Ми доб'ємо московський патріархат, а після Франківська процес пошириться по всій Україні, – Руслан Марцінків

"Еспресо.Захід" поспілкувався з міським головою Івано-Франківська про те, як живе місто під час війни, як адаптовуються в ньому тисячі переселенців і які випробування чекають на іванофранківців у майбутньому.

Розмова починається з ракетних ударів по місту. Івано-Франківськ обстріляли вже 24 лютого, в перші години повномасштабного вторгнення росіян.

"По аеропорту били тричі, він повністю зруйований", – розповідає Марцінків.

Переселенці намагаються інтегруватися в Івано-Франківську, хто багатший – уже купив квартиру

Тоді ви закликали мешканців міста, які мешкали в районі летовища, покинути власні домівки. Вас послухали?

Ми тоді дуже багатьох відселили, доклали максимум зусиль, щоб люди були в безпеці. Судячи з усього, ми все правильно робили – попри те, що було три обстріли, крім одного загиблого військового в перший день, ніхто не постраждав. Попросили людей покинути райони Опришівці, Чукалівка. І люди послухалися. Дуже багато людей виїхали в села чи в інші мікрорайони міста. 

У лютому-березні люди були налякані і слухались охочіше. Як впливаєте зараз, щоб під час повітряних тривог мешканці таки ховалися в укриття?

Була певна розслабленість, але після нещодавніх подій у Вінниці люди почали більше реагувати на тривоги. Ми постійно закликаємо, щоб не нехтували, інколи навіть лякаємо. Але тут не треба лякати, варто лише подивитися на інші міста – Вінницю, Кременчук – і стає зрозуміло, що про власну безпеку варто турбуватися.

Зараз росіяни почали активно тероризувати різні регіони України. Як думаєте, обласні центри перебувають під особливою загрозою?

Звичайно, Івано-Франківськ завжди під загрозою. Зважаючи на те, що це ще й західний регіон, а для них це – великий подразник. Неодноразово впродовж війни Франківськ згадували і через українську мову, і через співання патріотичних пісень, і багато чого іншого. Звісно, що Франківськ є серед потенційних мішеней, є тим містом, де ворог може вдарити. Дай Боже, щоб цього не було, але ми розуміємо, що ворог про нас не забуває.

Ви згадали про мову. Як успіхи з українізацією внутрішньо переміщених осіб, про яку ви персонально багато говорили-писали?

У нас відновили (був місяць перерви) курси української мови. До речі, ініціатори цих курсів – самі внутрішньо переміщені особи. Проводимо різні екскурсії місцями національно-визвольної боротьби. У нас є Дем'янів Лаз, там де енкаведисти в 1941 році розстріляли дуже багато людей. Воно дуже подібне на Ірпінь, Бучу й інші міста, де відбувалися звірства росіян у цьому році. Ми багато чого робимо, щоб відбулася українізація. Я навіть сказав би не українізація, а інтеграція внутрішньо переміщених осіб у місто Івано-Франківськ. 

Зважаєте, щоб ця українізація/інтеграція була "лагідною", щоб занадто не тиснути на людей, які вирвались із зони бойових дій? Чи вважаєте, що стреси не повинні ставати на заваді плекання українськості?

Я вважаю, що перша хвиля пройшла (тих людей, які втікали безпосередньо з-під обстрілів), вона була кілька місяців тому. Зараз уже мало людей переїжджає, зважаючи на те, що лінія фронту стабілізувалася. Ті, хто хотів повернутись додому і мають таку змогу, вже повернулися. Залишаються ті люди, які хочуть інтегруватися. Вони відкривають тут свій бізнес, інші пішли на роботу. Для цих ВПО цікаві і курси, і наші ціннісні речі. Тому вважаю, що сьогодні відбувається ця лагідна інтеграція, лагідна українізація.

Скільки взагалі переселенців приїхало в Івано-Франківськ? 

Було 45 тисяч, зараз уже менш ніж 30 тисяч. За нашими підрахунками, десь 27-28 тисяч. Але це дуже відносні цифри, бо ми володіємо тільки тими даними, що йдуть через ЦНАП – щодо людей, які стають на облік. 

Вони самі шукають помешкання? Скількох розмістили зусиллями міста?

Зараз залишаються ще дві школи, в яких розміщені переселенці. Ми до 1 вересня ремонтуємо ще одне приміщення, де поселимо тих, кому не під силу самотужки знайти помешкання. Вони всі проживатимуть в одному місці. А решта вже інтегрувалися. Хтось винаймає квартиру, хто багатший – купив однокімнатну. Люди поступово входять у громаду.

Чи маєте статистику, скільки мешканців міста виїхали за кордон?

Такої статистики не маємо, але спостерігаємо, що велика кількість людей повертається. Можемо констатувати, що десь ще 5-7% з тих, хто виїхав спочатку, залишаються за кордоном, в основному – жінки з дітьми.

Ми заробляємо гроші, та не можемо ними скористатися – їх блокує казначейство

Як війна вдарила по економіці міста? Чи закривалися підприємства, наскільки багато франківців втратили роботу?

