"Мені страшно дивитися вниз з 7-го поверху будинку, але в горах не страшно", – 74-річна інструкторка з альпінізму Анна Александрова

"Еспресо.Захід" розпитав Анну про її альпіністський досвід і підготовку до наступних змагань зі скелелазіння.

Анна Александрова почала займатися альпінізмом у 16 років, коли побачила оголошення про набір до школи альпінізму. "До школи мені запропонували записатися подруги, спочатку я відмовилася і сказала, що то дуже страшно, але потім вирішила піти на заняття. Я ще з 7 класу хотіла стати біологом і подумала, що як оберу орнітологію, то мені треба вміти лазити по скелях і деревах, щоб досліджувати пташині базари. Після кількох занять у школі мої подруги побачили, що великої уваги там на нас не звертають, тому кинули цю справу. А я вирішила, що хочу стати для альпіністів своєю. На ті часи Львівська федерація альпінізму була численною, тому вперше зі мною заговорили аж на 3-4 занятті", – розповідає пані Анна.

Зрештою, тренування у Львівській федерації переросли у змагання та проходження маршрутів у Карпатах, Криму та на Кавказі. Пані Анна зазначає, що тренувалася часто і наполегливо, бо, по-перше, її статура не надто підходила для альпінізму. А, по-друге, дівчат у команди для сходження не дуже хотіли брати, оскільки вважали, що користі від них менше, ніж від хлопців. На першому своєму змаганні у 21 рік Анна виборола першість.

Після завершення університету, у 27 років Анна Александрова почала працювати вчителькою біології у школі, проте своїх хобі не забувала. Саме завдяки вчительській діяльності пані Анна вперше випробувала себе у ролі інструктора по скелелазінню, їй тоді було 28. Каже, що дітей почала тренувати на Чортових Скелях і вже незабаром її підопічні брали участь у змаганнях в Криму, де займали призові місця. Пізніше поїздки на змагання з дітьми припинилися, але тренувати пані Анна продовжувала. Так, з дітьми щороку здійснювала до 5 походів у гори.

"У мене не було спортивних груп, тільки аматорські. Ті походи я організовувала швидше для того, щоб привчити дітей любити природу. Ну, і, звісно, з метою завоювати повагу учнів, щоб вони мені потім давали можливість нормально проводити уроки біології", – пояснює вчителька.

Анна поєднувала роботу у школі з альпіністськими походами і змаганнями, в них боролася у ролі учасниці. Але коли їй виповнилося 42 роки, вона вирішила, що хоче стати інструктором з альпінізму. Розповідає, що у радянську школу інструкторів брали тільки завдяки зв’язкам, особливо жінок. Так само важко жінкам було стати майстром спорту з альпінізму.

Пані Анна зазначає: "Я знала, що майстром спорту не стану, бо це важко. Для цього треба було мати спортивну команду, а у Львові таких майже не було. Але я весь час ходила у гори, виступала на змаганнях, тому хотіла стати інструкторкою. Зрештою, надіслала свої документи до школи, склала іспити й отримала звання інструктора".

У книжці альпініста пані Анни записано, що вона підкорила 120 альпіністських вершин, які поділяються за складністю від 1Б до 5Б. Зауважимо, що альпіністські маршрути мають 11 категорій складності, найскладнішими для підкорення є вершини категорій 6А та 6Б.

Пані Анна має перший розряд в альпінізмі. Вона розповідає, що другий розряд виконала за 3 роки сходжень, а перший виконувала аж протягом 20 років, оскільки ходила у гори не для досягнення спортивного розряду, а для власного задоволення.

Своїх нагород за змагання пані Анна не злічить, каже тільки, що медалей назбирається кілограмів на п’ять, та й грамот виходить чимала стопка, адже спортом вона займається усе життя. Ще у школі починала з гімнастики, легкої атлетики й велоспорту. Зараз, до речі, також веде активний спосіб життя.

Пані Анні 74 роки й альпінізмом вона вже не займається, але тренується у скелелазінні та інших видах спорту. Зрештою, альпінізм пов’язаний зі скелелазінням, адже, щоб бути хорошим альпіністом, потрібно вміти лазити по скелях. Якщо маршрут пролягає через скелі, то їх не обійдеш.

Зараз спортсменка готується на львівському скеледромі до ветеранських змагань зі скелелазіння, що відбудуться в Одесі 11-12 вересня. Вона братиме в них участь вже вшосте. Анна входить до вікової групи 70 - 74 роки, а найстарші учасники змагатимуться у категорії "75+". Ці змагання особисто-командні – пані Анна їде сама.

Скелелазка розказує: "Звісно, це неприємно, що я їжджу без команди. Але, попри це, я, як правило, завжди в призерах. Це тому що конкурентів у моїй віковій категорії небагато, всі перестають займатися". 

Окрім, скелелазіння Анна зараз ще практикує скандинавську ходьбу та велотуризм, а взимку їздить на лижах і катається на ковзанах. Так, наприклад, на з’їздах велосипедистів жінка відвідала Швейцарію, Португалію, Люксембург, Польщу і Словаччину. Тому у слова Анни "в основному я лінуюся і нічим не займаюся" віриться складно.

"Я весь час у спорті й він приносить мені задоволення. Навпаки, важко, коли немає ніяких занять й доводиться тоді щось собі шукати – чи то на дачу на велосипеді їхати, чи збиратися в Карпати. А ще важко знайти собі компанію, бо, на жаль, люди в моєму віці не такі активні. Воно й не дивно, бо активний спосіб життя вимагає занять спортом на постійній основі. Може, я, як і мої подруги, у 80 років вже не сяду на велосипед, але поки ще кручу педалі, то мені здається, що житиму вічно", – сміється Анна.

Інструкторка зазначає, що все залежить від сили духу, особливо в горах, коли не маєш права здатися, адже команда залежить від кожного учасника. Завжди є певний страх у яку компанію потрапиш, бо команди часто формуються в альптаборах.

"Гори міняють людей, хоча б на час сходження. Люди намагаються проявити себе якнайкраще, те, що могло б викликати якийсь негатив внизу, на вершинах нівелюється. Бо в горах, як на війні, твоє життя залежить від твого напарника, тому стосунки змінюються кардинально. Так, рідними стають люди, яких знаєш тільки 20 днів. Взагалі, альпінізмом займаються сильні, бо це ризикований вид спорту, – розповідає Анна. – До тридцяти років я ще рахувала скільки моїх знайомих загинуло в горах, але після того, як число досягло 100 альпіністів, я перестала. В горах багато можливостей загинути, згадую, як не раз ішла й думала, якщо тут оступлюся, то кінець. Але бажання кинути альпінізм у мене не було ніколи, бо по-іншому я жити не змогла б".

Пані Анна каже, що усі альпіністи – фаталісти, тобто покладаються на долю. Адже ніколи не передбачиш, як пройде наступне сходження у гори. Чим більше сходжень, тим більше шансів загинути, кому як пощастить. Анна стверджує, що є у цьому і певна небезпека, адже у досвічених альпіністів потупляється відчуття страху.

"Мені страшно дивитися вниз з 7 поверху будинку, але в горах нестрашно, на скелях – тим паче. Коли ти на скелі, то під ногами прірва, але ти ж знаєш, що ти на страховці й стрибати не збираєшся", – пояснює Анна Александрова. А ще скромно додає: "Я не ходила на складні маршрути, я звичайна альпіністка, відрізняюся тільки тим, що вірна горам і ніколи не пропускала жодних походів".

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.