозволили собі (!) заборонити місцеві вибори на окупованих територіях і прилеглих до них районах. Зеленський, Єрмак та їхні слуги побачили у цьому московському жесті "підігрування опозиції", у якої від кремлівському іґнору і вдаваного гніву захмарно стрибнуть рейтинги. Зрештою, якщо Зе!, нехтуючи своїм президентським статусом і повноваженнями, дбає про добру опінію лише однієї політичної сили, то, по-перше, чи варто його вважати президентом усіх українців. А, по-друге, якщо розуміє, що, м'яко кажучи, нелюбов до країни-агресора характеризує суспільні настрої більшості посполитих, то чому його політика так разюче контрастує з таким налаштуванням громади?
На моїй пам'яті Зеленський вже принаймні двічі піддавався на шантаж терористів. Пам'ятаєте його відосік, записаний у відповідь на захцянку містечкового "брейвіка" з Луцька, який, з ознаками не надто вправної режисури, захопив у заручники пасажирів автобуса? А ось вчора Зеленський повівся на "ультиматум" ще одного "визначного діяча сучасності", ватажка бандитів з Л/ДНР Пушиліна з його "наказом" відкрити вогонь у районі Шумів. І ось на тому ж таки президентському сайті зафіксовано ще один факт, по суті, державної зради – тепер бойовики під "наглядом ОБСЄ" матимуть змогу "інспектувати" українські позиції. Там читаємо, що терористи – це насправді "люди, що стоять зі зброєю навпроти українських військ" ("стоять", періодично вбиваючи наших захисників). Що присутність бойовиків дасть лише "аргумент на користь України" (яких вам ще аргументів треба – всі вони вже в Гаазі, в документах ООН, зрештою, у папках суддів, які винесуть вирок виродкам, що збили пасажирський "Боїнґ"). Що "якщо хтось не довіряє ОБСЄ, нехай побачить правду на власні очі" (про довіру до ОБСЄ, нашпигованої російською агентурою, – розмова окрема).
Знаєте, після таких – вочевидь колаборантських реверансів – мене не залишає одна історична паралель. Йдеться про Францію часів Другої світової війни. Французи могли чинити опір нацистській навалі, адже мали потужну армію. Але маршал Петен після захоплення гітлерівцями Парижа вирішив "просто перестати стріляти". Німці захопили понад половину території країни, але про людське око залишили колаборантам окраєць "вільної зони" з центром у містечку Віші. Звісно, петенівський уряд зрадників діяв за прямими вказівками переможців – серед іншого допомагав наці "вирішувати єврейське питання". У таборах опинилося 76 тисяч французьких євреїв. А ще – Петен ініціював каральні операції проти Руху Опору, бо вважав генерала де Голля особистим ворогом… Однак угодовство тривало недовго. 1943 року гітлерівці окупували всю Францію. Після перемоги союзників Петену винесли смертний вирок, однак з огляду на вік замінили розстріл на довічне ув'язнення.
Ось що я думаю. Режим Зеленського свідомо провадить "вішізацію" країни. Тільки от парадокс – центром його "маріонеткової держави" стане не якийсь там заґумінок на кшталт Віші, а стольний Київ. І окупанти, що наразі захопили дрібний шматочок Донбасу, устами викінчених маріонеток успішно диктуватимуть нашому "петену" свої умови. І він слухняно виконуватиме їх, допоки терористична бацила не розповзеться усією країною. Причому, процес супроводжуватиметься яскравими відосіками про мир-дружбу-жвачку-"єдність", балаганними шоу і демагогічною риторикою тих, кому здати Україну легко – "один дзвінок до Москви" (дивіться інтерв'ю Богдана Гордону).
Тільки є одна річ. Люди, яких зібралися "інспектувати" бойовики, знають ціну і перемозі, і зраді. Ця ціна – кров побратимів. Вона не дозволить забути все, навпаки – вона волає про помсту. Зеленський і Ко мали би зарубати собі це на носі.