Культова "Maрія з Буенос-Айреса" вибрала Львів

Про це розповідає  Еспресо.Захід

Йдеться про постановку, яку взимку цього року втілив на курбасівській сцені уродженець Львова, лауреат Державної премії ім. Леся Курбаса  та номінант на Національну премію ім. Тараса Шевченка (що очолював - як головний режисер – Одеський національний академічний театр опери та балету) Євген Лавренчук. 

"María de Buenos Aires"- культова річ, яку написали у 1968 році композитор Астор П’яццолла та поет Орасіо Феррер і яка стала першою tango operita в історії. Здобувши світове визнання і регулярно з’являючись на провідних світових сценах від дня прем’єри аж донині, вона, нічого не нав’язуючи, дає максимальну можливість прочитати її, наповнивши практично власними сенсами та локальним колоритом. 

Попри те, що львівська вистава - це перше повне сценічне втілення цієї своєрідної опери в Україні, вона має те, що не має жодна інша її постановка у світі. Адже Євген Лавренчук, об’єднавши первісне лібретто з текстами письменника Юрія Винничука ("Танго смерті"), львівського бібліографа й історика Євгена Наконечного та відомої мислительки ХХ століття Ганни Арендт, спробував стерти межі між Україною та Латинською Америкою, між Львовом і Буенос-Айресом, між міфом та історією, а ще створити паралелі з травматичним досвідом ХХ століття, зокрема з трагедіями  Другої світової війни та Голокосту. 

Хоча в контексті сучасної російсько-української війни акцентуєшся не так на розповіді про злочини нацистів, з якими сучасні московити можуть легко конкурувати, як на темі відповідальності за скоєне. Власне, на тому, про що говорить, вочевидь, чи не головний персонаж дійства (який, правда, існує виключно в титрах, які з’являються на балконі) з психоаналітиком, образ якого втілив народний артист України Олег Цьона. Зокрема про Нюрнюберзький процес, під час якого засудили керівництво нацистської Німеччини і який став політичним актом осуду війни та варварських засобів її ведення, про те, як мотивують військові злочинці свої вчинки і які слова підшукують, щоб виправдатися... Чи не переживатиме в майбутньому Україна ефект дежавю, коли таки судитимуть російських винуватців? Але ці роздуми уже - поза сюжетом. Натомість  о слава авторам меморіалу на пошанування жерт Голокосту на березі Дунаю в Будапешті – цей неймовірно пронизливо щемкий образ численних пар ношеного взуття ( уже без власників), неодноразово обіграний у різноманітних виставах та мистецьких проєктах, знайшов свій дуже доречний і болісно зворушливий вимір і в межах львівської "María de Buenos Aires".

Я не знаю, чи Євген Лавренчук планував говорити зі сцени про події саме сучасної війни. Бо слово "Росія" жодного разу не прозвучало. Та й тексти й антураж окреслюються радше першою половиною ХХ століття. Зокрема перша дія вистави атмосферно апелює до ресторану-вар’єте у стилі "Casino de Paris", що діяв у приміщення сучасного театру ім. Леся Курбаса у 1910-1930-х роках. А друга створює атмосферу гонінь і концтабору, зокрема  за допомогою симфонічного оркестру INSO-Lviv під батутою Юрія Бервецького, музиканти якого після антракту зі своїми інструментами займають місця по колу на балконі. 

Але однозначно Євген Лавренчук говорить про людину та її масштаби у дуже непрості часи.  Людина велика і людина маленька. Як учасниця групи і як індивідуальність. Здатна звільняти і готова розіп’яти… Вона може мати чимало облич…Коли яке бере гору?

Вражає, що актори промовляють до глядача іспанською з українськими субтитрами. Мелодика чужої незрозумілої мови, музика, спів створюють якусь нереальну сюрреалістичну атмосферу, у якій функціонуєш уже на власній орбіті, виходячи із особистої здатності прозирати відстань і час, відшукувати глибину і створювати паралелі.

Окремої уваги у цій постановці вартує також єдиний жіночий персонаж – Марія (у виконанні харизматичної Тамари Ґорґішелі). Марія грішна і Марія свята. Марія тілесна і Марія духовна. Марія як приреченість і Марія як надія… 

Чомусь згадувалися рядки Костенко: "Це теж любов, душа, як на дотації./ Затишний дім, не все ж і кабаре./ Було життя як вірш без пунктуації,/ а смерть поставить крапку і тире./ І знов один. Заплатять гробокопам./ Розійдуться. Ні віршів, ні видінь./ І над останнім у житті окопом — лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь... "

"Цю виставу легко було б назвати історією про танго, - кажуть в театрі. - Але насправді вона про місто і пам’ять, яку воно зберігає. У постановці Євгена Лавренчука Буенос-Айрес не протиставляється Львову, а ці міста накладаються один на одного. Вулична музика, ніч, тілесність танго раптом починають звучати як досвід міста, що пережило травму. Не проговорену прямо, але присутню. Те, що в оригіналі є міфом про Марію, тут читається ширше: як історія про втрату і повернення, про тіні, які не зникають". 

І про надію, яка і в найтемніші часи - попри все - освітлює шлях…