"На концерти приходить покоління, яке можемо назвати врятованим": Роман Чайка про виступи "Мертвого півня" в Києві й Харкові, молодь і відродження мистецтва

Нещодавно легендарний львівський гурт "Мертвий півень" повернувся з гастрольного туру на підтримку альбому "Поезії хмільних дворів", який він випустив з нагоди свого 35-річчя. Цей альбом став чотирнадцятим альбомом групи (яку вважають однією з основоположників українського рок-н-ролу) і першим після 14-річної перерви в її дискографії.

В альбомі звучать твори Юрка Позаяка, Майка Йогансена, Олекси Стефановича, Віктора Неборака, Юлії Мусаковської, Сергія Жадана та Юрка Іздрика. Крім того, "Поезії хмільних дворів" разом з "півнями" заспівали гурт "Жадан і Собаки", Христина Соловій, Мар’ян Пиріг ("Пиріг і Батіг") та Андрій Капраль ("Піккардійська Терція").  А карта гастрольного туру охопила Львів, Рівне, Івано-Франківськ, Дніпро, Харків і Київ. По поверненні ми запросили гітариста "Мертвого півня" та його співзасновника Романа Чайку до розмови.  

Коли у 2021 році не стало багатолітнього вокаліста "Мертвого півня" Міська Барбари, а ще за якийсь час помер один зі співзасновників гурту та його лідер Любко Футорський, то видавалося, що група вже не відродиться. Тим більше, що в силу інших об'єктивних причин мала в своїй історії багаторічну перерву. Як раптом до гурту доєднується його сучасний фронтмен Юрій Рокецький — і "півні" повертаються на українські музичні обрії не лише в оновленому складі, а й реінкарновані творчо. Принаймні альбом "Поезії хмільних дворів" видається мені саме таким: що увібрав увесь попередній досвід групи і водночас свідчить про її нове життя. А що ти сам відчуваєш, коли слухаєш "Поезії хмільних дворів"?

Найперше думаю, що це - дуже якісний альбом. Тобто робота, за яку не соромно. Друге, що "Поезії…" є свідченням дуже якісної праці звукорежисера Мар'яна Криськува. Третє, що цей альбом дозволив на власні очі побачити  - наша справа, яку започаткували ще в 1990-х, не вмерла, а цвіте і пахне. Інакше кажучи, сьогодні є мода на "вусатий фанк" (феномен української музики кінця 1960-х - середини 1970-х, коли українська музична традиція, з одного боку, максимально синхронізувалася зі світовими трендами, а з іншого — множила їх на свою самобутність), на вірші поетів Розстріляного відродження. Тобто сьогодні ми - не єдині, які не хочуть співати набір заримованих слів, а хочуть бекґраундом для себе мати якісні літературні тексти. Це, до речі, спонукало Юрка Іздрика особисто озвучити з нами його тексти. Щоб вони звучали так, як він би хотів, а не так, як співають їх попсовики. 

Якою є сучасний зріз слухацької аудиторії "Мертвого півня"? Зокрема за віком? Концерти групи у різних містах збирали насамперед мастодонтів чи й молодь? Що показав тур?

Те, що побачити нам було дуже важливо: що наша музика абсолютно єдино вібрує, незалежно схід це чи захід, центр, південь чи північ.  Що вона гуртує  два, а то й три покоління. Що в перших рядах не наші однолітки, а молодь, яка знає всі наші тексти напам'ять і співає їх разом із нами попри те, що альбом щойно з'явився на всіх стрімінгах. І ти розумієш, що ці пісні старші за цих дітей під сценою. Тобто зараз на наші концерти ходить покоління, яке ми між собою переконливо можемо назвати врятованим. І ми їм заздримо. Якщо на початок війни у 2014 році їм було 10, то сьогодні вже 26. Тобто це вже молоді, свідомі люди, які від часів Майдану і до сьогодні не мали оцієї гидоти, про яку свого часу співав "Танок на майдані Конго". Пригадуєш той їхній хіт "По радіо співали москалі"? Так ось - ці молоді люди не деформовані, не травмовані тою гидотою, яка називається приміром "русскій рок" чи "русскій реп", який "бєссмислєнний і бєспощадний" і коли кров з вух.

