Сьогодні – 1 лютого – день народження художника, появу якого у Львові свого часу порівняли з появою у місті Лева Івана Труша та Олекси Новаківського, які багато що у духовному і мистецькому житті змінили. Микола Бідняк. Український митець з Канади, що належить до найдраматичнiших постатей другої половини ХХ столiття, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, член Спілки художників України й Асоціації митців, які малюють устами або ногами (з центром у Ліхтенштейні), володар Ордена князя Ярослава Мудрого та цілої низки дипломів і медалей, автор не лише великої кількості живописних і графічних творів, а й розписів у декількох канадських церквах, що останніх майже десять років свого життя прожив у Львові. І саме тут – у Львові – на Личаківському цвинтарі знайшов свій останній спочинок.
Я дуже не люблю писати про когось: "йому могло би виповнитися стільки-то літ". Особливо, коли справді могло би. І коли йдеться про тих, кого знав особисто, шанував, ким захоплювався, чиє життя, справи, внутрішнє наповнення і зараз (попри фізичну відсутність людини) викликають не тільки теплий спогад, а й певне – якоюсь мірою навіть сакральне – благоговіння. За духовну глибину, силу духа, здатність змінювати світ навколо себе. І за щось незбагненне, непідвладне вербалізації, однак що збагачує магію людської особистості особливими відтінками. Для мене таким був і є художник Микола Бідняк.
Увесь цей час, що минув від невідворотності втрати (а не стало цього дивовижного чоловіка 28 листопада 2000 року), не перестаю дивуватися іще одній людині – дружині художника Марії Бідняк, яка не втомлювалася працювати на те, щоби пам’ять про Миколу Бідняка не згасла. До речі, саме вона – усупереч усім заздрісника і злозичливцям (а їх у цієї родини, навдивовиж, не бракувало) – покликала до життя розкішний тримовний (українсько-німецько-англійський) майже 5-кілограмовий кольоровий альбом-монографію "Микола Бідняк. Живопис, графіка", який свого часу побачив світ у видавництві "Мистецтво". (До слова, видання дружині митця допомогли упорядковувати її сини – Остап і Тарас Майчики, текст до альбому написав доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук і переднє слово – Іван Дзюба.)
Отож Миколі Бідняку випало величезне щастя не помилитися, ні коли писав ці слова: "І все-таки найважливіше – це друг, що поруч з тобою! Життя було б зовсім іншим, якби в мене не було Марії. Вона допомогла мені знайти смисл життя і вернула мені Україну!". Ні коли писав інші: "Дорога Марійо! Україна – це ти! Стрінувшись з Тобою, не лише погляд, але і світ змінився. Ти змусила мене думати. Думати інакше, ніж дотепер я робив. Найдорожча! Прохаю тебе... Єдина, вимріяна назавжди! Без тебе все невеселе, все мертве. Ти – моя остання надія... Ти в мене, як Молитва... Найдорожчий, близький та вірний товаришу..."
Адже якби не Марія Бідняк, яка свого часу не побоялася взяти на свої тендітні плечі турботу про цього надзвичайно талановитого і непересічного митця (пожертвувавши в ім’я його таланту своєю родиною, кар’єрою, життям, вивільнивши його від неминучого спілкування з усіма чиновниками України і світу та з власної волі зрікшись уваги преси і належної їй слави. "Не я, а Микола Бідняк вартий статей і багатотомних досліджень", як часто відповідала заінтригованим журналістам), а після його смерті опіку над людською пам’яттю про нього, для України Микола Бідняк залишився б загубленим у світах українцем, велич якого батьківщина навряд чи колись би осягнула. Та і навряд чи намагалася б, бо належимо до народу, який не має звички – як найдорожчі скарби – плекати свої таланти, їх леліяти і віддавати їм заслужену шану. Мовляв, що нам із того, що десь на далекому закордонні незнайомий співвітчизник Микола Бідняк, посилаючись не лише на досвід свого народу, а й на власний, казатиме чужинцям: "Бути українцем - це коштовне дiло. За приналежнiсть до української нацiї доводиться весь час платити кров'ю i посиленим трудом. Я гордий, що звуся українцем!"? Як що й із того, що про нього справді говоритиме світ, багато писатимуть у пресі і зніматимуть фільми, лише ми не уявлятимемо, про кого йдеться?
