Львів в екосистемі європейської та англомовної філософії. Інтерв’ю з істориком філософії Андрієм Дахнієм

Про вклад львівських мислителів на інтерв’ю для Еспресо.Захід розповів Андрій Дахній – історик філософії, перекладач. З 2019 року є доктором філософських наук і завідувачем катедри філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. До головних зацікавлень входить західна філософія ХІХ-ХХ століть і течії феноменології, германевтики, екзистенціалізму. Автор низки досліджень про основоположника екзистенціалізму Сьорена К’єркеґора, творця відомої роботи "Буття і час" Мартіна Гайдеґґера, сучасного представника франкфуртської школи Юрґена Габермаса.

Плідний період розвитку філософії у Львові припав на початок ХХ століття з формуванням львівсько-варшавської школи і нерозривно пов’язаний із її засновником Казімєжем Твардовським: польським філософом, логіком та педагогом. Прибувши з Відня до Львова у 1895 році, він почав викладати на філософському факультеті Львівського університету та зібрав довкола себе здібних послідовників. За десятиліття роботи Твардовський став професором, його двічі обрали деканом і тричі – ректором.

– Німецькі джерела доволі часто називають нашу школу філософії лише варшавською, втім назва "Львівсько-варшавська школа" є справедливою. Адже тут основне місце праці Казімєжа Твардовського, він вріс у львівське середовище, і, зрештою, похований на Личаківському цвинтарі.

Пік діяльності у 1930-х

"ХХ століття стало для Львова велетенським вибухом у розвитку філософії, і не тільки через діяльність львівсько-варшавської школи: загалом 30-ті роки у місті відзначаються високою продуктивністю".

Львівсько-варшавська школа працювала в ключі неопозитивізму та сцієнтичних підходів, які розглядають проблеми логіки та теорії пізнання, висуваючи на передній план суворі факти й науку. Це пояснюється професійним напрямом Казіміжа Твардовського, який був учнем Франца Брентано: австрійського психолога та філософа аналітичного напрямку, ідейного попередника феноменології – течії, що досліджує свідомість.

Та окрім спільноти в університеті, про себе заявили як мінімум двоє мислителів європейського рівня: феноменолог, учень Едмунда Гуссерля Роман Інґарден, та мікробіолог, філософ науки Людвік Флєк. 

– Флєк був більше пов’язаним з медичним факультетом, а Інґарден викладає як філософ, утім він виглядав на фоні інших білою вороною. Про це писав один з учасників львівсько-варшавської школи Владислав Татаркевич у своїй "Історії філософії", наголошуючи, що Інґардену у Львові важкувато, адже переважна більшість інтелектуалів орієнтувалась на неопозитивізм та його підходи.

Роман Інґарден, фото: Волинський монітор

Роман Інґарден був одним із найпотужніших учнів Едмунда Гуссерля. З їхнього листування видно, що викладач серйозно ставився до поглядів та спроб свого учня. У 30-х роках Роман пише працю з феноменології літератури під назвою "Літературно-художній твір". Так, послуговувався він не українською, але коли йдеться про феномен львівської філософії, то фігура Романа Інгардена є вагомою, адже його ключові напрацювання створені у Львові.

Початок Другої світової війни і прихід Радянського Союзу був особливо сутужним для Інґардена, адже тоді доводилось обирати між двома новими катедрами: марксизму-ленінізму і діалектично-історичного матеріалізму. У результаті він опинився на германістиці, але не склалось і тут, тоє після війни філософ виїхав до Польщі і викладав уже там.

– Флєк – відомий мікробіолог, який досліджував заразні хвороби на кшталт тифу, сифілісу, туберкульозу та згодом вивів з медицини загальнофілософські висновки. Його сферою була історія науки, і 1933 року медик завершив рукопис свого головного напрацювання "Як постає і розвивається науковий факт". Того ж року Флєк надсилає лідеру віденського гуртка Моріцу Шліку свій твір, але його не опублікували. Та незабаром він знайшов іншого видавця, і робота серйозно вплинула на філософські пошуки. Нового життя й імульсу їй надав видатний англійський філософ Томас Кун, який згадує Людвіка Флєка у передмові до своєї знаменитої праці "Структура наукових революцій". Зокрема, Флєк говорив про важливість взорування у наукових дослідженнях на "мисленнєвий колектив" і "мисленнєвий стиль", а його діяльність щодо історії і теорії науки пов’язують уже із постпозитивізмом.

