"Чиновникам пора усвідомити роль культури в розвитку держави", – Княжицький

Таку думку висловив голова підкомітету з питань культурної політики Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микола Княжицький у програмі "Година з Наталею Грабченко" на Радіо "Культура", передає "Еспресо.Захід".

У програмі підбивали підсумки 2021 року в царині культури: найяскравіші події, трагічні втрати, найважливіші перемоги і здобутки.

Що для вас відбулося важливого у 2021 році у царині культури? Що хотіли, але не зробили?

Складно сказати, що хотів зробити і не зробив, бо в опозиції працюю. Коли був у коаліції, то, звичайно, вдавалося реалізувати більше своїх задумів. Але, що хотів і не зробив цього року, проте обов’язково зроблю… Коли був у Харкові, то багато часу проводив з солістом "Мертвого півня" та актором театру "Арабески" Міськом Барбарою, який, на жаль, помер цього року. З ним і його дружиною Світланою ми обговорювали можливість створення Інституту театру. Вони жили цією ідеєю, ця ідея їм дуже подобалася. Ми домовилися з харківськими депутатами, в тому числі і з провладними, про те, що разом будемо цю ідею відстоювати. Ще не встигли все зробити, але над цим працюємо й обов’язково зробимо. Хоча б у пам'ять про Міська – це те, що потрібно зробити. Є такі речі, які потрібно зробити, змінюючи Міністерство культури. Бо коли ми були в коаліції, нам вдалося зробити ефективним Держкіно, зробили Інститут книги, зробили УКФ. Тобто, фактично, відродили низку інституцій, але це реформування до кінця не завершилося. Це зробити було б потрібно. 

Якщо згадувати про Міська і про підсумки культурного року, то сталося так, що остання зустріч з ним відбулася, коли була вистава у харківському театрі, яку ставив Держипільський (Ростислав Держипільський – український театральний режисер і актор, директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка. – Ред.) про Вишиваного. Це фантастична вистава, дуже нетрадиційна і творча, важлива з історичної точки зору. Говорили з Міськом про розвиток театру, а вже через 10 днів його не стало... Він готував свій альбом, який не вийшов. Для мене рік був навколо цього. 

До речі, що ще вдалося зробити завдяки смерті відомої особи, а саме Олександра Ройтбурда в Одесі, – це присвоїти одеському музею статус національного. 

Щодо законів, чи ухвалили щось важливе у сфері культури?

Було багато ухвалено, але чогось такого важливого…

А як же закон про меценатство, про який ми з вами вже говорили? 

Закон про меценатство – це спосіб мислення державних чиновників. Бо, наприклад, прийняли закон про азартні ігри. Гроші з азартних ігор мають іти на фінансування культури. Але насправді вони не йдуть на культуру, або йде дуже маленька частинка. Тому що президент Зеленський і ті люди, які ініціювали прийняття цього закону, обіцяли мільярди надходжень, а по факту вони в десятки разів менші. Надходження менші, бо підпільні зали далі існують. Ніхто не хоче віддавати кошти митцям чи ще комусь. У можновладців немає такого бажання, немає такого мислення. Тому, думаю, тут не питання в законі, тут питання в зміні мислення й усвідомленні ролі культури в розвитку держави. 

Наскільки карантинні обмеження і все, що відбувалося через пандемію, вплинуло на розвиток культури та культурних інституцій України? 

Заходів відбулося менше, ніж у часи до коронавірусу. Минулого літа якраз був невеликий спад. Ми проводили фестиваль Via Carpatia у Верховині на Івано-Франківщині. Це фантастичний фестиваль, де виступав гурт Go-A, мав один зі своїх перших великих виступів. На фестивалі було багато інших чудових прекрасних виступів, конференцій, круглих столів. Ми зробили його в тому місці, де жив Франко і Грушевський. Тепер сюди щороку приїжджає українська інтелігенція, політики й не лише з України, але й з багатьох країн Європи. Це великий міжнародний форум, який нам вдалося провести. 

Було багато інших заходів, наприклад, проєкт "Ковчег". Його робили Оксана Линів і Ярина Винницька. Проєкт поєднує сучасність, найвидатніші здобутки в галузях культури з українською традицією. 

Але от кінозали порожні. Зі знакових українських кінопроєктів – це "Погані дороги". Також фільм "Мати апостолів", який на фестивалях зібрав нагороди. Але цього, що очевидно, замало. Особливо порівняно з тим культурним процесом, який відбувався раніше. Ми бачимо культурне затишшя, затухання, навіть депресію. Вибачте, але у нас "Сватів" крутять від ранку до вечора синхронно з російськими каналами. Тому не завжди для українських фільмів є місце. Немає місця в мізках україньских можновладців у пошуках цього українського коду, який об’єднав би українську націю. 

Вибори очільників української культури – гаряча тема цього року. Дуже багато розмов, дискусій, згодних і незгодних, претензій навколо всіх цих конкурсів. Що тут не так? Чому так багато суперечок? Чому таке враження, що коли призначали "згори", то було менше обговорень, а тепер, коли є демократична можливість, важко всім догодити, багато додаткових нашарувань? 

