Неіснуючі мають право не просто існувати – жити. І це не про виставу, - режисерка Вероніка Літкевич

Про це розповідає Еспресо.Захід

 До речі, ця вистава єдина зі Львова, чия режисерка є серед цьогорічних номінантів на премію ім. Л. Курбаса. Не відступаючи від оригінального тексту Наталки Ворожбит та пригадуючи особистий досвід, Вероніка Літкевич створила сценічне дійство про три покоління жінок однієї родини, які переживають війну далеко від дому, приправивши його як власними відчуттями, так і відчуттями тих, хто зараз вимушено живе за кордоном. У міжпрем’єр’ї ми поспілкувалися з Веронікою Літкевич.

Вистава "Неіснуючі", фото: Ярина Коваль

Вероніко, як писала Леся Українка в хрестоматійному вірші ".. у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий..." Наскільки власною відчули ви цю історію Наталки Ворожбит? 

Я знайомилася з її текстом у потязі, коли їхала зі Львова до Києва після моєї вистави "Я, "Побєда" і Берлін" за мотивами повісті Кузьми Скрябіна на сцені  "Стрих" театру ім. М.Заньковецької.  І от читаю і розумію, що це, по суті, моя історія. Й історія моєї мами.  Бо я - харків'янка і нам з мамою, як багатьом українцям, довелося після початку повномасштабної війни виїжджати за кордон. Ми поїхали в Німеччину, практично в нікуди, і стали тими біженцями, про яких у цій виставі йде мова. Але історія близька не тільки мені – вона близька також тим 5-11 мільйонам українців, які виїхали. І які не виїхали, але здатні відчувати емпатію. Як каже моя мама: "Будь ласка, передай всім, що не всі українці хочуть там залишатися". 

Вистава "Неіснуючі", фото: Ярина Коваль

У п’єсі йдеться не тільки про сучасне її героїв, а й про те, якими стали для них перші дні повномасштабного вторгнення. Якими ці дні були для вас?.

Мені здавалося, що це неправда, поганий сон, якесь кіно, яке ось-ось закінчиться…Бо так не може бути в ХХІ столітті у центрі Європи. Не може бути з нами… Я чітко пам'ятаю нашу з мамою спробу сісти у потяг. Це був просто якийсь зомбі-апокаліпсис. Просто як у фільмі, коли чемні  і добре виховані люди, які тільки-от перепрошували за те, що когось штовхнули, починали поводити себе як тварини, намагаючись першими заскочити в потяг, тому що спрацьовував інстинкт самозбереження…

Вистава "Неіснуючі", фото: Ярина Коваль

Чи змінили  (хай теоретично) ви би щось у фіналі "Неіснуючих"? Яким особисто вам бачилося би сценічне завершення історії цієї сім’ї?

Мені здається, що п'єса досить логічна, в неї відкритий фінал, актуальний до сьогодні, бо відчуття апокаліпсису ніхто не відміняв. Мовляв, чи це вже Третя світова чи ще вона на підході… І ця неіснуючість наша між тим що є і що було, і що буде далі. На мій погляд,  у п'єсі це дуже добре передано, і там фінал правильний. У кожної жінки, яка виїхала за кордон, у цій історії свій фінал. Онучка частково змирилася з тим, що їй таки доведеться жити у новому просторі. Про маму більшість глядачів були гіршої думки, бо вважали, що вона вибере Каліфорнію, де живе її колишній залицяльник, який знову дуже актуалізувався. Однак вона все-таки їде до чоловіка у Київ.  Фінал вистави, пов’язаний із бабусею, не буду коментувати, бо всі його дуже по-різному прочитують, і це прекрасно. Неіснуючі таки мають право не просто існувати – жити…

Вистава "Неіснуючі", фото: Ярина Коваль

Для того, щоб відчути себе неіснуючим, не обов’язково виїжджати з України. Як ви себе частіше відчуваєте – реальною чи загубленою між світів?

50 на 50. Я живу між двох міст, тому що є штатною режисеркою театру ім. М. Заньковецької у Львові і викладаю в Київській муніципальній академії музики імені  Глієра. Коли під час масованого обстрілу лежу на підлозі своєї київської квартири і накриваю голову подушкою, бо мені здається, що те, що летить, летить саме на мене, то, мабуть, відчуття ваги людини видається дуже мізерним. А наступного ранку, коли йду на роботу і слухаю, як мої студенти підготували номери з мюзиклів, то відчуття протилежні Це якісь дві реальності, у яких живу я, і живе уся країна.  Думаю, що ці постійні емоційні гойдалки, дисбаланс і тривогу безперервно відчуває в нашій державі кожен. Але бувають і прекрасні моменти. Для мене - як ця вистава. Коли бачу, що люди посміялися, поплакали, відчули, що у своїх почуттях вони не самотні, оновилися і їм стало легше… 

• У театрі ім. М. Заньковецької вперше на українській сцені знову заговорили "Неіснуючі" Наталки Ворожбит
• Режисерка Вероніка Літкевич за виставу "Неіснуючі" на заньківчанській сцені стала номінанткою на премію ім. Леся Курбаса