"Ішли від лиха в тайни гури": злети й падіння Тайкурського замку

"Еспресо.Захід" розкаже, як Тайкури перетворилися на місто із власним замком та як  знову стали селом

Від часів неоліту до Юрія Вишневецького

Юрій Змієборець, фото: Релігійно-інформаційна служба України

Зображення Юрія Змієборця на його давньому гербі вказує, що свого часу Тайкури важили як укріплений оборонний пункт на шляху ворожих набігів на Волинь.

Знайдені на території села залишки найдавніших кам’яних знарядь праці свідчать, що люди жили тут з найдавніших часів. Зокрема дослідження курганів поблизу Тайкур виявили в них могили періоду неоліту. Щодо походження назви цього села існують різні версії.  За однією з них топонім "Тайкури" міг походити від імені ченця Тайкура, що за переказами жив в печері на місцевих пагорбах. Інша версія свідчить, що назва села походить від словосполучення "Тайні гори", узгоджуючись з польською вимовою цієї місцини – Тайні Гурі ("таємні гори"). За переказами, саме тут в  ущелинах горбів при завалах дерев ховались від татар довколишні люди, кажучи "Ідем від лиха в тайни гури". З часом цю місцевість стали називати Тайгури, а при розбудові осади – Тайкури. 

Однак уперше про Тайкури згадали письмово аж в акті 1570 року. На той час це була маленька оселя, що належала Кірдею Тайкурському. До 1583 року Тайкури належали Чапличу-Шпановському. А згодом - Юрію Вишневецькому.

У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. на кошти князя в Тайкурах починають будувати кам’яний замок, який у той час став основною місцевою оборонною спорудою. Замок був захищений глибоким ровом, через який протікала річка Сорока, та високим муром з чотирма сторожовими вежами. Брама замку одночасно слугувала мостом, який при появі ворогів, впустивши у замок людей, піднімався. З іншого боку замок захищала круча висотою близько 15 метрів. 

Магдебурзьке право в Тайкурах

Тайкури сьогодні, фото: Відкриті джерела

Активно Тайкури почали розвиватися після того, як містечкові за грамотою короля Сигізмунда ІІІ від 3 квітня 1614 року надали Магдебурзьке право, яке дозволило укріплення та проведення двох ярмарків і одного базару щорічно. У підсумку кількість мешканців у містечку суттєво зросла, оживилося ремісниче життя та виник магістрат. У привілеях зафіксований і міський герб, що мав використовуватися на печатці: зображення святого Юрія Змієборця. 

У ХVІ – ХVІІ ст. Тайкури, де проживало чимало поляків, стали центром насадження католицької віри в західних областях України. Тут створювали загони польської шляхти, що поневолювали українські землі. Відповідно у 1649 році війська Богдана Хмельницького знищили Тайкури, спаливши замок і майже всі міські установи.

Золота епоха Пепловських

На початку ХVІІІ ст. Тайкури перейшли до Лаврентія Станіслава Пепловського, який був толерантним у справах релігії. Відтак у 1719 році будує тут у стилі раннього бароко костел св.  Лаврентія та дає дозвіл на побудову на сусідній горі церкви.

Костел св. Лаврентія, фото: Відкриті джерела

Місцеві перекази свідчать, що такий величний костел звели завдяки щасливому випадку. Мовляв, мисливський пес Пепловського, шукаючи дичину, підстрелену хазяїном, вигріб із землі багатий золотий скарб. Щоб достойно віддячити провидінню за такий щедрий подарунок, шляхтич і побудував величний мурований костел. Це був однонефний храм з витягнутою апсидою з двома боковими капелами, в половину висоти нефа обнесеною з усіх сторін напівзруйнованою кам’яною стіною, в західному кутку якої побудована дзвіниця у вигляді високого фронтону з трьома вертикальними щілинами для дзвонів. Колись костел вінчала башта – пінакль над гребенем покатого верху. В інтер’єрі костелу все ще видно основні елементи архітектурного оформлення: пілястри, горизонтальні пояски, карниз зі складним набором профілів. У підвалах костелу зберігались забальзамовані тіла померлих членів сімей польської шляхти. 