На початках це відчувалося. Але динаміка – позитивна. Десь просіло машинобудування, в нас воно займає левову частину (35% виробництва). Але натомість харчова промисловість зросла на 60%. Тому десь воно перекривається. Бачимо по податках, навіть по виконанню бюджету (98% за півріччя), що нам вдалося втримати ту ситуацію. Будівництво відновилося фактично все – це теж є показником. Це означає, що бізнес вірить, інвестує. Допомогли 55 підприємств, які переїхали. 

Поговорімо в такому разі про релоковані підприємства. Наскільки вони великі?

Є різні. Найбільше – 350 працівників – це завод кольорових металів із Запоріжжя. В основному – від 50 до 150 робітників. Ми не рахуємо релокованими бізнесами, коли внутрішньо переміщена особа приїхала і відкрила кафе. Ми вважаємо, що це просто новий бізнес. А якщо, наприклад, йдеться про швейний бізнес чи ІТ-компанію – то це вже релокація. Тому насправді кількість бізнесів є більшою, але це такі дрібненькі справи, які люди собі повідкривали, щоб копійку заробити.

Релоковані підприємства планують залишатися в місті після війни?

Ті, що з Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської областей, в основному планують на довгу перспективу. А, наприклад, харківські сподіваються повернутися додому. Хоча ніхто не може спрогнозувати, коли це буде.

На початку місяця в швейцарському Лугано відбулася Міжнародна конференцію з питань відновлення України. Гроші, зокрема, обіцяють на конкретні проєкти на Хмельниччині чи Закарпатті. А Івано-Франківську щось перепаде з тих мільярдів? Чи у вас немає інформації?

Чесно кажучи, не знаю. Там усе жорстко контролюється з Києва, з Офісу президента. Нам хотілося б, аби аеропорт потрапив у якийсь список. Ми з адміністрацією постійно говоримо про зруйнований аеропорт, про злітну смугу. Це нам треба відбудувати, а все решту самі помаленьку зробимо.

А як щодо міських голів у Лугано? Дехто їздив, декого не включили в делегацію і вони обурювались. Ви не хотіли поїхати і представити щось, що стосується Івано-Франківська?

Я не висловлював бажання їхати. Нам краще спілкуватися між містами – на такому рівні й працюємо. Їздив Садовий, але він – голова ради при президентові (Палати місцевих влад при президентові України, – ред.). Хоча ніхто з мерів не делегував йому жодних повноважень, та я думаю, що він, будучи головою тієї палати, просто скористався можливістю. 

У деяких регіонах були конфлікти міських голів із центральною владою. Як у вас відбувається співпраця з обласною адміністрацією та центральною владою?

Я входжу в Раду оборони області, в нас робоча співпраця і мені ніхто з ОВА не перешкоджає. Та мене більше турбує інша проблема – це робота Державної казначейської служби, через яку громади не мають можливості виконувати свої функції. Навіть по захищених статтях є постійні затримки. Але, наголошу, це питання не до обласної адміністрації, а до Києва. 

Тобто ті гроші, які мали б залишатися в громаді, все одно забирає Київ?

Фактично так. Ми самі заробляємо гроші, але не можемо ними скористатися, бо казначейство блокує і користується тими грошима. 

Які пункти витрат бюджету через це страждають?

У нас затримки із заробітною платою робітникам комунальних підприємства по 2-3 тижні. Матеріальні допомоги страждають – є затримка, в тому числі навіть для дітей військовослужбовців. Є також інші витрати. Я не говорю про капітальні ремонти, але яму на дорозі потрібно залатати, асфальт треба купити, а проплати не йдуть. Такі дії казначейства створюють нам просто колосальні незручності.

Підвали – це лише підвали. Очне навчання – це ризик, бо школи до війни не готові

Зараз, за такого обмеженого фінансування, підготуватися до зими буде ще важче. Ви припускаєте, що ворог буде навмисне нищити інфраструктуру, щоб зробити зиму для українців нестерпною?

Ми ще кілька років тому вирішили перейти на невеликі котельні й індивідуальне опалення. Вважаємо, що це виправдано і з погляду безпеки, і з погляду економії газу. Нас за це критикували, але виявилося, що ми були праві. Бо зрозуміло, що коли одна котельня обслуговує третину міста, то це – вразливий об'єкт. Уявіть собі, що третина міста в один момент може опинитися без тепла. І відновити таку котельню буде фактично неможливо. Тому перейшли на індивідуальне опалення, на невеликі котельні. Вважаю, що міста повинні мати таку програму і рухатись у цьому напрямі.

А на чому працюють ці невеликі котельні?

По-різному. Є деякі на щепі, деякі – змішані (газ і щепа). При певних температурах, якщо падає до -15 і нижче, все одно потрібно використовувати газ, щепа не завжди витягує. Також у деяких освітянських закладах запровадили електричне опалення. Намагаємося комбінувати, думати, як це робити за рахунок електрики й інших речей. Я все-таки вірю в те, що газ у нас буде, бо споживання газу по Україні зменшилось. А невеликі котельні та індивідуальне опалення ще й зменшують споживання газу приблизно в 1,5 разу – це також великий плюс.

Як ви думаєте, яким буде навчання з 1 вересня в Івано-Франківську – очним чи дистанційним?

Ми готуємось. Але вважаю, що не треба ризикувати. Школи цілком можуть вчитися онлайн. На крайній випадок – змішане навчання. Очне – лише для 1-4 класів. Бо, будьмо відвертими, школи, м'яко кажучи, не були готовими до воєнних дій. Якщо десь і є підвали – то це всього лише підвали. Їх просто малюють, ставлять лавочки, забезпечують водою. Роботи ці тривають, але, на мою думку, доцільно проводити онлайн-навчання в школах. А дитсадки – тільки для тих, хто працює, чергові дитячі садочки. Не для всіх, а тих сімей, де двоє батьків працюють, чи, наприклад, жінка працює, а чоловік є військовослужбовцем – тільки в такому випадку брати дітей у дитячий садок.

Про заборону московського патріархату хотів запитати – як вдалося втілити її в життя?

У нас в області залишилася одна громада московського патріархату. Ми її, в принципі, перереєстрували, але є спротив деяких священників московського патріархату. Зараз подали позов до суду через те, що вони нам перешкоджають у храмі правити. Я думаю, що ми доб'ємо цю справу і останні парафія московського патріархату в Івано-Франківській області впаде. Вважаємо, що за Франківськом цей процес може піти по всіх областях.

А як вам це вдалося зробити? Бо у Львові чиновники, наприклад, кажуть: "Ми ухвалили політичне рішення, ми місцева влада – не можемо впливати, а лише закликати".

Бо це гарно звучить: "міська влада заборонила московський патріархат". Але насправді це рішення є юридично нікчемним. Треба діяти конкретними кроками, працювати з громадою. Нам вдалося переконати громаду, і громада перейшла. Але не вдалося переконати частину московських попів, бо вони отримують добрі гроші від своїх керівників. Тому працюєм над тим, щоб до кінця року ця остання громада перейшла. Вона вже де-юре перейшла і майно належить громаді Православної церкви України. Просто хочеться зробити це все цивілізовано – в конституційний і законний спосіб. Звісно, прихильники московського патріархату ще намагатимуться ставити палиці в колеса, та ми на це зважати не будемо.

Якщо ми не переможемо, то українців як нації не буде

Повномасштабне вторгнення сприяло і деяким позитивним тенденціям – наприклад, зміцненню стосунків. З якими закордонними партнерами Івано-Франківськ має найтісніші відносини?

Найтісніші – з польськими містами. Вони зараз приймають 450 дітей – це діти військовослужбовців, зокрема загиблих. Зараз 100 дітей у Кошаліні, 45 – в Ополє, 45 – у Рибніку. Румунські міста дуже активно допомагають, чеські, литовські, латвійські. Вони і гуманітарною допомогою підтримують, і дітей до себе беруть, і особисто приїжджали – подарували 6 тролейбусів, що були у вжитку, вишку, машину для перевезення сміття. Це така практична співпраця, і можу сказати, що ми дуже задоволені.

Попри тісну співпрацю з поляками, відносинам з ними продовжують перешкоджати деякі різночитання нашого історичного минулого. Маю на увазі хоча би й заяви прем'єра Моравєцького, який примудрився пов'язати Путіна та УПА… Як потрібно діяти, щоб зберегти і історичну пам'ять, і добросусідські відносини?

Є речі, які нас роз'єднують, у тому числі бачення історії. Прикро, що, незважаючи на ту співпрацю, співпереживання поляків, лунають такі політичні заяви. Звісно, нам прикро. Але розуміємо, що росте нове покоління поляків, які бачать ці речі дещо по-іншому, ніж старші люди. Деякі речі варто не забувати, але перегортати і рухатись далі. Ніхто не відмовиться від своєї історії та своїх героїв. Але не конче під час війни висловлювати певні речі публічно, особливо якщо вони стосуються іншої країни. Я вірю, що тут вдасться також знайти порозуміння. Бо не буде України – не буде й Польщі.

Які найбільші виклики ще можуть постати перед Івано-Франківськом? До чого ви готуєтесь, чого остерігаєтесь?

В укриттях і бомбосховищах ми проводимо ремонтні роботи, якщо мова про цивільний захист. Якщо говорити про обороноздатність, то це – закрита інформація. Ми також розуміємо, що якщо буде загострення ситуація в тих чи інших регіонах, то Івано-Франківськ слугуватиме прихистком для людей, про це не забуваємо. Напевно, як і перед усієї Україною, найбільший ризик полягає в тому, що війна триватиме ще дуже довго. Цей ризик б'є по всьому. Великою бідою може стати втома від війни. Потрібно максимально гуртуватися, максимально допомагати один одному. Тому що якщо ми не переможемо, то українців як нації не буде.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.