Людвік Флєк, фото: Центр міської історії Львів

За Людвіком Флєком, мисленнєвим колективом є спільнота людей, яка обмінюється думками і в подальшому формує мисленнєвий стиль. Саме цьому присвячена книжка "Як постає і розвивається факт", у якої є підзаголовок: "Вступ до вчення про мисленнєвий стиль і мисленнєвий колектив".

– Тут йдеть про колективну роботу, наукову діяльність та дослідження, які розвиваються через спільноту і виробляються у лабораторних умовах. Дещо ризиковано Флєк ворівнює це з футбольною командою: кожен її член вважає себе колективним гравцем. І залежно від того, як триває гра, так само розвивається процес наукового дослідження.

Коріння вчення львівських філософів

Серед представників Львівсько-Варшавської школи домінували поляки, втім у гуртку також були етнічні українці. Одним з найкращих учнів серед них був Степан Балей – психолог, педагог, доктор філософських та медичних наук, який поєднував усі ці сфери в дослідженнях і викладанні. У такий спосіб він поступово розкривав у своїх напрацюваннях концепцію особистості людини як основи новітньої психології та педагогіки. Серед іншого, Балей був членом та керівником наукових підрозділів НТШ і публікувався в "Літературно-Науковому Віснику". Статті, написані українською, стосувались емоційно-вольової сфери людської психіки, почуття та волі.

Степан Балей, фото: Вікіпедія

– Та змушені визнати, панівним був польський вплив, і до цього Казімєж Твардовський був шовіністом. Михайлові Грушевському, який працював у Львівському університеті, було дуже некомфортно під час його ректорату  через маргіналізацію досліджень української мови та культури.

Андрій Дахній наголошує, що розвиток філософії у Львові міжвоєнного періоду відповідав західним трендам попри те, що упродовж ХХ століття погляди вже не розвивались лінійно та мали два умовні спрямування: континентальне й аналітичне. Природно, в українському просторі мали місце обидва напрямки.

– Варто зауважити, дехто вважає, що ці парадигми дедалі більше вступають у зв’язок. Континентальна філософія – це англо-саксонський термін, який утвердився всередині ХХ століття і вважається доволі спірним. Передусім туди входить феноменологія, германевтика, екзистенціалізм, критична теорія франкфуртської школи, а також структуралізм, постструктуралізм і постмодерн. Аналітична ж філософія починається з позитивізму та його різновидів, що виникають уже пізніше і в нашому випадку пов’язані з віденським гуртком. Ці погляди притаманні мислителям з Великої Британії, США, Канади, Австралії – тобто вони характерні переважно англомовним країнам.
Коли говоримо про континентальну філософію, то відзначаємо що найближчою до філософії є література, художня творчість, музика, різного роду гуманітарні сфери та зв’язок із соціальним життям.
Аналітична ж спрямована на проблематику свідомості й мови. По суті, те, що робить Людвіг Вітґенштайн і віденський гурток, стосується лінгвістичних аспектів, а отже, логічних, і вони належать до неопозитивізму.

У такому разі як погляди, притаманні аналітичній течії філософії переважно з англомовних країн, потрапили у Відень, Краків та Львів? Фактично її підвалини розвинулась спочатку у Європі, а через Другу світову війну емігрувала до країн за океаном і розвинулись уже там.

– Тутешня рецепція була найбільш плідною для ідей Людвіга Вітґенштайна, Моріца Шліка чи Рудольфа Карнапа. Дехто з них емігрував до англомовних країн: Карнап до США, а Вітґенштайн до Великої Британії, він викладав у Кембриджі. Ідеї разом з ними емігрували і перенеслись на американський ґрунт, продовжуючи свій розвиток та поширення саме там. 
Той же ж Карнап, який виїхав до США, обріс великими зв'язками. Він був дуже впливовим, тому відбулось і перекидання певних ідей з континентальної Європи до Нового світу.

"Річ у тім, що Інґарден, Флєк і Твардовський, по суті, займаються філософією у тому ж ключі ще у 1930-х роках у Львові. І те, що саме тут і тоді були фігури, які виражали два різні напрями, є дуже прикметним".

– І якщо в Інгардена одна з ключових робіт це "Літературно-художній твір", перетин філософії з літературою, почасти з музикою, то Твардовський і його послідовники, або, наприклад, той же ж Людвік Флєк, це більше про філософію і науку. 