Це вже коли його (який у 15 років утратив обидві руки, але зумів стати першокласним митцем) не стало, у вітчизняному мистецтві місце цього художника визначили такими словами: "Коли вершиною сакрального мистецтва першої половини ХХ століття є творчість Михайла Бойчука, то другої – лише Миколи Бідняка". Творця, що працював по 16-18 годин на добу, малюючи картини вустами у повен зріст, що настінні композиції творив спочатку на полотні з подальшим наклеюванням на стіну, щоразу особисто піднімаючись по небезпечному риштуванню.
Уже тут, в Україні, він з власної кишені підтримував учнів дитячої Академії мистецтв у Підбужжі на Львівщині, одержану Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом "Українська культура" та музеєм у Лаврі, під час чергової фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника у Львові, а найголовніше – започаткував престижну стипендію для найздібніших студентів Академії мистецтв у Львові та мав мрію створити фундацію для здібних студентів-інвалідів, однак не встиг…
Микола Бідняк мав ще одну мрію. Уже сокровенну – стати громадянином України. Десять років чекав на це громадянство, але так і відійшов із життя громадянином Канади – держави, яку до кінця не відчув своєю. Із землі, яка за його життя офіційно до кінця своїм не відчула його.
В останні тижні свого життя, коли вже знав, що смертельно хворий, Микола Бідняк приїхав на відкриття своєї виставки (яку перед тим експонували в Києві) до Канева. Сам піднявся на Чернечу гору і, дивлячись на Дніпро, заплакав. “О, тепер я знаю, як малювати Україну, – поділився сокровенним із дружиною. – І церква Юра, і митрополит Шептицький мають бути інакшими. Тут, над Дніпром, я поставлю хату-малярку, і ми з тобою плаватимемо по воді, а я всі ці краєвиди змальовуватиму”. Що відкрилося тоді художникові, людині, за якою закріпилося окреслення "герой нашого часу", ми, на жаль, уже не знатимемо ніколи...
"Я хотів би знищити в собі будь-який романтизм. Проте, уже висловлюючись поетично, із ним сотворив нас Господь, або - більш прозаїчно - так хрестив нас піп. Хоча все ж особисто я хотів би вважати себе абсолютним прагматиком і поставити свій підпис під кожною тезою Чарльза Дарвіна. Утім дійсність інакша. Але не хочу про це признатися, отже, я брешу".
"Брешуть усі: хтось більше, а хтось менше. Найкраще це виходить в англійців. Скажімо: відступи в бою сьогодні, щоб зміг воювати завтра. Хіба можна тут щось їм сказати всупереч?"
"Фортуна відвернулася? Які дурниці! Доля - вигадка поетів та романтиків. Вона існує, але особисто я хотів би, щоб вона мене не чіпала".
"Отже, питання, як абсцес: що відчув би, коли б одержав Нобеля? Я б цього не хотів. З підозрою ставлюся до всіх потенційних героїв. Адже герої, коли стануть такими, занадто багато вимагають від навколишніх. А з огляду на це - моя хата з краю".
"Я не знаю, чи знайшов себе, але наблизився до того стану, в якому почуваюся вільним, розкутим, де опускаю якісь інтелектуальні обмеження і входжу в емоційну сферу. Це свого роду природна безконтрольність людини стосовно себе самої. Дехто вбирає це в інші форми: скажімо, в євшан-зілля, кулешу чи, може, інші близькі душі речі".
"Легке життя нічому не вчить нас. Урешті, має значення тільки знання: чого ми навчились і як ми виросли"
"Ви не створюєте своєї власної дійсності. Ви створюєте свій образ".
Фото з відкритих джерел, з сайту biblioteka120.blogspot.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.