"Бути українцем – це не просто жити на цій території", - ровесник Незалежності 

Зараз Любомир є менеджером Української академії лідерства, а попередньо він створив безліч проєктів неформальної освіти у Львові, Тернополі та Києві. 

Любко поділився з журналістами “Еспресо.Захід” історією про свою дорогу, яка впліталась у формування української незалежності. 

Батьки Любомира родом з Тернопільщини. На початку 90-х вони відроджували українські традиції та були співзасновниками товариства "Вертеп". Родина Шимківих збирала фольклор по селах та відновлювала український традиційний спів. У товаристві вони створили різдвяний вертеп та мандрували Україною. Тому Любко та його молодші сестри народились в атмосфері експедицій та народних пісень. Далі хлопець познайомився з Пластом. 

"Всі співали пісні з фільму "Бумер" чи з "Бригади", а ми з пластунами − "Старенький трамвай" "Піккардійської терції"

- З 14 років і до 21 я був активним членом Пласту. Там я сформувався як особистість. Окрім того, в Пласті я набув навичок самозарадності й розуміння, як працює світ, і, зрештою, знайшов своє оточення. В Пласті була молодь, яка хотіла від життя більшого, ніж просто "кайфанути". Інтуїтивно ми відчували, що в нас спільні цінності, хоч тоді так їх не називали, бо не знали такого слова. Однією з них стало бажання розвивати українське. Але таке бажання існувало у вузьких колах, - розповідає Любомир.
Коли я був дитиною та підлітком, в країні не було розуміння української чи радянської ідентичності. Ми жили серед суміші шароварщини, часток Радянського Союзу та того, що прилетіло з-за кордону. Не було ні запиту суспільства на формування культури, ні державної політики. Хоч пластунів на весь Тернопіль тоді було не так багато, але цього було достатньо, щоб по-своєму відроджувати українську культуру. Спершу ми були цікавими для однолітків активним відпочинком: ти йдеш в гори, показуєш класні фото однокласникам, а вони з цікавості приходять на зустріч пластунів. Якщо ж школа не надто допомагала нам ставати особистістю, то мандрівки безумовно це робили. По-перше, ми освоювали базові речі виживання на природі, по-друге, вчились приймати рішення і брати за них відповідальність, і, по-третє, у подорожах ми співали біля ватри пісні під гітару і тоді багато призабутих українських пісень воскресало. Тому поки більшість молоді захоплювалась піснями з серіалу "Бумер" чи "Бригада", то в нас не переставали грати "Тартак", "Пікардійська терція" та "Плач Єремії".

Далі були старші класи школи та університет, де Любомир зрозумів, що щось йде "не так". І це "не так" – освіта, яка хоч і давала знання, проте випускала у світ підлітка, який не знав, чого хоче від цього життя, і того, як про це дізнатися. 

- З підліткового віку я розумів, що школа не формує дитину як особистість. Підліток приходить в університет, і далі не до кінця має базове розуміння світу і як приймати рішення у своєму житті. Наприклад, коли я закінчив університет, то бачив, що кожен пішов працювати, куди міг, а не куди хотів. Тому я почав думати, як це можна змінити. Ця ідея мене драйвила: спершу ми створили Школу молодої еліти в Тернополі. Це були курси неформальної освіти для школярів 10-11-х класів. Проєкт допомагав їм зорієнтуватись, чого вони хочуть в житті, в якому напрямку їм рухатись, щоб 5 років навчання в університеті були інструментом, а не протиранням штанів. 

Далі було декілька схожих проєктів у Львові та Києві й зрештою я прийшов працювати в Українську академію лідерства. УАЛ – це 10-місячна освітня програма для молоді. Протягом року завдяки тренінгам, зустрічам з професіоналами з різних сфер, майстер-класам, подорожам молоді люди можуть зрозуміти, в якому напрямку вони хочуть розвиватись і в цей час вони набувають основних умінь, щоб базово сформуватись як зріла та відповідальна людина.

На моє переконання, кожному дано талант. Хтось може розвинути його і зробити гігантським, а хтось - промарнувати. От ми й допомагаємо молоді робити все, щоб цей талант відкрити й згодом розвинути у найкращій для нього сфері. Окрім цього, для молодих людей важливий зворотній зв'язок – вони мають отримувати конструктивну оцінку та поради щодо своєї роботи від вчителів та наставників.

 

- Всі приватні проєкти з розвитку молоді – це чудово. Проте має бути централізована державна програма. Наприклад, якщо ми хочемо розвивати патріотичність, то школярі повинні їздити на екскурсії не лише у своїй області, а в експедиції в різні міста. Ти не можеш полюбити щось абстрактне з книжки, чи локацію на карті – ти маєш це побачити й відчути, а в ідеалі й знайти друзів. Наприклад, учень зі Львова в шкільній подорожі познайомився з хлопцями та дівчатами із Запоріжжя чи Харкова. Таким чином інша частина України стала для нього не ефемерною сторінкою книжки, а реальним знайомством. Також потрібно визначити місця сили в країні, де зможуть з'їжджатись всі школярі. Мандрівка до Хортиці, Софії Київської, підйом на Говерлу – ідей безліч.

Якщо ж ми хочемо, щоб молоді людини ставали успішними підприємцями, то це повинно розвиватись ще з початкової школи. Дітей варто вчити фінансової грамотності, у задачах мають розглядати не яблука і грушки, а планшети чи біткоїни – тобто те, що актуально. Якщо ми хочемо, щоб вони були не лише хорошими підприємцями, а державними службовцями, то починаючи з малого віку потрібно розповідати їм про те, що таке державні інституції, як вони функціонують, чому це важливо і, продовжуючи вже у свідомішому віці, залучати їх до спілкування з міністрами, політиками, держслужбовцями. 

Протягом своїх 30-ти років, які йшли паралельно з формування української незалежності, Любко знайшов для себе кілька правил, які допомагають йому бути не лише жителем, а й будівничим цієї країни.

Якщо з дитинства усвідомлення українця було "за замовчуванням", то після Революції Гідності я відчув його глибше. Якось відкрилось, що бути українцем повсякденно – це не просто жити на цій території своїм життям… Це означає робити конкретні дії для розвитку країни й нести за них відповідальність.

По-перше, ти маєш цікавитись державотворчими процесами та впливати на них. Якщо ж не можеш, тоді ти не стаєш диванним експертом, а як мінімум добре робиш свою роботу і платиш податки. Бо країна – це певна територія, яка має державні інституції, які живуть коштом цих податків. Якщо ж вони не дотримують коштів, то погано функціонують, або "ніяк". Чому раніше не розвивалась культура? Бо у неї не вкладали кошти. Якщо ж ти хочеш, щоб щось якісно розвивалось, то мусиш у це вкладати. Наприклад, коли ми їздимо зі студентами за кордон, спілкуємось з чиновниками й чуємо, які кошти виділяються на освіту та культуру, то розуміємо, що вони не до порівняння з нашими. Тому, якщо ми хочемо виховати еліту, то освіта має належно фінансуватись і ми всі маємо бути причетними до цього. Аналогічно з культурою.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.