Солодка обгортка, та цукерка гірка. Чому українцям варто подивитися "Перевізницю", але не ідеалізувати. Рецензія

Тож, серіал "Перевізниця" створила українська компанія Starlight media, яка відома своїми шоу (Х-фактор, Холостяк, МастерШеф і так далі) у співпраці з найвідомішою французькою кіностудією Gaumont (Фантомас, Леон, П’ятий елемент тощо). Власне, така співпраця чітко простежується у самому серіалі: зовнішньо багато хороших елементів сучасного європейського кіно, але внутрішньо, на жаль, перекочували блохи "українських Санта-Барбар". Та все по порядку.   

Почнемо з хорошого, з плюсів серіалу:

Фото: скрін з відео

Ідея та гра головної героїні. Безперечно, що найкращим у фільмі є сама ідея, яка належить сценаристу Євгену Туніку. Адже головна героїня, яку дуже виразно й вдало втілила на екрані актриса Анастасія Карпенко є своєрідним голосом здорового глузду в хаотичні дні початку повномасштабної війни, цим світлом розуму в атмосфері поглинаючого болю й пітьми.

Власне, сюжет тримається навколо неї – психологині й блогерки Лідії, яка вирішила під час війни допомагати людям і перевозити їх у своїй машині туди, куди їм потрібно. Таким чином вона знайомиться з різними персонажами, які в дорозі в камерній обстановці відкриваються їй, розповідають свої власні життєві історії і жінка своїми вольовими рішеннями та мудрими словами, певною мірою, психологічно зцілює їх своїми своєрідними сеансами психотерапії в дорозі. Тобто допомагає не лише потрапити куди їм треба, але й змінити їх емоційний світ. Що важливо, бо коли персонажі не змінюються, тоді кіно, погодьтеся, не цікаве. А, враховуючи, що війна залишила свій слід на життю всіх українців і всім нам психолог би точно не завадив, головна героїня серіалу є втіленням архетипу захисту, яка готова виявляти хоробрість та ставати на захист слабких. Вона є своєрідним реальним супергероєм наших днів. Та попри загострене відчуття правди, таку іншість, яка вирізняє її, героїня Лідія також має своїх внутрішніх демонів, незакритий гештальт минулого, який провокує її емоційно зриватися та закриватися у своїх фантазіях, робить її характер твердим мов панцир і колючим мов шипи. Тому Лідія – це не є однобокий персонаж, це складна особистість, яка допомагаючи іншим, паралельно досліджує себе і докопується до істини щодо її власної моральної дилеми, яка сталася в минулому, коли Росія розпочала агресію на сході України ще в 2014 році.

Атмосфера й музика. Не менш захопливим є приємна глибина емоційного настрою серіалу, коли лише делікатними штрихами намагаються передати реальність війни в якій почала жити країна. Тобто автори свідомо не акцентували на тому, щоб перевантажити глядача болем війни (постійні вибухи, смерті, розруха, плач тощо) і таким чином ще більше морально виснажити, а лише використовувати цей настрій нових реалій життя, як каталізатор для змін персонажів в моменти апогею кожної серії. Образно кажучи, серіал показує туманний ранок, який невідомо що може принести, а не масивну бурю, яка кидає нас від крайнощів до крайнощів. Ці сірі тони невизначеності допомагають концентрувати увагу на героях, їх словах та більше втягують нас в історію, а не форму оповіді.

Стосовно кіномови, вибору й розміщення кадрів, вона теж не є кричущою, скромно підкреслюючи важливі акценти без особливої краси чи вигадливості (наприклад, погляд у дзеркалі головної героїні, який запам’ятовується). Однак тон та простота кадрів знову таки дають ефект психологічної близькості, якого, здається, зі всіх сил й намагалися досягти автори. Загалом атмосфера фільму намагається бути ненав’язливою, а вибір музики однорідним. Все це, щоб не бити в лоб глядачів воєнними травмами, які українці і так щодня знову і знову проживають, а лише використовувати їх як елементи розвитку історій про суспільно важливі теми. До речі, за це теж варто похвалити серіал – не акцентування на одній проблемі (суто війні), а на різних темах війни (від стосунків у сім’ї та втечі ухилянні за кордон до сприйняття суспільством гомосексуалістів у війську), які підносять кожної серії, показуючи складність людського життя та сучасних проблем України.   