Демократія передбачає дискусію. Якщо будуємо демократичне суспільство, то маємо бути готовими до того, що при будь-яких призначеннях, коли ці конкурси прозорі і не призначають кума, брата, свата, а люди обирають керівника – завжди хтось буде незадоволений. Так само, як в УКФ, коли обирають проєкт, то якісь проєкти виграють, а якісь – ні, тож завжди є хтось незадоволений. Я сам часто незадоволений, коли, з моєї точки зору, обирають того, кого не вважаю найкращим на тій чи іншій посаді або коли виграє проєкт, який я не вважаю кращим. Інша справа, що держава часто скасовує конкурси під виглядом карантину. Це дуже погано. Бо через скасування конкурсів у нас призначають невідповідних людей. Наприклад, ексзаступника міністра внутрішніх справ, хоча це не конкурсна посада, а посада політична. Також уже ексзаступник міністра освіти. Не знаю, які претензії до нього, але є до його помічниці, яка одягалася явно не за дрескодом і це викликало обговорення в суспільстві. Таких випадків багато. Бо призначають людей без політичної відповідальності, коли це посади політичні. Або, коли під виглядом карантину призначають кого хочуть. А це значно гірше, ніж коли призначають на конкурсних засадах. 

А нормами законодавства, як вони прописані, ви задоволені? Може, щось треба змінити?  

Законодавство завжди треба змінювати, ідеалу немає. Але те, що законодавство гарантує конкурси – це добре й позитивно. Краще хай люди перемагають на конкурсних засадах, прозоро приходять і показують свою програму. Інша річ, якщо конкурсну комісію формує представник виконавчої влади, підходить до цього заангажовано та нечесно, намагається маніпулювати. Суспільство має за цим слідкувати і про це говорити. Але сам факт, що відбуваються конкурси на керівні посади, на мою думку – це дуже добре. 

Я хотіла б згадати Сергія Проскурню, Анну Ликівську, Володимира Яворівського, Жана Мельникова, Михайла Слабошпицького… Цей рік приніс нам дуже багато втрат у сфері культури. Чи є незамінні особи в культурі? 

Сергій Проскурня був моїм дуже хорошим товаришем. Зберіг відео, як він зі своїм театром десь у підвалі ставив експериментальну виставу. Це був десь 1990 рік. Я, як молодий репортер, робив сюжет про це. Пам’ятаю фестивалі, які він ставив, як багато робив для культури і значив для кожного з нас. Його відхід був раптовим, незвичним і дуже болісним, як і багатьох інших людей, про яких ви згадуєте. Але це життя. Кожен митець, та й кожна людина – незамінна. Але всі ми колись підемо… Звісно, наша справа – пам’ятати про тих, хто пішов, поки ми самі живі й можемо щось робити. 

Чи готові ми в пам'ять про таких важливих людей культури думати над тим, що вони робили і продовжувати це? Чи варті ми того, щоб продовжити їх велику справу? Наприклад, створити Міжнародний театральний фестиваль імені Сергія Проскурні.

Дуже шкода Сергія. Він був надзвичайно яскравою зіркою українського театрального мистецтва та загалом культури. Але і не він один. Це продовжують інші люди. Чи варто згадати Сергія і увіковічити його ім’я в якомусь фестивалі? Безумно, це було б прекрасно.

У нас і зараз є багато фестивалів та премій, які регулярно відбувається в різних містах України. 

Фестивалів багато, але вони дрібні, не мають тієї вагомості, яку мало, для прикладу, "Мистецьке Березілля".

Я тут з вами не погоджуюся. Бо захід – це людина. Якщо є хтось, хто хоче це робити – він це робить. Комусь здається, що ці фестивалі, які зараз відбуваються ,– це найпотужніші фестивалі, які будь-коли у нас були. Вам здається інакше. А мені здається, що Via Carpatia – найкращий фестиваль. Комусь – джазові фестивалі найкращі й так далі. 

Дуже цікаве відбулося зрушення у суспільстві й об’єднання тих, хто займається культурою. Майже під закінчення року утворилася коаліція діячів культури. Що ви думаєте про такі мистецькі об’єднання? 

У нас є дуже багато середовищ. Є середовище людей, які об’єдналися в цю коаліцію. Вони можуть об’єднуватися, якось називатися. Наприклад, багато є своїх середовищ у видавничих колах. Мені близьке середовище видавництва "Дух і літера" Києво-Могилянської академії, або видавництво УКУ і загалом середовище УКУ. Всі ці середовища перетинаються. У нас насправді існує нормальне повноцінне громадське життя і це можна тільки вітати. Особливо, коли дивлюся на те, що відбувається в Росії. Учора там заборонили "Меморіал". Чоловіка, який знайшов місця, де останки багатьох діячів української культури, зокрема, Розстріляного відродження, засудили на 15 років за вигаданими та ганебними звинуваченнями. "Меморіал" заборонили лише через те, що вони паплюжать образ Радянського Союзу! І це сказано в рішенні суду. Це частина гібридної війни. Поруч нас країна, яка хоче нас загарбати і закриває громадські організації, а ми тут обговорюємо, яка хороша, яка погана. Що більше їх, то краще. У нас немає монополії, кожен може висловити свою точку зору. Думаю, нам треба це берегти. 

