Депутат сейму в залатаних чоботях, який найбільше дбав за освіту селян – як меценат Теодор Білоус сприяв розвитку Галичини

В огляді "Еспресо.Захід" ви дізнаєтесь деталі про розвиток громад Галичини та неоднозначні підходи Теодора Білоуса.

Із Львівщини до Коломиї: вчителювання та освіта малозабезпечених

Після здобутої освіти філософа та богослова у Львівському університеті, Теодор Білоус учителював у містах Львова й Тернополя, але зупинився в Коломиї. Там у 1861 році 34-річного чоловіка призначили директором щойно відкритої Коломийської гімназії. Сім років каденції молодого директора стали вирішальними для багатьох його вихованців: Білоус часто їздив селами й переконував батьків віддати своїх здібних дітей на науку, щоб з них виростали освічені та культурні люди. 

Серед учнів Теодора був Михайло Павлик, незмінний товариш по перу Івана Франка. Він так згадував про свого вчителя: 

"Усім серцем любив наш простий нарід та всіми силами старався двинути його з темноти, пониження і бідності".

Зокрема, для цього у 1862 році Теодор Білоус разом з патріотичними священниками оо. Лукою Данкевичем і Йосафатом Кобринським заснував першу на Галичині бурсу, де жили, харчувалися й отримували опіку незаможні парубки з дальших місцевостей за символічну плату або і зовсім безплатно. Навіть у голодний 1866 рік там вдавалось утримувати 45 людей.

Підтримка Івана Франка та Михайла Павлика,  москвофільство

Разом зі своїм братом Михайлом, який опановував видавницьку майстерність у Польщі, Чехії та Австрії, Теодор відкрив друкарню у Коломиї. Її назвали "Камениця Білоусів", там поширювали дешеві та популярні книжки, випуски газет і журналів. Це привертало увагу знаних письменників, серед яких були Іван Наумович, Йосафат Кобринський, Юрій Федькович. Саме у цій друкарні видали 1000 примірників газети "Хлібороб" за редакції Павлика з Франком, що на той час було найбільшим тиражем для Галичини.

Взаємостосунки й співпраця між архаїчним старшим поколінням у втілення Білоуса та молодим, революційним у тандемі двох редакторів були багатогранними. Теодор вчителював у Павлика та по факту його утримував, побачивши в учневі талант. Білоус фінансував низку журналів і газет авторства юнаків, першим з яких був часопис "Громадський друг" революційно-демократичного спрямування. Тим часом як сам Білоус був москвофілом.

Найбільш явно погляди мецената виражались у письмі. Білоус вживав у своїх творах "язичіє" – штучно виведену мову із симбіозу церковнослов’янської, російської, української та польської. Тим часом як Павлик та Франко зверталися до широковживаної та зрозумілої народної мови. Згодом Іван Якович критикував москвофільство у своєму "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.", зокрема і газету "Голос Народний", редактором якої був Білоус, за пропагування язичія.

Депутат Галицького сейму

Теодор Білоус був депутатом Галицького крайового сейму у період з 1861-го по 1866-й і з 1871-го по 1876 рік. Він активно лобіював мовні питання, серед них домагався можливості здобуття освіти рідною мовою. Разом з іншими депутатами "Руського клубу" подав петицію про визначення права на звернення українською в польських адміністративних органах. 

Просував зокрема і свою громаду: Білоус наполіг, щоб новий залізничний шлях Львів – Чернівці – Ясси пролягав через Коломию, що допомогло економічному розвиткові громади. За сприяння депутата на Галичині відкрили 30 промислових шкіл, серед яких є гончарна школа в Коломиї.

Публічним особам та інтелектуалам було властиво активно долучатися до публіцистики, Теодор Білоус не був винятком. Окрім згаданого "Голосу Народного", депутат був редактором місцевого часопису "Весна", долучався до видання журналу "Наука", газети "Руська правда". Також опублікував 20 книжок свого авторства, брошури, краєзнавчі розвідки. Писати було про що, адже, крім різних закутків Галичини, меценат побував у країнах Європи, Азії та Африки.

Відрив від Коломиї та спадок

Польські чиновники згодом зрозуміли, що їм не подобається стан справ, за якого українці стануть рівнею титульній нації, будуть більш освіченими й вимагатимуть прав. А оскільки цьому сприяв і Теодор Білоус, у 1968 році через активну громадську та просвітницьку діяльність крайова та шкільна рада перевела депутата в польське містечко Бохня та призначила директором тутешньої гімназії. Повернувся Білоус до Коломиї аж через 20 років, коли почав отримувати пенсію. Тут і провів свої останні роки, до 15 лютого 1892 року.

Не всі оцінки та відгуки щодо Білоуса однозначні, враховуючи москвофільство, яке білою ниткою проходило через  його статті та фрази. Та щодо чого погоджуються практично всі, хто згадує про діяльність мецената, – це самозречення, коли йшлось про освіту. Білоус не спав у своєму помешканні, натомість залишався у канцелярії гімназії, скромно вбирався та ходив у залатаних чоботях. Практично всі гроші за депутатську та викладацьку діяльність жертвував на церкву, бурсу, видавництво та літературу. 

Павлик згадує вчителя як сувору, втім без краю добру людину. Випускники ж гімназії у своїх мемуарах писали, що директор знав кожного учня на ім'я, чи ситий він і чи має в чому прийти на лекцію. Іван Франко зауважував, що попри бажання відділитися від польського ярма Білоус міг привести люд до московського болота, втім не можна применшити його роботу в освітній площині – базовій для становлення свідомого громадянина.

Білоус надавав фінансові пожертви Народному дому у Львові та подарував 300 книг, до самої смерті зобов’язався допомагати Львівській архієпархії та школі у рідному місті Виткові на Львівщині, куди передав ще 120 книжок. По смерті меценат заповів свій маєток, двоповерхову кам'яницю, для "Білоусового жіночого приюту".

• Від Долини до Вашингтона через тюрму й концтабір за зустріч із Бандерою: шлях мецената незалежності України Омеляна Антоновича.