День, коли постала ЗУНР: 13 листопада 1918 року утворилася Західноукраїнська Народна Республіка

Прийняття Тимчасового основного закону закріпило державний суверенітет західноукраїнських земель після розпаду Австро-Угорської імперії та визначило засади її території, влади, символіки й прав громадян.

Детальніше про передумови та діяльність ЗУНР розповість "Еспресо.Захід".

Передумови: Австро-Угорщина на межі розпаду

На початку осені 1918 року поразка Центральних держав у Першій світовій війні стала очевидною, і Австро-Угорська монархія стояла на межі розпаду. Імператор Карл I, намагаючись зберегти імперію, 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, яким проголосив Австрію федерацією народів і надав кожному народові право самим визначати свою державність. Українці Галичини та Буковини сприйняли цей крок як шанс реалізувати давні прагнення до власної держави.

18 жовтня 1918 р. у Львові було скликано представницьке віче за участю українських депутатів австрійського парламенту, послів Галицького та Буковинського сеймів, церковних і громадських діячів та лідерів політичних партій з усіх українських територій Австро-Угорщини. На цьому зібранні було утворено Українську Національну Раду (УНРаду) як тимчасовий парламент і верховний представницький орган українців колишньої імперії. Головою УНРади обрали досвідченого політика, посла парламенту Австрії Євгена Петрушевича, до складу Ради увійшли також Кость Левицький, Степан Витвицький, Сидір Голубович та інші відомі діячі.

19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада ухвалила історичну "Прокламацію" про створення Української держави на українських етнічних землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Цією декларацією проголошувалося, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття відтепер становлять єдину українську державну територію, яка має увійти до складу соборної Української держави. Головою нової держави обрано Євгена Петрушевича. Водночас Рада заявила про намір перебрати на себе всю повноту влади в краї від австрійської адміністрації. Однак австрійський намісник Галичини генерал Карл Георг фон Гуйн відмовився визнати ці рішення і 23 жовтня повідомив Петрушевичу, що уряд Австро-Угорщини планує передати Галичину під владу Польщі. 28 жовтня у Кракові поляки навіть створили комісію для перебрання Галичини, що ставило під загрозу українські претензії на цей край.

Листопадовий чин: встановлення української влади у Львові

Щоб запобігти переходу Східної Галичини під контроль відроджуваної Польської держави, українські сили вирішили діяти рішуче. У ніч на 1 листопада 1918 р. у Львові розпочалося повстання, відоме як Листопадовий чин. Загони українських січових стрільців чисельністю близько 2400 вояків під проводом сотника Дмитра Вітовського та за ініціативи політика Костя Левицького одночасно зайняли ключові урядові установи та об’єкти міста. На ранок 1 листопада Львів було проголошено українським – над ратушею піднято синьо-жовтий прапор. Одночасно українська влада була встановлена в інших містах Галичини: Станіславові (Івано-Франківську), Тернополі, Коломиї, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській та багатьох повітових центрах. Фактично за кілька днів українці перебрали контроль над переважною частиною Східної Галичини.

У Львові Листопадове повстання стикнулося з активним збройним опором польського населення міста. Бої за Львів тривали понад три тижні. Попри відчайдушні зусилля українських стрільців, які до 11 листопада 1918 р. контролювали близько двох третин міста, ситуація залишалася напруженою. Польща, проголосивши 11 листопада свою незалежність на чолі з Юзефом Пілсудським, кинула значні сили на здобуття Львова. Польські війська отримували підтримку країн Антанти, особливо Франції. Зі сходу до міста прорвалися добре озброєні польські загони. Перевага в силі поступово схилилася на бік поляків, і становище українського гарнізону у Львові стало критичним.

Попри бойові дії, українська влада продовжувала оформлювати державні структури. 9 листопада 1918 р. у Львові Українська Національна Рада створила свій перший виконавчий орган – Тимчасовий державний секретаріат (уряд) на чолі з Костем Левицьким. Цей тимчасовий уряд мав керувати справами новопосталої держави і готувати основи законодавства. Одним з першочергових завдань було юридично закріпити незалежність держави та визначити її назву, територію й органи влади.

