"Лікую(сь)": психолог про роботу із залежними людьми

"На сходах біля будинку", "за магазином", "на лавці біля парку", "вдома"... "Щотижня", "двічі на день", "декілька разів на місяць", "не рахую", "не помічаю"… Як часто ви бачите алко- чи наркозалежних людей? А як часто намагаєтесь їх не бачити проходячи повз? Що ми (не)знаємо про алко- та наркозалежність, як побачити, що людина потребує допомоги, та яким є лікування залежних – про це далі.

Перші кроки

Моя робота в центрі починалася зі спроб не боятися залежних людей. Коли вперше там опинилась, мала стереотипи: наприклад, що такі люди є соціально небезпечними. Добре пам'ятаю своє перше знайомство з клієнтами. Спершу це страх: не знаю, чи залежна людина не заподіє мені шкоду, не знаю, як з нею розмовляти. Також до початку роботи в центрі я мала думку "я краща, ніж ці люди", бо маю силу волі, а вони – ні. Сталося відкриття, коли почала ставити запитання: а чому я так думаю? Згодом з'ясувала, що це міфи нашого суспільства.

Зародження залежності

Переважно люди із залежністю виходять із дисфункційних сімей. Якщо дитина не отримує любові, поваги, безпеки, то почувається самотньою і покинутою. Тому, коли вона виростає, не чує себе любленою в цьому світі, а також не відчуває, що має право на гідне життя. Таке самосприйняття провокує її до втечі в алкоголь чи наркотики.             

Ще одна причина виникнення залежності від наркотиків чи алкоголю − це те, що діти наслідують звички своїх батьків. Чула багато історій від хлопців, які лікуються у центрі: коли їм було 8-9 років, тати наливали синам алкоголь. Це є проблемою в багатьох українських сім'ях, де діти з найменшого віку бачать випивку як обов'язковий атрибут найменшого святкування або ж коли батьки після робочого дня приходять додому і випивають. Дітям стає цікаво: а чому так? Вони починають щось собі фантазувати, а згодом повторювати поведінку батьків.

З іншого боку я побачила, що кожен з цих людей має свій біль та свою травму, і тільки через алкоголь чи наркотики вони знімають цю напругу. Це стало їхніми ліками, інструментом, через який вони хоч якось отримують насолоду від цього життя.

Є різниця між алко- та наркозалежними людьми. Алкозалежність виникає поступово. Натомість, щоб набути залежність до наркотиків, достатньо одного разу. Людина, яка вживає наркотики вперше, отримує велику дозу адреналіну та кайфу, а всі інші рази, коли вона до цього вдається повторно, лише намагається віднайти те відчуття, яке було під час першого разу. Проте так не стається, організм уже адаптувався до цього наркотика. Тому наркозалежна людина ніколи не знайде ефекту "першого кайфу", але все більше заглиблюватиметься у свою залежність.

Процес лікування та робота психолога із залежними людьми

У реабілітаційному центрі, в якому я працювала, було три основні напрями роботи із залежними людьми: трудотерапія, психотерапія й духовна терапія. Трудотерапія важлива, щоб людина відчула контакт зі своїм тілом, а також − відповідальність за свою роботу. Наприклад, якщо хтось відмовляється приготувати їжу, то вся спільнота залишається голодною; якщо хтось не хоче нарубати дрова, то в будинку буде холодно. Водночас людина, яка має завдання, відчуває свою цінність – її робота, її присутність є важливою.

Психологічна терапія передбачає групові розмови й індивідуальні завдання. Також за кожним залежним закріплений духівник, у центрі є молитва, літургії. Це частина духовної терапії.

Під час особистого контакту в роботі із залежними людьми я з'ясувала, що важливі не так мої знання, інформація, яку подам, а щирий, сміливий контакт, який я готова з ними побудувати. Коли люди відчувають, що я в стосунку з ними відверта, тоді наша робота має терапевтичний ефект. Тож починала заняття і говорила про свої почуття:

− Ви знаєте, мені зараз також страшно, я відчуваю тривогу.

− Та чого ти, не переживай, усе буде класно, – відповідали клієнти.

У нас утворювався альянс довіри. Вони бачили в мені не консультанта, а людину, яка також має свої почуття. Мені було важливо, щоб усе, що ми проговорювали, кожен із клієнтів шукав у собі, відловлював ці та інші моменти щодо того, як він прийшов до своєї залежності.