Львів як ґрунт для розвитку

– За часів Австро-Угорської імперії Львів був надзвичайно важливим містом в економічному плані, адже тут перебували важливі державні структури, – зазначає Андрій Дахній. Хоча пізніше ці функції перекочували до інших частин імперії, місто залишалось одним із найбільших і найвпливовіших.

– Вагоме значення має й особа Казімєжа Твардовського. Це вольова, яскрава та могутня фігура, у чомусь навіть авторитарна. Він добре організовував адміністративні моменти, гуртуючи довкола себе здібних молодих людей. Твардовський був натхненним Францом Брентаном, потужною фігурою початку ХХ століття, і прагнув поширити ідеал строгої наукової філософії, що згодом стало можливим у воєнний період, коли мислителі емігрували через Атлантичний океан. Буде перебільшенням сказати, що львівсько-варшавській школі належить місце співставне з віденським гуртком чи франкфуртською школою, але їй належить своя сторінка у розвитку неопозитивізму.

Представники львівсько-варшавської школи філософії, фото: tureligious.com.ua

Згадані філософи були тісно пов’язані з контекстом сусідніх європейських країн, та чи були автохтонні українські філософи на початку ХХ століття? Історик філософії наводить у приклад знайому та універсальну у своїй геніальності постать – Івана Франка, називаючи його своєрідним соборником. Ця ідея проявлялась у численній публіцистиці письменника, але не тільки: із символічним задумом про об’єднану Україну він взяв у дружини харків’янку Ольгу Хоружинську.

– Це було принциповим для Франка, він бачив свою місію у тому, аби Україну за Збручем об’єднати з Наддніпрянщиною. Що цікаво, як філософ він найбільше тяжіє до позитивізму, й однією з найсильніших його праць світоглядного плану є книга "Що таке поступ?". У ній Франко чітко і в позитивістському ключі розкладає по поличках теорії поступу які існували а також був дуже скурпульозним до фактів, що притаманне представникам цієї течії. Він намагався не обмежувати свої інтереси лише Галичиною.

Післявоєнна філософія

– З 1945 року і до кінця 80-х, коли на Галичину прийшли "другі совєти", філософія була вкрай ідеологізованою. Навіть за Радянського Союзу, вже під час горбачовської перебудови, ідеологічні шори почали послаблюватись, але по-справжньому дистанціювання від марксистсько-ленінської науки відбулось на початку 90-х. Тоді факультет у Львівському університеті перезаснувався, а філософії приділили більше уваги – раніше спеціальності була присвячена лише катедра. 

Виникало питання вікових викладачів, які за інерцією викладали те ж, що і раніше, адже вони отримали освіту, сформувались і писали наукові роботи за попередніми лекалами. Перехід відбувався поступово, на жаль зараз досі можна знайти чимало ідеологізованих досліджень. З іншого боку, навіть у ті радянські глухі часи знаходились дослідники у сфері історії української філософії, нехай їх обмежували і можна було дуже легко звинуватити в українському буржуазному націоналізмі.

Сьогодні не можна виділити новітню провідну течію, у якій розвивається філософська думка – те ж стосується не тільки мислення а й художнього мистецтва, музики, моди, тощо. Все частіше замість нового експлуатується попередній досвід, а розвиток індивідуалізму і найширший доступ до інформації за час існування людства довзоляє сформувати зацікавленість у різних напрямках, не підв’язуючись до головного тренду. Більше того, тренду як такого у багатьох сферах культури вже немає.

– Уже з 60-х років у філософії проблемно говорити про течії – вона стала надто мозаїчною, у чистому вигляді та чи інша школа вже не існує. Є молоді дослідники: Златислав Дубняк, який займається американським прагматизмом, Павло Бартусяк, який вивчає і перекладає французьких філософів, зокрема постмодерніста Жиля Дельоза. Я займаюсь екзистенціалізмом в історико-філософському плані.

Вітраж на філософському факультеті ЛНУ імені Івана Франка. Фото: Поліщук Валентини

"Коли ми кажемо про тих, хто намагається висловлювати оригінальні ідеї, а не просто взорувати до вже накопиченого досвіду – їх інтереси пов’язані з дуже різними течіями західної філософії, до прикладу феноменологією чи прагматизмом. Про приналежність до однієї течії сказати не можна, сучасна філософія поєднує дуже різні елементи".