Про що нам свідчить це закриття "Меморіалу"?

Це дуже серйозний сигнал. Усе, що ми говоримо про жах сталінських репресій, про неможливість тоталітарної держави, про демократію – для них це все неправда, злочин, і з цим треба боротися. Це означає, що, на жаль, загроза агресії з їхнього боку не стає меншою. А по-друге, ми маємо ставати сильнішими і солідаризуватися з демократичним світом. Бо сидить там Путін, який розповідає про прекрасний Радянський Союз, об’єднується з Білоруссю, розповідає, що за Сталіна все було добре. Вони тепер розповідають, що в Сандармоху поховані не діячі української культури, а нібито радянські військовополонені, яких фіни знищували під час Другої світової війни. Вони просто фальсифікують історію. Коли існуємо поруч і кажемо абсолютно протилежні речі, то уявіть собі, як це їх дратує. Тому це небезпечна історія. Ми маємо максимально відділитися від тої культури. Але, безперечно, всім хочеться миру та співпраці, і зараз багато є хороших людей у РФ. Наприклад, я захоплююся Лілією Ахіджаковою, яка прекрасно виступає і говорить демократично правильні речі, стає на захист тих, кого принижують. Вона старша смілива жінка, яка згадує талановитих українців і не боїться про них говорити. 

Чому в нас в інформаційному просторі є "Свати" і їм подібні?

Бо ту демократію, про яку говоримо, ми ще не до кінця побудували. У нас бувають спроби відновити авторитаризм і взяти контроль в одні руки. У кого влада, той і робить. Якщо президент знімає ці "Свати", тому таке й відбувається. Але разом з цим той же президент намагається заборонити антиукраїнські канали. Я думаю, що в людей при владі йде внутрішня боротьба. Завдання кожного свідомого українця – перетягнути їх на світлу сторону, щоб із тих радянських людей зробити українців.

Війна багатогранна. Вона має військову частину, культурну частину. Українці – сильний народ. У нас є олігархи та багато проблем. Але порівняно з тою ж Росією, ми набагато сучасніше суспільство. Бо там диктатор править, як і в XV столітті, а в нас демократична країна. Демократія – це дуже складна форма правління і форма співіснування. Завжди хочеться на когось нарікати і зробити по-своєму. Але демократія дає змогу змагатися і робити краще. Я переконаний, що хороші і популярні українські фільми ще обов’язково з’являться, а "Свати" і їм подібні опиняться в минулому. 

Поговорімо про пам’ятник сину Моцарата у Львові. Чи це теж демократія?

Так, це теж демократія. Це трішки недосконала демократія. Бо встановлювати пам’ятник без проведення належних громадських слухань, без обговорення з людьми, волюнтаристським способом у місті, яке має свої традиції, – неправильно. Але точно так само неправильно зносити пам’ятник, який є мистецьким твором, хоча і встановлено його не за правилами. Пам’ятник Моцарту – це спроба знайти порозуміння в суспільстві, як поєднати традицію, модерн, усі процедури й сучасність. Мені здається, що цей пам’ятник показує, як ми вчимося спільно це робити.

Пам’ятник Моцарту стоїть на площі Маланюка. Маланюк, як і багато інших діячів української культури, теж потребує згадок. Ніхто не проти Моцарта. Але будь-яка така річ потребує обговорення, ми вчимося вести діалог між собою. У багатьох склалася думка, якщо є одна громадська організація, то вона має бути головною, якщо чиясь думка, то тільки вона. А от діалог, коли різні думки мають різні погляди і між собою спілкуються і творять у такий спосіб свою політику, свою країну – дуже непросто цьому вчитися.

На завершення хотіла би поговорити про бюджет 2022 року на культуру. Дуже складно ухвалювався. Зрештою, яким вийшов цей бюджет? Скажемо, Олександра Коваль била на сполох про брак коштів на закупівлю книжок для бібліотек.

Ми підняли це питання закупівлі. Тут треба віддати належне представникам інших політичних сил: ми об’єдналися, тиснули на уряд і дотиснули. Більш-менш бюджет на культуру є на рівні минулого року. Це понад 12 млрд грн. У першому читанні було 10 млрд грн, врешті стало понад 12 млрд грн. Український інститут книги отримав теж більше грошей, з 152 млн грн вдалося збільшити до 335 млн грн. 183 млн додано на поповнення фондів бібліотек. Мені це дуже приємно. Але, на жаль, у нас Інститут книги більшою мірою є посередником між ринком і державою. Хоча мав би бути промоутером культури. Однак, якби він не виконував цієї функції, що зараз робить, то цього ніхто не робив би. Тому вважаю хорошим досягненням, що ці гроші були виділені. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.