Читайте також: Листопадовий чин: як Львів став українським за один ранок, що увійшов в історію

Тимчасовий основний закон і проголошення Західноукраїнської Народної Республіки

13 листопада 1918 року став кульмінаційною датою в оформленні західноукраїнської державності. Того дня, коли цісар Карл I зрікся австрійського престолу, Українська Національна Рада на своєму засіданні затвердила Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії. Цей закон виконував роль малої конституції нової держави і містив п’ять основних артикулів (розділів): Назва, Границі, Державна суверенність, Державне заступництво та Герб і прапор.

Згідно з Артикулом I, держава, проголошена на підставі права самовизначення народів УНРадою ще 19 жовтня, отримала офіційну назву "Західноукраїнська Народна Республіка". Вперше ця назва була закріплена юридично саме в цьому законі – до того в документах вживалися терміни "українська держава" або "українська національна територія". Тим самим нова держава чітко виокремила себе як самостійну республіку українців на заході України. Артикул I також підтверджував, що проголошення незалежності здійснене відповідно до принципу самовизначення народів, проголошеного австрійським імператором, і до жовтневої прокламації УНРади.

Артикул II ("Границі") визначав територію новоствореної республіки. У законі територія ЗУНР окреслювалася як "українська суцільна етнографічна область в межах бувшої Австро-Угорської монархії", що охоплює три історичні регіони: колишні австрійські коронні землі Королівство Галичини і Володимирії (Східна Галичина) та герцогство Буковина, а також українські частини колишнього Угорського королівства (Закарпаття) – зокрема, українські повіти комітатів Спиш, Шариш, Земплин (Zemplén), Уг (Уж), Берег, Угоча, Мармарош. Таким чином, проголошена держава претендувала на всі землі, заселені переважно українцями, в колишній Дунайській імперії. Загальна площа цих територій становила близько 70 тис. кв. км, населення – приблизно 6 мільйонів осіб. Для обґрунтування своїх претензій закон прямо посилався на науковий документ – "Етнографічну карту Австрійської монархії" 1855 року укладання барона Карла Черніга, де були позначені межі розселення різних народів, включно з українцями (рутенцями) в Галичині, Буковині й Закарпатті. Іншими словами, кордони ЗУНР визначалися за етнографічним принципом, а не за чинним адміністративним поділом Австро-Угорщини.

Артикул III ("Державна суверенність") чітко проголошував, що окреслена цим законом територія становить самостійну, незалежну державу – Західноукраїнську Народну Республіку. Це затвердило державний суверенітет ЗУНР та її відокремленість від будь-яких інших державних утворень. Українці західних областей вперше за кілька століть отримали власну державу, яка не підпорядковувалася жодній чужій владі.

Артикул IV ("Державне заступництво") визначав принципи організації влади та народного представництва. Відповідно до нього, носієм суверенної влади проголошувався весь народ ЗУНР, який мав здійснювати владу через виборних представників. Закон встановлював, що представницький орган ЗУНР обиратиметься на основі загального, рівного, прямого, тайного і пропорційного виборчого права без різниці статі – тобто передбачалося запровадження демократичних виборів із включенням жіночого виборчого права, що на той час було прогресивним кроком. Планувалося скликати Установчі збори ЗУНР, які мали остаточно вирішити конституційний устрій держави. До часу обрання цих Установчих зборів повноту влади тимчасово мали здійснювати Українська Національна Рада (як законодавчий орган) та уряд – Державний секретаріат. Фактично, цим артикулом закріплювався республіканський устрій і парламентсько-урядова система влади.

Артикул V ("Герб і прапор") встановлював державні символи ЗУНР. Державним гербом Республіки затверджувався історичний символ Галичини – Золотий Лев, обернений вправо, на синьому полі. Саме зображення золотого (жовтого) лева, що дереться на скелю, було гербом Галицько-Волинської держави ще з княжих часів і надалі символізувало Галичину. Державний прапор ЗУНР встановлювався синьо-жовтий (блакитно-жовтий) – традиційні українські національні кольори. Таким чином, західні українці офіційно закріпили ті самі національні символи, що вже використовувалися в Наддніпрянській Україні (УНР). Окрім цього, закон гарантував, що національні меншини на території ЗУНР (поляки, євреї, німці тощо) користуватимуться рівними правами з українським населенням. Це свідчило про намір нового уряду забезпечити права всіх етнічних спільнот держави і побудувати республіку на засадах рівноправ’я громадян.

Прийняття Тимчасового основного закону фактично завершило процес проголошення незалежної західноукраїнської держави. Західноукраїнська Народна Республіка офіційно постала як суверенна держава українського народу на західних землях. Того ж дня, 13 листопада, відповідно до закону, Тимчасовий державний секретаріат було реорганізовано на постійний уряд – Державний секретаріат ЗУНР на чолі з прем’єром Костем Левицьким. УНРада діяла як тимчасовий парламент. Таким чином, до середини листопада 1918 року ЗУНР мала всі атрибути державності: територію, населення, законодавчий орган, уряд, військо (що формувалося) і законодавчо закріплені конституційні основи.

Варто зазначити, що окрім основного закону про самостійність, молода держава протягом найближчих місяців розвинула свій правовий фундамент низкою інших нормативних актів. Зокрема, тим же 13 листопада 1918 р. УНРада ухвалила закон про створення власної армії – Української Галицької Армії (УГА). Наступними днями приймалися закони про тимчасову адміністрацію (15 листопада), про судочинство (16 та 21 листопада). Пізніше, вже на еміграції, були ухвалені закони про державну мову (1 січня 1919), про шкільництво (13 лютого 1919), про громадянство (8 квітня 1919) та про аграрну реформу (14 квітня 1919). Ця активна законодавча діяльність засвідчила прагнення ЗУНР якнайшвидше оформити усі сфери державного життя – від війська до освіти – на власній правовій основі.

Читайте також: Король Русі. Як князь Данило Романович отримав корону від Папи Римського

Боротьба за територію та об’єднання з Наддніпрянською Україною

Проголошення ЗУНР відбулося в умовах важкої військово-політичної ситуації. Одразу після Листопадового чину розпочалася польсько-українська війна 1918–1919 років за володіння Галичиною. Польща, спираючись на підтримку Антанти, кинула значні сили проти ЗУНР. На Буковині становище також було тривожним: уже 11 листопада 1918 р. румунські війська перейшли кордон і окупували Чернівці та всю Північну Буковину, витіснивши звідти українську владу. ЗУНР фактично опинилася у стані війни на кілька фронтів, захищаючи право на своє існування.

Найзапекліші бої точилися за Львів. Українським частинам не вдалося повністю витіснити польські загони з міста. У наступні дні поляки отримали підкріплення (зокрема, прибули добровольці і військо з Польщі через Перемишль) і перейшли у контрнаступ. Після кровопролитних вуличних боїв 21 листопада 1918 року польські війська захопили Львів. Український уряд ЗУНР змушений був залишити столицю. Державні установи та командування УГА переїхали спершу до Тернополя. Втрата головного міста була важким ударом, але Західноукраїнська Народна Республіка продовжила боротьбу.

Влада ЗУНР закріпилася на територіях Східної Галичини поза Львовом. 2 січня 1919 р. уряд і УНРада після місячного перебування в Тернополі перебазувалися до міста Станиславова (тепер Івано-Франківськ). Станиславів став новою тимчасовою столицею ЗУНР. Там у січні–квітні 1919 року відбулися сесії УНРади, на яких працювали близько 130 депутатів у складі десяти комісій (земельна, військова, законодавча, фінансова тощо). 4 січня 1919 року, вже після переїзду до Станиславова, було сформовано новий уряд ЗУНР на чолі з молодим політиком і адвокатом Сидором Голубовичем, який змінив на посту прем’єра Костя Левицького. Євген Петрушевич як президент (голова) УНРади очолив спеціальний Виділ УНРади (президію) з 9 членів, фактично отримавши ще більше повноважень для керівництва державою.

Попри військові труднощі, ЗУНР прагнула досягти об’єднання з Наддніпрянською Україною, де на той час існувала Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею в Києві. Українці усвідомлювали, що лише у соборній єдиній державі зможуть ефективно протистояти зовнішнім ворогам. Ще 1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР (делегація УНРади) підписали з делегатами Директорії УНР передвступний договір про Злуку (об’єднання) двох українських держав. Згодом цей акт був схвалений УНРадою ЗУНР. 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані урочисто проголосили Акт Злуки УНР і ЗУНР – дві частини України об’єдналися в одну державу. Західноукраїнська Народна Республіка номінально увійшла до складу УНР на правах автономної Західної області (ЗО УНР). Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР.

Однак фактично об’єднання залишилося радше символічним жестом, адже обидві республіки опинилися у вкрай складних обставинах і продовжували окремо боротися за виживання. На території Наддніпрянщини тривала війна з більшовиками та боротьба з Білою армією, а на заході – війна з Польщею. Координація дій між УНР і ЗУНР ускладнювалася військовою ситуацією та різними зовнішньополітичними орієнтаціями керівництва. ЗУНР зберігала власний уряд і армію, фактично діючи як самостійна держава навіть після Акту Злуки.

Весною 1919 року становище на польсько-західноукраїнському фронті залишалося важким для ЗУНР. Українська Галицька Армія провела у червні Чортківську офензиву – успішний контрнаступ, тимчасово відтіснивши польські війська глибше на захід Галичини. Але нестача зброї, боєприпасів і підтримки ззовні не дозволила закріпити успіх. Вже в липні 1919 р. польська армія, отримавши підкріплення з Франції (т. зв. армія Галлера), перейшла у рішучий наступ. Під тиском ворога частини УГА змушені були 18 липня 1919 р. залишити останні позиції в Галичині і перейти через річку Збруч на територію Наддніпрянської УНР. Це ознаменувало падіння ЗУНР як контролю над територією – вся Східна Галичина опинилася під окупацією Польщі, санкціонованою згодом міжнародно.

Після втрати контролю над територією Західноукраїнська Народна Республіка продовжила існування де-юре як уряд у вигнанні. 1 серпня 1920 року у Відні було сформовано екзильний уряд на чолі з Євгеном Петрушевичем, який отримав повноваження диктатора та зосередив зусилля на дипломатичній боротьбі за визнання ЗУНР. Українські представники відкривали дипломатичні місії в європейських та американських державах, намагаючись довести незаконність польської окупації і домогтися незалежності або хоча б автономії Східної Галичини. Однак підтримка Антанти, зокрема Франції, схилялася до Польщі як бар’єра проти більшовизму.

Після того як голова Директорії УНР Симон Петлюра в 1920 році уклав союз із Польщею, визнавши її владу над Галичиною, уряд ЗУНР 4 грудня 1919 року оголосив про денонсацію Акту Злуки. Останнім ударом стало рішення Ради послів Антанти від 15 березня 1923 року, яке визнало Східну Галичину за Польщею — формально з умовою автономії, яка так і не була реалізована. З огляду на міжнародну ізоляцію та втрату підтримки, уряд ЗУНР оголосив про саморозпуск, завершивши офіційне існування республіки. Її територія відійшла до Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Хоча Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала недовго – фактично з осені 1918 до літа 1919 року на рідній землі, а до 1923 року у вигнанні – її роль в історії України є надзвичайно важливою. ЗУНР стала втіленням права українців західних областей на самовизначення та державність у вирішальний момент після Першої світової війни. Вона продемонструвала політичну зрілість галицького суспільства, яке зуміло організувати власну державу з усіма атрибутами: урядом, адміністрацією, армією, грошовою системою (ЗУНР друкувала власні гроші і марки), освітою та законодавством.