"Наші слухачі - це не люди з цифрової бульбашки алгоритмів соцмереж, де нав'язуються шорти з ідіотизмом. А ті, хто намагається думати самостійно"

Чи так вже оминула? Приміром чула від батьків підлітків про їхні війни зі своїми чадами на предмет видалення з їхнього вжитку епатажного та немислимо матюкливого російського репера Моргенштерна. Правда, було це ще до повномасштабного вторгнення. 

Було таке, але сьогодні ситуація справді змінилася. Хоча технологія, коли діти сідають на алгоритми мереж (типу TikTok) і всіляких шортів і просто переживають прискорену цифрову дебілізацію, все ж працює. І це притаманно не тільки Україні, це - світова проблема. Для нас просто це особливий подразник, бо частина того контенту - російською. І тому реагуємо болючіше. Але це світовий тренд деградації через шорт. Фільм 2006 року "Ідіократія"  - це вже не фантасмагорія, а реальність сучасного світу. 

Однак я говорю зараз про інше: люди, які приходять на наші концерти - це не люди з цифрової бульбашки алгоритмів соціальних мереж, де нав'язуються шорти з ідіотизмом. Це ті, хто намагається думати самостійно. І бережуть це право навіть тоді, коли перебувають у щойно обстріляних містах із холодними взимку не перший тиждень батареями і навіть якщо носять воду на 15-й поверх у пляшках та розігрівають їжу з допомогою купленого на базарі газового балончика. І для таких людей такі концерти - це колективне дійство не лише про підтримку, це про опір і про психотерапію. 

От власне, цікавлять насамперед особливості слухачів з тих міст, які є значно ближче за відстанню до загарбників, ніж ми, і на кого окупанти насилають ракети і шахеди без жодної паузи день і ніч поспіль. Людей товчуть, що є сили, а люди збираються і йдуть в укриття слухати концерт якісної української музики. Мешканцю спокійної Західної Європи це, напевно, видалося б божевіллям, а ми сприймаємо це як опір нації.

Бо так воно і є. Я це бачив на прикладі Білорусі, де диктатура і чиїх виконавців ми чимало запрошували колись в Україну. Що у них відбувалося?  Попри всі нюанси тиранічної дійсності неймовірний розквіт літератури, театру і музики. Тобто в екстремальних ситуаціях суспільство мобілізує творчий потенціал, вистрілює. 

Зараз ми теж переживаємо цей феномен. Спробуйте зараз - попри все - так легко потрапити до театру Франка в Києві чи до іншого театру. Квитки викуплені далеко наперед. Неймовірно багато з'явилося хороших п'єс, вистав, авторів… І це не байрактарщина, а справді якісна творчість, якої суспільство реально потребує. І коли ти граєш в клубі (що одночасно є бомбосховищем), розрахованому на 150 людей, а прийшло 200, а через черговий обстріл скупчилося вже до 500 і всі вібрують разом із тобою, то відчуваєш, що люди цього дійсно спраглі. Що це свого роду музична толока в прямому і переносному значенні, а не маргінальна бульбашка. 

Колись Сергій Проскурня загнав насу гей-клуб грати в жіночому одязі. Його філософія полягала в тому, що україномовна музика в Україні десь на такому ж маргінесі, як і сексуальні меншини. І це було нашою маніфестацію проти тієї реальності. То тепер реальність уже кардинально інакша. Тобто сьогодні все навпаки: ми бачимо, що українське - природне, а маргінальним є все москальське. 

Пригадую, у 2001 році поет Віктор Неборак просто шокував мене своїми футурологічними пророцтвами. Він говорив, що ми ще доживемо до часу, коли людина, яка буде спілкуватися російською, вважатиметься маргінальним бидлом, не спроможним вивчити рідну мову своєї країни. Я не повірив. Але він виявився провидцем.

Сьогоднішній молодняк інакший, ніж у твої юні часи? Чи, зрештою, це властивість молодої людини - заперечувати і відкидати?