Люди із залежністю мають говорити про свої емоції, почуття та переживання, бо через те, що вони не вміють цього робити, з'являється алкоголь, наркотики чи ігри. Це цінно спостерігати, як у колі збирається 20 чоловіків різного віку й розповідають: "Сьогодні я відчуваю злість", "А я сьогодні відчуваю неприйняття", "Я відчуваю радість". Вони вчаться чути себе й висловлювати це. Водночас, чи завжди ми можемо відверто і щиро говорити про свої почуття, хоча б самому собі, чи ми радше щось поїмо або підемо в гучну компанію друзів?

Зазвичай я просто слухала клієнта. "Як у тебе справи, як твій день сьогодні, що вдалось, що не вдалось?" − запитувала. Не змушувала, коли чула, що людина не готова ділитися. У такому разі краще дати їй час побути з собою, навіть у такому стані, як вона є. Інколи наше бажання врятувати може ще й нашкодити.

Окрім цього, мені було важливо, щоб клієнти могли не лише висловлювати свої почуття, а також і зображати − тому ми малювали. Багато людей приходили до усвідомлення своїх відчуттів саме через малюнок.

Вчитись у своїх клієнтів

Я багато навчилась у своїх клієнтів. Перша річ: наполегливість, щоб не здаватись. Я подивувалась їхньому вмінню так прагнути жити, щоб займатися своїм лікуванням від залежності. Друга річ: я навчилася не боятись говорити про свої емоції та почуття відверто. І третє: я привчилась їхньої самодисципліни. Чоловіки та жінки, які лікуються в центрі, мають чіткий денний розпорядок, вони прокидаються о сьомій ранку, в них є молитва, зарядка, декілька терапій та інші обов'язки. Так вони живуть увесь тиждень. Я усвідомлюю, що можу дозволити собі меланхолійний стан, спати до обіду, бо мене нічого не хвилює і нічого не хочу робити. У людей, які лікуються в центрі, немає "хочу – роблю, не хочу – не роблю", вони щодня мусять іти до свого одужання. А як я у своєму житті можу допомагати собі? Так, як ці люди. Коли, буває, прокидаєшся, усе дратує, нічого не хочеш, а ти береш і встаєш, робиш зарядку, починаєш день.

Роздивитися глибше

Коли дивлюся на залежну людину, то бачу, що її щось сильно болить. Та ситуація, в якій вона опинилася зараз, – це тому що їй не вдалося дати раду з цим болем. У спілкуванні з клієнтами я намагалась відкритися їм і щоб вони відкрились мені, щоб, опершись на мене, вони могли лікувати внутрішні травми. Бо нас лікує лише стосунок з іншими людьми. Попри наші думки, що хтось уже пропав у своїй залежності, людина все ж має у собі краплю світла, через яку може почати нове життя. Наше завдання – дати такій людині опору, безпечний простір, щоб дозволити цьому світлу розростися.

Життя після центру

Не всі доходять до кінця лікування, не раз люди покидають центр після 3-4 місяців перебування, проте вони вже зазнали тверезого життя і почали віднаходити контакт із собою. Згодом вони повертаються на лікування. Багато випускників центру почали своє одужання з другого-третього разу. Щоб одужати, залежній людині потрібен приблизно рік у реабілітаційному центрі. Після центру деякі випускники починають працювати кухарями або кондитерами, оскільки під час реабілітації на трудотерапії мають багато практики у цій сфері. Дехто повертається до колишніх робіт або, набувши нових навичок у центрі, розпочинає нову діяльність. Після завершення реабілітації люди також мають підтримку від центру, часом вони стають наставниками для тих, хто лікується.

Познайомитися з темою залежності

На жаль, у нашому суспільстві є три міфи про залежних: людина не має сили волі; людина морально зіпсована; людину захопив демон. Тримаючись цих міфів, люди оцінюють, критикують залежних і стараються оминати. Проте залежність – це хвороба, а кожну хворобу потрібно лікувати. Ми ж лікуємо людей, хворих на грип чи вітрянку, так само має бути і з залежними людьми. Ви можете думати, що в залежного просто нема сили волі зупинитись, проте насправді він хворіє і потребує допомоги, як і з фізіологічного, так і з психологічного боку. Самостійно людина майже ніколи або дуже рідко може справитися зі своєю залежністю. Це неможливо через те, що уражений мозок, тобто фізіологічна частина. І хоч людина щирим серцем хоче кинути пити, проте не зможе цього зробити, бо її тіло потребує лікування. Крім того, потрібна і психологічна, і духовна допомога.

Також варто не робити табу з теми залежності. Не треба боятися говорити з людьми, які мали залежність, про їхнє минуле. Людина цілісна, ми не можемо відкинути її досвід.

Як допомогти, коли поруч залежна людина

Наприклад, коли ви бачите на вулиці п'яну людину, яка лежить на землі, варто перебороти свій страх і думки "краще омину, от він негідник, а навіщо він напивався, це його життя" й запитати, чи потрібна людині допомога. Часом потрібна навіть госпіталізація, наприклад, пройти інтоксикацію організму. Також важливо дбати про свою безпеку, оскільки залежні люди можуть бути агресивними. Якщо бачите, що самі не даєте раду чи боїтеся, спробуйте попросити когось із перехожих допомогти.

Якщо у вашому середовищі є залежна людина і ви хочете їй допомогти, то варто проговорити її актуальна ситуацію: що зараз турбує, що взагалі відбувається в її житті, чому він чи вона так часто вживає алкоголь, що це їй дає. Наприклад, якщо людина відповідає, що таким чином знімає напругу, то це перший сигнал, що потрібна допомога. Важливо співпрацювати із залежними людьми, не "рятувати, витягати", а саме разом приходити до їхнього одужання. І слід пам'ятати: допомагати не в шкоду собі. Найчастіше так відбувається, коли ви панічно хочете комусь допомогти: "Я останній шанс для цієї людини, мушу її витягнути негайно". Таким чином ви кидаєтесь і спустошуєтеся, треба відчувати як і свій ресурс, так і відкритість іншого на вашу допомогу.

В Україні побутує думка, що реабілітаційний центр – закрита структура, де тебе мучать і до чогось змушують. Справді, в нашій країні є нелегальні закриті центри, в яких насильно лікують людей. Проте є реабілітаційні центри, де людині забезпечують умови, інструменти та допомогу, щоб почати нове життя – і це все не обмежує свободу клієнта центру. Якщо ви хочете запропонувати залежному лікування в такому центрі, не варто нав'язувати цю ідею. Спробуйте запропонувати поїхати туди разом, подивитися. Це не означає, що там треба залишитися, проте є вже якимось кроком до реабілітації та одужання.

Треба вчитися слухати, про що зараз мова залежної людини. Часто залежні люди можуть брехати й маніпулювати не на свою користь. Наприклад, чую такі аргументи: "Ні, я не залежний, я випиваю просто, щоб зняти напругу". Тоді починаємо досліджувати це питання конкретно, навіть у цифрах:

− Як часто вживаєш алкоголь?

− Щодня.

− Скільки грошей витрачаєш на свій алкоголь?

− Практично всю зарплату.

− Які в тебе є проблеми з фізичним здоров'ям?

І людина відповідає, які, бо вони однозначно є. Тоді ми зіставляємо всі ці факти, і це допомагає людині справді задуматись, відкинути уявлення про себе, що "я все контролюю, я не залежний, я класний", а подивитися на ситуацію за допомогою фактів.

Як відкритися на залежних людей

Найперше варто викоренити з голови міфи про залежність, які ми вже проговорили. Також не треба боятись контакту із залежними людьми, не вважати їх жалюгідними світу цього й гіршими за нас. І пробувати хоч інколи з ними заговорити, навіть про що-небудь, просто запитати: "Слухай, а що у твоєму житті відбувається такого, що ти зараз так багато п'єш?" А раптом людина так вам відкривається, що це її саму здивує. Через цю розмову може відбутися сильний терапевтичний ефект, можливо, ця людина прокинеться наступного ранку й подумає: "От він чи вона запитали мене про те, як я, поцікавилися мною, то може, я ще маю шанс на гідне життя?". Спершу це може наштовхнути людину на дорогу усвідомлення своєї залежності, а згодом – на шлях одужання.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал