Це було близько півночі, а повідомлення та коментарі не переставали приходити навіть о 5-й ранку, коли годувала маля.
Звісно я передбачала, що як завжди знайдеться хтось (хм, на жаль, не один, а декілька десятків), хто галасуватиме, що "не на часі", "не можна розпалювати ворожнечу", "не варто розколювати суспільство"… Але ж даруйте!
Минає 62 день війни. Страшної, звірської, ненависної та спопеляючої. Війни, котра прийшла, щоб «освободить рускаязичних», скривджених мешканців кількох областей, яким за великим рахунком не дуже й залежало, який прапор висітиме у їхньому місті. І тут я зовсім не вигадую, бо з перших вуст знаю історію одного мешканця Харкова, котрий говорив: "Да ми думали прийдут русские войска, повесят свой флаг да и все, будем жить под рассией. Да нет, они начали нас бомбить танками і ракетами. Хорошо, що українские войска били недалеко…"
Я знаю, що таких історій багато. На жаль дуже багато. Але я знаю, що багато й інших! Коли батько і двоє синів із першого дня покидають домівку і йдуть до лав ЗСУ на передову. Вони щоденно перебувають у пеклі, захищаючи нас.
Водночас ворог "на русском язике" віддає накази на вбивство тисяч людей. Тисяч українців. То хіба зараз мова не на часі?!
Минуло 30 років Незалежності України. Це ж направду так багато – 3 десятиліття весен та зим. Невже за увесь цей час важко було знайти часу для вивчення мови? Ви зустрічали німця, котрий без знання німецької посідає державну посаду, француза, котрий має бізнес і вимагає щоб "переходили на його язик", британця, який працюватиме із партнером, який живучи у його країні не знає мови?! Та це ж небачено!
Я людина неймовірно лояльна, просто неймовірно! І не вимагаю знання мови уже за тиждень на рівні кандидата наук, але… Якщо щоденно вивчати 2-4 слова, то впродовж двох тижнів їх буде вже декілька десятків. Навіть у крамниці сказати – прошу, будь ласка, дякую – це дуже просто. Замість – "дайте мне", "спасибо", "до свидания"…
У Львові до тимчасово переміщених осіб ставляться дуже добре, бо таки так і є! Львів’яни розуміють їхні потреби, запити, втрати та й морально-емоційний стан намагаються осягнути теж. Звісно, самі не були на їхньому місці, але ж ставляться з розумінням.
То хіба уже завдяки цьому не можна вивчити кілька слів рідною мовою?
І не треба відразу говорити про воїнів, що частина з них теж розмовляє російською! По-перше, не про них йдеться зараз, а, по-друге, дуже багато з лав ЗСУ таки направду україномовні, а ті, що ні – все ж вітання та накази промовляють рідною мовою!
Днями в соцмережах дуже влучно висловився Ігор Кондратюк: "Російська література в Україні (естрада, кіно, театр) має бути лише для власного інтимного користування громадян. Як порнографія: маєте право дивитись/слухати/вивчати, але держава до цього не повинна мати ніякого відношення. Скажемо "ні" культурі агресора!".
І російська мова багатьох захисників України – це не аргумент, а результат насилля над українською мовою ще з радянських часів, коли знищувалась будь- яка національна ідентифікація.
Не треба говорити про розкол суспільства та колотнечу. Бо якби не така величезна частка російськомовних, то і справи державні у нас були б нині інші. А тим часом, усі українці, котрі приїхали до Польщі, уже вивчають польську, хто дістався Італії – муштрує італійську, кому поталанило опинитися у Франції – зазубрює вимови та наголоси тамтешньої мови. То що ж насправді з нами не так? Ми за стільки років не можемо вивчити рідної мови?
А всім, хто говорить "не на часі", так і хочеться відповісти: "Якщо це не ваша мова – то може й не ваша країна?!".
Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.