"ПроУкраїнське" від бердянців: як переселенці із Запорізької області розвивають бізнес у Франківську

Про бізнес бердянців у Франківську розповідає "Еспресо.Захід".

До повномасштабного вторгнення Валерія з чоловіком жили в Бердянську. Вдома жінка працювала у сфері СММ, мала можливості розвиватися й створювати нові проєкти. 

"Ми мали гарні перспективи для розвитку, та й загалом, коли згадуєш минуле, то приходять спогади й таки думаєш – раніше було, звичайно, краще. У батьківській хаті з вікна було видно море. Що ще треба для щастя?" – розповідає Валерія і додає, що після переїзду до Франківська саме моря їй не вистачає найбільше. 

Дівчина іронізує: думала, що вторгнення бути не може, оскільки перед тим влітку та протягом осені робила ремонт удома. Тому, звісно, про погане думати не хотілося.

У Бердянську в чоловіка Валерії був заклад під назвою "Культура". Тут був бар, кальяни, добрий попит. Однак він встиг попрацювати лише кілька місяців – на жаль, через повномасштабну війну й окупацію довелося все покидати.

Бердянськ окупували за кілька днів. Дуже швидко в місті не залишилось ані військових, ані структур, які мали б захистити цивільне населення.

"На початку ранку 24 лютого в місті були поодинокі працівники поліції з автоматами – і все. У нас був друг поліцейський, якого ми зустріли, коли їхали на машині. Він стоїть, а на ньому нема лиця. Тобто у нього є автомат, але що далі з ним робити?" – пригадує жінка. 

Квартира під стріхою

Спочатку вирішили евакуюватися до Львова. Ситуація в перші місяці тут була складна, а знайти житло за нормальну ціну шансів майже не було.

"Ми змогли поселитися на одну ніч у якомусь хостелі. Пам'ятаю, як заїхали, я була така щаслива просто полежати на ліжку. Коли ми виїжджали, першу ніч ночували в машині. Грошей у нас взагалі не було, бо чоловік тільки відкрив заклад, я зробила ремонт, тому з цим були великі проблеми". 

Рятівним колом стала таблиця, яку створили рієлтори. Тут були посилання на квартири або просто опис, де можна поселитися тимчасово. У такій квартирі чоловік Валерії знайшов кімнату в Івано-Франківську.  

"Вона була дуже-дуже маленька, реально, як кімната Гаррі Поттера під сходами. Тобто вона дійсно розташована наче під сходами, тільки під стріхою. Це мансардний поверх, тут була підлога і просто два матраци один на одному. Коштувало воно дві п'ятсот і коли ми зайшли, я сказала, що тут жити не буду, у мене просто почалася якась паніка. Але пізніше нам показали трошки іншу, більшу кімнату, і ми прожили там майже пів року", – пригадує Валерія.

Та загалом, за її словами, Прикарпаття добре прийняло своїх нових мешканців, а в спілкуванні місцеві були налаштовані позитивно. Однак на запитання про ставлення до так званих мовних інспекторів Валерія відповідає: ідея погана. 

"Думаю, в Руслана Марцінківа (мер Івано-Франківська, - ред.) повністю неправильна піар-стратегія, якщо вона у нього існує. Пам'ятаю, на початку вторгнення він казав: "Переселенці, не забувайте, що ви в гостях". Це не окей. До речі, я знаю людей у Франківську, які все життя живуть тут і розмовляють російською. Тому чому питання до нас? Іноді люди дозволяють собі такі речі...У моєї мами, яка теж переїхала, була ситуація, коли вона запитала, чи транспорт їде до Івано-Франківська. Вона погано знає маршрути, а люди відповідають їй "так, їде до Станіславова". Тобто мама знала, що колись Івано-Франківськ називався так, але, може, є ще якесь селище... І люди не можуть нормально відповісти", – пояснює свою точку зору жінка.

ПроУкраїнське 

Адаптувавшись на новому місці, подружжя вирішило знову відкривати заклад. Тепер концепція трохи відрізнялась від закладу з кальянами - у Франківську запрацював ресторан адаптованої традиційної української кухні.

Розвивати бізнес допомогли батьки та друзі, ще частину вдалось виграти завдяки двом гранам від Дії.

"За ці гроші ми змогли повністю поміняти обладнання. Раніше холодильник зачинявся, тільки коли ти по ньому добре вдариш. Через те, що він погано зачинявся, були випадки, що всі продукти пропадали. Тобто всі заготовки, які ми наліпили, накрутили".

Підприємці ставили за мету закладу показати українську кухню, не обмежену стереотипами. Відвідувачам хочуть показати її багатогранність на прикладі всієї України, тому кожна страва з основного меню представляє певний історично-етнічний регіон України.

Ще однією родзинкою є посуд, розмальований васильківською майолікою. 

"Це той посуд, який моя мама привозила із заходу України, коли їздила сюди або у Львів, або в Карпати. Він завжди був удома, ми з нього їли. Для нас це була звична історія. Коли ми кинулися його купляти для закладу, зрозуміли, що цей завод закрився ще до початку війни, тобто 2014 року".

Щоб вийти з ситуації, звернулися до керамічної студії. Там за образом тарілки з васильківської майоліки зробили заготовки, які Валерія розмальовувала спеціальними фарбами для керамічного посуду.

Тарілки дуже крихкі, тому їх стараються берегти, однак ситуації бувають різні. Але якщо навіть з’являється тріщина, то посуд не викидають, а реставрують. Часто на це йде багато грошей, однак для власників закладу важливо виглядати в очах відвідувачів достойно. 

Моментальний фідбек

Валерія розповідає, що власники максимально занурені в усі процеси, які відбуваються на "внутрішній кухні". Наразі найважчим підприємці називають пошук професіоналів, з якими вийде якісна співпраця. У команді є шість людей, але ще шукають касирів. Заклад працює у форматі фудкорту, тому працівнику треба і видати страви, і прийняти замовлення. Через те, що робота вимагає багатофункціональності, не всі можуть впоратись із таким завданням.

Оскільки ресторан має багато постійних відвідувачів, перед ними відчувається особлива відповідальність. 

"Ми розташовані на Промприладі – це великий колишній завод, який реконструювали й на території якого є дуже багато всього. Тут і спортивні зали, і офіси, і магазини, і кав'ярні, зараз супермаркет відкривається, салон краси, барбершоп, книгарня. Часто тут проводять концерти, конференції. Всі масштабні івенти відбуваються на Промприладі. І всі ці люди потім спускаються до нас їсти".

Оскільки люди повертаються в це місце, ресторан не може дозволити собі зробити помилку. 

"Наші відвідувачі допомагають нам рухатися, стимулюють до розвитку", - підсумовує Валерія.