А тепер про погане, про мінуси серіалу:

Фото: скрін з відео

Сценарний розвиток і другорядні персонажі. Попри захопливу ідею, яка зачіпає і не залишає байдужим та цікаву атмосферу й приємну гру головної героїні, розвиток серіалу так і не був продуманий до кінця. Адже кожної серії ми бачимо той самий фокус із пришвидшеним душевним зціленням другорядних героїв (які мало запам’ятовуються, хоч всі різні, але несуть однакове емоційне лице травми), їх флешбеками (третина кожної серії – проговорювання минулого, що не відпускає), і коли практично всі ці випадкові люди, що сідають в автомобіль головної героїні якимось "випадковим" чином пов’язані з її власною історією та травматичним минулим. Все це спрощення і нагромадження поступово веде до недовіри і відчуття споглядання все більшої казки, а не досить реалістичного фільму.

Власне, про казковість оповіді нам кожного разу нагадують на початку та в кінці серії, коли лунає голос оповідача, що читає казки пов’язані з минулим головної героїні, які дуже прямо відображають те, що відбуватиметься кожної серії. Сценарні повороти (від зміни емоційного світу другорядних героїв до прийняття рішень головної героїні) стаються швидше з волі авторів сценарію, а не з природньої життєвої математики. Тому часто виглядають не логічними і не правдоподібними. А нагромадження нерозкритих інтриг в житті головної героїні, які почали відкриватися лише після початку повномасштабної – надуманими.

З одного боку, це є задумом авторів, щоб у такий простий казковий спосіб максимально наблизитися до психологічних кордонів чим більшої кількості людей, плюс – обмеженість екранного часу теж не дає дуже розгулятися з оповіддю (кожен епізод триває 25-30 хв). Але з іншої сторони – глядачі дуже швидко розгадують будову серіалу, розжовують ту саму страву, яку пропонують з серії до серії. Тобто це той самий прийом, який, до речі, так полюбляють українські автори серіалів – тягнути кота за хвіст. Так, кожної серії ми бачимо розв’язку, але водночас кожної серії ми знаємо цю розв’язку. Тому серіал захоплює після перших серій, але в подальшому через цю пластинку, що заїла, однакову тональність та бляклих другорядних героїв з їх часто казковими історіями, інтерес згасає. Це можна простежити і на YouTube каналу СТБ, що виклав серіал у вільний доступ. 1 серію подивилися 518 тис. разів, а фінальну 10 серію – 184 тис. Тобто лише третина глядачів, які почали дивитися серіал, вони його додивилися. Не в останню чергу це тому, що кожна серія пропонує дуже легкі розв'язки при великому накручуванні емоцій і багатоповерховості оповіді.

Перетин жанрів і поверховість дослідження глибоких тем. "Перевізниця" – це драма з якої в підсумку спробували зробити детективний трилер, щоб, можливо, зняти другий сезон. Якщо драматична сторона оповіді зачіпає, то детективна – сама по собі виглядає вигаданою та іронічною. Не буду спойлерити, але розвиток і сценарні повороти щодо особистої драми головної герої є досить відірваними від неї самої. Бо вісім років, попри свій розум і вміння, вона не бачила чи не хотіла бачити нічого поганого, що було просто перед її носом, але після 24 лютого – її очі завдяки випадковим попутчикам магічно відкрилися і вона зрозуміла все, і знайшла сили бути Шерлоком Холмсом попри всі негаразди. Власне, ця поверховість простежується щодо всіх персонажів та всіх тем, які показують в серіалі. Попри амбітну й цікаву ідею, авторам не вдалося наповнити серіал оригінальністю та справжнім якимось новим дослідженням тем про які вони оповідають. Власне, залишаючи їх на рівні казок, як спрощений варіант. Тим самим ставлячи великий мінус щодо своєї кінематографічної самобутності та можливості показати глядачам дорослі відповіді на складні питання, а не книжково-телевізійні кліше.

Підсумовуючи. Загалом серіал складається з двох бульбашок, перша – однакові за будовою історії життя й пришвидшеного психологічного зцілення другорядних героїв, які поступово втомлюють глядача своїми стереотипами, та друга – ядро серіалу – повільні пошуки правди головною героїнею щодо її особистої травми та впливу минулого на її сьогодення, які в підсумку ведуть до дороги для зйомок другого сезону… Якщо після перших серій хотілося поставити "Перевізниці" оцінку 7 з 10, то дивлячись далі – 6,5, а після перегляду всіх 10 серій – лише 6/10. Так, це варта уваги українська телевізійна драма, яка може бути цікавою як для внутрішньої, так і зовнішньої аудиторії, але точно не найкращий фільм чи серіал про війну в Україні, який варто ідеалізувати як щось особливе. Тому для мене це кіно з солодкою обгорткою, однак з гіркуватим смаком самої цукерки.

Про автора. Юрій Мартинович, львівський журналіст, художник, фотограф.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читайте також: Українські прем'єри: "Кохання без контракту" – коли другокласники знімали для першокласників. Рецензія