Коли "Не бійся" сильніше за повороти долі

"І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу. І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння…".  Львів'янка Оксана Тарнавська, яка  тоді , заглиблена у свої власні переживання, йшла вулицями,  не думала ні про Осипа Турянського, ні про його "Поза межами болю". Бо чого вона мала би про них думати, коли сама переживала  сильні життєві потрясіння, і їй хотілося тільки одного, щоби то все, нарешті,  минулося. 

Якби прислухалася колись до батьків, які готували її до музичної кар'єри (навіть студію по класу фортепіано при Львівській консерваторії закінчила) і пішла  слідами старшої сестри, що стала випускницею консерваторії, то можливо, прийшла би зараз додому  і з допомогою  чорно-білих клавіш визволилася б від тих негативних емоцій, здавалося, без промінчика надії.

Це вже з відстані часу людина стає мудра і бачить, що діра безвиході, куди її свого часу затягувало, насправді не є темною безоднею. І що  в цій неочікуваній та непрописаній подорожі кудись поза межі мрій, надій, поривань завжди можна натрапити  на щось, що поверне тебе цілком  в інакший бік, надасть цілком іншої вагомості та сенсів.

Зустріч з відомою художницею Оксаною Риботицькою, яка провадила тоді в художній школі ім. О. Новаківського групу для жінок без мистецької освіти, що хотіли би навчитися малювати, Оксану Тарнавську зворохобила, розхвилювала, вивела із внутрішнього ступору, у якому перебувала. "Як? Я справді  буду малювати?" – питала не стільки інших, себе, і відчувала, що з нею щось починає діятись.



Ні, творчість чужою їй не була.  Ще коли маленькою вирушала з найближчими родичами у гори чи на байдарки, і де завжди в колі дорослих  були професійні живописці, чи графіки,  чи скульптори і – ясна річ – щось собі замальовували, а вона зачудовано спостерігала, як то хвацько в них виходить. І по-доброму заздрила, що можуть часточку побаченої краси забрати зі собою. Та й потім, коли милувалася вишивками настільки сильно, що врешті, сама почала  на полотні за допомогою кольорових ниток творити - не класичні узори (бо й це могла), а  власні сюжети. Без жодних трафаретів та підглядань – свої соняхи, маки, Львів…

Але ж це вишивка, а тут малярство. Та і їй уже не двадцять, щоби щось розпочинати. Цілком інакша практична професія, дорослі діти… "От тільки треба запам'ятати головне правило, - сказала тоді Оксана Риботицька, - "не бійся". І справді треба запам'ятати… Бо вона – членкиня Карпатського лещатарського клубу, що із задоволенням долала будь-які вершини, раптом  почала дико хвилюватися, як першокласниця біля дошки. Страждаючи на комплекс відмінниці,  коли є внутрішня необхідність усе зробити бездоганно, коли від себе вимагаєш значно більше, ніж від інших, Оксана Тарнавська несподівано піймала себе на тому, що  змішує фарби не тільки як прийнято, а й керуючись власними відчуттями. І що так - можна.

Не бійся, не бійся, не бійся...  Сьогодні вона не боїться. Оті перші уроки малярської творчості, здобуті ще в 2011-му в Оксани Риботицької, отой дух живопису, яким нині живиться в Школі емоційного живопису ім. Володимира Патика під орудою його сина, талановитого маляра Остапа Патика, оте середовище однодумців – таких, як вона, що власну душу вивільнюють через барви, та й зрештою, коло професійних митців, де їй поталанило на доброзичливість, щире зацікавлення та підтримку,  зробили свою справу: вона знає, що найважливіше у творчості, як в житті (хоч це і найважче) – бути собою.

"Тільки те, що тебе схвилювало, тобі подобається, те малюй", – свого часу любив повторювати Володимир Патик. Сьогодні ці слова своїм учням  повторює Остап Патик. А Оксана Тарнавська не втомлюється вчитися, активно беручи у нього уроки, не втомлюється слухати і чути.  Потреба тренувати око, щоб побачити колір (приміром  за певних обставин фіолетовий ліс, червону траву,  по відношенню до землі зелене небо з червоними хмарами, чи яскравий жовто-зелений асфальт по відношенню до неба при заході сонця)  - уже не тільки потреба її вчителя, а і її власна.  А поза нею – необхідність  радіти від того, що робиш.

"Якби мені поза десять років тому хто коли сказав, що я не просто малюватиму, а ще й матиму персональні виставки, я  б не повірила, - зізнається мені Оксана Тарнавська (чия  велика персональна виставка, до слова,  відбулася два роки тому в Домі Франка). - Коли свого часу вступала до Львівського поліграфічного інституту на літературне редагування, не думала, що колись займатимусь рекламою. Коли почала займатися рекламою та ще й очолила відділ, не думала, що  в трудовій колись матиму запис, що була арт-директором.  Зрештою, як не думала, що  малювати стане для мене рівнозначне як дихати, як мандрувати. Без огляду, хто що про це каже, а просто тому, що наодинці з полотном, фарбами та пензлем мені добре. Щиро тішуся, коли з моїми роботами добре ще комусь, окрім мене. І тепер знаю: навіть у найчорнішій темноті може зблиснути промінчик світла. Тільки треба бути готовим його ввібрати… Навіть попри "не мушу, " не можу", "не хочу"… Вища сила завжди дає нам варіанти…"

"І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу. І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння…".  Оксана Тарнавська знає…

Фото Ярини Коваль

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал