Характерник, убитий срібним ґудзиком: ким був Устим Кармалюк і чому його загибель оповита легендами

Детальніше про народного месника розповість "Еспресо.Захід".

Від рекрута в царській армії до лідера народно-визвольного руху

Устим Якимович Кармалюк (27 лютого 1787 – 22 жовтня 1835) народився в селянській родині в селі Головчинці (нині Кармалюкове на Вінниччині). У 1812 році поміщик Пігловський віддав юнака в рекрути царської армії, але вже наступного року він дезертував і разом із братом Микитою Удодовим і товаришем Данилом Хроном сформував загін кріпаків-дезертирів, які нападали на маєтки поміщиків. 

До 1814 року ці загони діяли на Літинщині, Летичівщині та Ольгопільщині Подільської губернії. Кармалюк утік із в’язниць, навіть витримав смертний вирок (замінили на 25 ударів батогом і заслання в Сибір) і кілька разів утікав з-під арешту.

З 1813 по 1835 рік Кармалюк був одним із лідерів народно-визвольного руху на Поділлі. Вважається, що протягом 1830–1835 років під його проводом рух охопив усю Подільську губернію та суміжні райони Бессарабії, Волині й Київщини. За різними підрахунками, до нього приєдналися понад 20 тисяч селян, які здійснили понад тисячу нападів на панські маєтки.

У цих повстаннях брали участь не тільки українці, а й місцеві поляки і євреї. У народі Кармалюка шанували як борця проти кріпосницького гніту: його називали "українським Робіном Гудом" і "останнім гайдамаком", а образ Кармалюка увійшов у пісні, легенди та билини про народного месника. Одначе сучасні історики зауважують, що в документах царської влади він фігурує радше як розбійник і насильник, а його повстання було також способом виживання для багатьох кріпаків.

Загибель від срібного ґудзика

Смерть Устима Кармалюка оповита легендами — і водночас добре описана в архівних документах, тому ми маємо доволі чітке уявлення про останні години життя народного ватажка.

Восени 1835 року Кармалюк, який уже понад двадцять років вів боротьбу проти панства, переховувався в селі Шляхові Коричинці (нині Волоське Деражнянського району Хмельницької області). За переказами, він зупинився на ніч у хаті місцевої селянки Оляни Процикової (або Прокопчук), яка, ймовірно, діяла під тиском влади. Її дім був оточений людьми шляхтича Федора Рутковського — молодого 18-річного поміщика, що прагнув здобути прихильність царської адміністрації.

Ранок 22 жовтня 1835 року видався холодним. Коли Кармалюк виходив із хати (можливо, щоб глянути, чи безпечно рушати в дорогу), Рутковський, який сидів у засідці, вистрілив йому просто в голову. Постріл був смертельним: куля пройшла навиліт і Кармалюк упав одразу, навіть не встигнувши підняти зброю.

Саме навколо цього пострілу народилася легенда. Селяни вірили, що Кармалюк був характерником — людиною, яку не бере звичайна зброя. Його "захищала земля і святі духи", а від кулі він міг відвернутись у ту мить, коли чув постріл. Тому Рутковський нібито зарядив рушницю срібним ґудзиком, відлитим зі старої царської монети або з власної одежі, і перед пострілом прочитав замовляння, щоб "зняти чари".

Срібло здавна вважалося металом, здатним "пробивати нечисту силу" або захисти від чаклунів. У народних піснях навіть згадують, що "стріляли Кармалюка кулею срібною, з рушниці замовленої". 

Після вбивства тіло Кармалюка винесли з хати та кілька днів возили довколишніми селами Поділля. Царські чиновники хотіли показати людям, що месник мертвий і що опір владі безглуздий. У документах Летичівського повітового суду зафіксовано, що його поховали без священника, без труни й без хреста, за огорожею цвинтаря в Летичеві — місці, яке вважалося "для грішників".

Федора Рутковського невдовзі викликали до Петербурга. Імператор Микола І прийняв його особисто, звільнив від усіх податків і подарував діамантовий перстень. Ця подія описана в кількох архівних спогадах і свідчить, наскільки важливим для влади було усунення Кармалюка.

Народна пам’ять і легенди

У народній уяві Устим Кармалюк залишився легендарним характерником – вільним лицарем, месником бідних. Про нього складали пісні, думи й оповідки, у яких він постає захисником знедолених, що "хату розбиває, скріню грабує, людям помагає" (за текстом народних пісень). Зокрема, дуже відома історична пісня "За Сибіром сонце сходить" присвячена долі Кармалюка після втечі до Сибіру. В ній звучить ідея самопожертви та справедливості: "Кармалюк… – вічний утікач і борець за справедливість". Народні перекази наділяють отамана надзвичайною силою і чаклунськими властивостями. І начебто тому, щоб убити непереможного Кармалюка, довелося вистрілити срібним ґудзиком – тільки він міг пробити його захист.

У селах збереглися перекази про те, як повстанці Кармалюка карали багатіїв або ділили здобич між бідняками; розповідали про його втечі та пригоди. Про патріотичний подвиг отамана співали народні пісні, прославляли його в баладах. За кілька років після загибелі виник великий фольклорний цикл: народні пісні, бувальщини й оповідки про "знаного характерника і чаклуна" Устима Кармалюка. Його образ із роками обростав деталями: у легендах він частіше фігурує як народний месник, що не зміг здати зброю перед царем ("Поки пан панує, Кармалюк не складе зброї!" – таку фразу приписували вбитому отаманові), або як могутній володар лісу. 

Кармалюк надихав не лише народ, а й митців. Про нього писали Микола Костомаров, Степан Руданський, Марко Вовчок, Яків Головацький. У творах Шевченка й Старицького його образ став символом народного спротиву. Старицький створив роман "Разбойник Кармелюк", а його донька — п’єсу про отамана. Вважають, що портрет Василя Тропініна зображає саме Кармалюка.

За радянських часів Кармалюка зображали героєм-борцем із кріпацтвом: про нього знімали фільми, писали романи, йому встановлювали пам’ятники. У Летичеві 1974 року відкрили монумент заввишки п’ять метрів. Згодом інтерес до цієї постаті зменшився, але історики нині намагаються показати Кармалюка не лише як месника, а й як суперечливу особистість. Для одних він символ волі, для інших — розбійник, однак його образ і далі викликає дискусії про справедливість і народний опір.