Те, що Тайкури перебували на віддалі, зіграло на руку католицькому костелу святого Лаврентія, коли на новозахоплених українських землях у другій половині XIX століття московське православ’я оголосило католицизму війну під слушним приводом боротьби за єдність держави, де  латинян автоматично прирівнювали до колабораціоністів. Відтак у період гонінь костел так і не закрили.  Храм також щасливо пережив і Першу світову війну. Та діяв до 1939 року – часу, коли радянська окупація не залишала спорудам на кшталт цієї права на життя. Костел почали використовувати в  господарських цілях. На нині він зруйнований.

Церква Пресвятої Богородиці, фото: ukrainaincognita

Окрім костелу, на кошти поміщика Пепловського  на початку ХVІІІ ст. збудували церкву Пресвятої Богородиці (Покрови). Цей п’ятибанний, хрестоподібний у плані храм належав місцевій греко-католицькій громаді. Стиль, в якому побудована церква, походить від дерев’яних українських храмів і типовий для храмів ХVII–ХVIII ст. в Україні. Але у храмі села Тайкури є особливість – він п’ятикутної форми. У 1882 році на кошти прихожан у церкві облаштували новий дерев’яний іконостас із шести рядів ікон, мальованих на полотні. Найстарішою іконою тайкурської церкви є ікона "Христос Пантократор" ХVIII ст. Після входження Волині до складу Російської Імперії церква стала православною. Її освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Весь час свого існування вона була діючою. У 2007 році інтер’єр храму розписали львівські майстри.

Час стирає сліди...

Руїни Тайкурського замку, фото: landmarks.in.ua

А що ж замок? Від нього залишилися тільки руїни. Та й ті ховаються у хащах і бур’янах – вартова вежа та фрагменти замкових мурів. Навіть таблички "Пам’ятка архітектури, охороняється державою", яку можна побачити на багатьох знищених історичних спорудах, тут не знайдеш. Але є історична пам’ять і є здатність бачити крізь час, яку можуть підсилити спогади очевидців…

Тайкурський замок в малюнках Наполеона Орди (ХІХ ст.), фото: Вікіпедія

У XIX ст. відомий польський письменник, художник та мандрівник Юзеф Крашевський так описував замок  в Тайкурах у своїй книзі "Спогади з Полісся, Волині і Литви":

"Наскільки пам'ятаю, не знайшов на Волині замку без води, окрім в Тайкурах. Це село лежить в колишньому Волинському воєводстві і колишньому Луцькому повіті на дорозі з Острога до Рівного, милі за дві від останнього.

1614 року Тайкури отримали від Сигізмунда III привілей на містечко, герб (Святого Юрія), ярмарки і т. д., але з того насіння нічого не виросло: селом собі залишилися, як і були. Переходили з рук до рук від Вишневецьких до Пепловських, від них через заміжжя до Мишковських, далі до Бнінських, Сорочинських, Глембоцьких, а сьогодні ними володіють Іллінські. Хто заклав замочок, не знаю і важко дошукатися, але білий костелик, що гарно визирає з-за дерев, несе на щиті докази походження від Пепловських. Можливо, маючи охоту до будівництва, і замочок звели чи принаймні переробили, бо ж не містить великих ознак стародавності.

Цей замочок стоїть на вершині пагорка, а в глибокій, тепер засунутій фосі, що його оточує і навіть мурована не була, - ані сліду води. Забудований, всупереч звичаєві, не прямокутно, а в три рамена, з четвертого відкритий. Крило, повернуте до незабудованого боку, містить часті бійниці, призначені для оборони цієї сторони. Тут-таки й пагорб круто спадає і більш неприступний, як з інших сторін. Під наполовину розваленими кімнатами тягнуться глибокі льохи, вхід до яких уже завалений грузом. Судячи з усієї будови, зі склепінь, з решток оздоб на мурах, вік цієї будівлі не перевищує XVI, може, XVII століття. Вхід і головні ворота, які видно з дідинця, досить мальовничі. Однак можна припустити, що такий сучасний вигляд замкові надає пізніша реставрація. Тут варто оглянути дуже глибоку круглу криницю, оцямровану тесаним каменем, сьогодні повністю закинуту й суху…"

• Ключ до Волині:  історія Полонської фортеці