Попри притаманність заперечення, сьогоднішня молодь інша. Хоча би в тому, що хоче знайти відповідь, що було до нас. Сьогоднішні молоді люди не хочуть вірити казочкам, що от історія почалася з моменту їхнього народження, а все, що було до них - це лайно. Ні, вони хочуть знати, як це було, яка була культура, музика в попередні десятиліття. І звідси оцей феномен популярності серед них музики Гіги, Бобула, Зіброва чи інших. Багато хто думав, що молодняк приколюється, розкуповуючи квитки на концерти цих виконавців, мовляв, роблять це, щоб зняти певні мемчики для соцмереж. Але це не так. Насправді це зацікавлення значно ширше, і молоді люди відкривають для себе речі, які навіть ровесники цих виконавців не пам’ятають.

"Саме за цього молодого покоління відбудеться селекція музики, коли кількість переросте в якість"

Мій чоловік щораз впадає в ступор, коли наш 16-річний син любовно витягує з просторів нету якісь українські шлягери другої половини ХХ століття і слухає їх раз за разом – не по приколу, а щиро захоплюючись. На будь-які спроби переключити його замилування на сучасних виконавців з мотивацією, що треба рухатися в ногу з часом, син відповідає коротко: "Тату, ти просто не розумієш".

Правильно він каже, тому що музика тоді була конкурентоспроможною. Якщо послухати, як грала "Смерічка" в часи Івасюка, то можна побачити, що за якістю виконання вона не поступалася ні просунутим американським, ні просунутим британським командам. Аранжування такі, що теперішнім попсовикам, які шукають допомоги у штучного інтелекту, навіть не снилося. Тобто рівень нашої музичної культури за совка і окупації був неймовірно високий, навіть крутіший, ніж у багатьох наших сусідів. Поляки мали Чеслава Немена, югослави мали цікавих виконавців. А все решта було лайном "совєтского лагєря і Варшавского договора". І тому це дуже природно, що в нас велика кількість молоді з хорошим смаком і високим IQ. Тобто завдяки цій сучасній молоді маємо певну інтегральну тяглість. 

Звідси і те, що цій юні тепер так легко і природно заходить поезія Розстріляного відродження. Тобто "Пиріг і Батіг"- це ж не єдина команда, яка до того прийшла. Раніше це робили ми та "Плач Єремії", які у свій час були єдиними серед музичних груп колективними членами альтернативної Асоціації українських письменників – такі дві білі ворони на всю Україну, які кладуть на музику тексти забутих поетів. А тепер це нормальний природний процес. Хто кладе на музику давніші вірші, хто сучасні, а хто сам римує щось на кшталт "я поет, зовуся Цвєтік, от мєня вам всєм прівєтік". Тобто як кому йде. Але в кожному випадку, позбувшись цієї російської музичної та культурної окупації, ніша почала заповнюватися. Зрозуміло, що заповнюється вона дуже швидко, бо кожен хоче бути халіфом бодай на годину - щоб залетіти в тренди якихось там ТікТоку, YouTube чи ще чогось. А це означає, що маємо ситуацію конвеєра. 

Однак, думаю, саме за цього молодого покоління відбудеться селекція, коли кількість переросте в якість. Бо на цю хвилину ми ще жертви кількості, оскільки існує великий відсоток звукового лайна, яке підсилює свої позиції за допомогою штучного інтелекту. Однак цивілізовані країни вже від того рятуються. Десь тиждень тому шведи законодавчо заборонили в хіт-парадах музику, згенеровану штучним інтелектом. А в Америці вже засудили першого вар’ята, який з допомогою штучного інтелекту створив неіснуючу групу, а іншим алгоритмом штучного інтелекту створив ботів, які нібито її масово слухали, а відтак це зацікавлення монетизувалося чи не на $10 млн. І за це тепер треба відповісти у суді. 

Отож на наших очах народжується ситуація, коли світ, нарешті, отямився і почав рятувати мистецтво від навали штучного інтелекту. А отже, зникне і велика кількість отого всього звукового сміття.

Я б не була такою впевненою. Адже люди різні і людські смаки теж різні. Ніхто не може заперечити право на поганий смак незалежно від того, де живе та чи інша людина. А відповідно, попит диктуватиме пропозицію. Скажімо, існування радіостанцій, де в основному крутитимуть не музику "Мертвого півня", а якусь невибагливу на три акорди з грубо заримованим примітивним текстом. У цьому контексті як себе відчуваєш і як відчуваєш свою групу? Динозаврами, метрами чи кимось ще?

Якщо виходити з того, що людині стільки років, на скільки вона себе відчуває, то сприймаю себе таким собі моцним 30-літнім чуваком. А динозавром чуюся тільки в ті моменти, коли дивлюся на якихось політиків і згадую, що був учасником майже всіх новітніх наших майданів і революцій. Або коли розповідаю щось своїм студентам і тему хочу проілюструвати цитатою Бєні Коломойського про Юлю Тимошенко. Але раптом ловлю себе на тому, що не можу цього зробити. Бо тоді мені годину доведеться розповідати цим дітям, хто такий Коломойський, а потім ще годину, хто така Тимошенко. Вони навіть якщо і десь чули ці прізвища, то сьогодні не знають про цих людей. 

Пригадуєш, як ми всі раділи, коли у Львові зносили пам'ятник Лєніну? А спитай на вулиці якогось тінейджера, хто такий Лєнін, то він не відповість. Бо не знає. Тобто ми ще те - аналогове - законспектоване покоління. Ми носимо в собі велику кількість знань і пам'яті. Але вже тепер з'являється нова генерація, яка тримає свої спогади в інтернет-хмарі. Не знаю, чи це зле, чи добре. Але знаю інше: є дуже багато класних і крутих народів, націй, які і 5% відсотків не мають того культурного надбання, що мають українці. І маємо це зберегти і примножити. Бо коли здохне Путін і замовкнуть їхні гармати, саме культура укріплюватиме інтерес до України. 

Минулого року "Мертвий півень" проїхався Україною з концертним туром "Холодно". Цього разу з концертами на підтримку "Поезії хмільних дворів". Міняються українські міста енергетично, попри війну, якщо говорити про твої персональні відчуття від того чи іншого мегаполісу?

Пам'ятаю Харків, який я свого часу полюбив у тій формі, яку мені показав Жадан зі словами: "Будеш бачити Харків, якого не знають харків'яни". І справа не в архітектурній естетиці, яка інакша, ніж у Львові чи іншому місті. А в якомусь внутрішньому пульсі міста. Цей пульс з війною не пропав, а став чіткішим. 

Харків для мене - це місто, яке зціпило зуби і протидіє без патетики, але конкретно. Я був вражений: лютий мороз, снігу насипало, чергова недовга пауза у повітряній тривозі, а їхні двірники бригадами по 5-6 людей розчищають і прибирають вулиці. І роблять це дуже якісно - краще за будь-який снігохід. Чи приїжджає таксі, і щоб покласти наш багаж та інструменти, відкриває багажник. А там - бронежилет, розгрузка, п'ять ріжків до автомата. Тобто все необхідне завжди зі собою. У цьому місті навіть ті, хто москвофони, на твоє "добрий день" легко переходять на українську. А от в інших містах - приміром Києві чи Дніпрі - цей впертий ватний дискурс значно виразніший. В Одесі - залежить від покоління. Тобто там є величезна кількість оцих ждунів-ватників, які будуть до останнього захищати Пушкіна. Однак  кількість тих, хто за Дантеса в Одесі теж зростає. І коли ти є свідком тієї включеності в захист та опір, це реально додає сил.  

І ще одна вагома деталь, яку я під час цієї поїздки для себе відзначив. Сьогодні вже немає отого дурнуватого протиставлення, яке було десь на початку 2000-х: це ось "западенци", це їхня музика і якийсь там їхній суржик, що нічого не має до нашої справжньої абетки та мови. Країна вирівнюється. Ми переходимо з совєцької моделі життя на цивілізовану європейську модель. Бо ніхто в нормальній європейській країні не буде казати: я з Берліна, тому я крутіший за мешканця Мюнхена, Гамбурга чи Дюссельдорфа. Чи я з Лондона, тому ті, хто з Манчестера чи Ліверпуля, менш вартісні за мене. Прийшло розуміння, що кожне місто особливе і вагоме в загальній вагомості України. І це класно!