Як живе селище Бірки на Харківщині на третьому році великої війни

Червень. В’їжджаємо в Харків. Місто живе своє звичне життя, де міцно переплетені дім, робота, відпочинок із повсякденною тривогою та вибухами. На вокзалі кожну автівку обшукують. Через це добрячу годину можна простояти в заторі. Пильна вівчарка обнюхує новоприбулих. Вулиці переповнені військовими.

Пересідаємо в авто та з місцевим мешканцем Іваном рушаємо. В Івана народилась третя дитина. Живе в передмісті й переїжджати не збирається. Каже: евакуйовувався з родиною ще на початку війни. Потім повернулися додому.

"Не боюсь тут жити. Нічого не боюсь. Працювати треба. От що. Зараз на мойку заїдемо, а там і в Бірки", – каже чоловік.

Заїжджаємо на мийку, поряд – кафе, звідки лунає музика російською. Телеграм-канал сповіщає про повітряну тривогу, російська керована авіаційна бомба залітає у північну частину міста.

"Ми південніше, – каже Іван. – Домиваємо машину. Спокійно". 

У кафе зі стелі бризкають фонтанчики. Охолоджують повітря. Спекотно. Попри повітряну тривогу, люди гуляють з дітьми на вулицях, машини довгим потоком їдуть у своїх справах, кафе з російською музикою працюють у звичному режимі. Так виглядає вівторок прифронтового міста.

Фото: Марта Шийко

Урешті рушаємо в Бірки. Обабіч дороги – густі зелені ліси. Минаємо спорожнілі блокпости. За вікном машини простягається довжелезне поле пшениці, з програвача лунають пісні Діми Білана. Іван всю дорогу розмовляє телефоном. Робота кипить. Сорок хвилин безлюдною трасою – і ми у Бірках.

Село розташоване в Чугуївському районі, за 38 км від Харкова. До війни у Бірках жило більш ніж дві тисячі людей.

Сирену тут чути кожні пів години. Мабуть, тому, що повітряна тривога триває довго – по 6-9 годин поспіль.

Шукаємо своє помешкання. Місцеві підказують, що неподалік є ставок, то можна піти й охолодитися. Дорогою до ставка натрапляємо на цвинтар. Там старі могили змішалися з новими. Чорні гранітні пам'ятники зі світлинами молодих жінок та чоловіків, у кожного однакова дата смерті – 2022 рік. І ні душі навколо. Лише вітер погойдує синьо-жовті прапорці, встромлені в суху землю могил.

Пуста вулиця й порожні будинки, в яких ніхто не живе. Люди виїхали. Залишилися хіба біляві здичавілі кішки.

Фото: Марта Шийко

Доходимо до помешкання пані Люди, де зупинилися на ночівлю. Старенька живе тут сама. Її донька з онуками в Польщі. Подвір'я охайне, коротко стрижена зелено-жовта травичка, кущі малини й великий пес.

"Я звідси нікуди. Весь час тут жила", – усміхається привітна жінка років під 70. Пані Люда каже, що звикла до всього. І до сирен, і вибухів, які так часто лунають у Харкові. Не звикла до іншого.

"Я коли в гості до доньки в Польщу приїжджаю, спати там не можу. Тихо так. Нічого не відбувається. Назад хочеться. Додому. В Бірки", – додає вона.

Пані Люда теж каже, що не боїться нічого. Тільки якось уночі пес безупинно гавкав. Сусідів поряд немає, тож усяке в голову приходило. То наважилася й вийшла подивитися, хто там. А це був їжак.

Ніч у Бірках минає неспокійно. Сирена завиває щогодини, й так до самого ранку. Аварійних відключень світла тут немає. О 4-й ранку небо порожевіло й почало світати. З першими променями сонця почувся й перший вибух у Харкові.

"Це в місті. До нас не долітає. От якщо бачиш вертоліт у небі, тоді так. Треба щось думати", – ділиться пані Людмила.

У Бірках вранці зустрічаємо друга-військового. Він каже, що тут "війни немає". Дивується, адже кожної п’ятниці в селі влаштовують караоке. Музика гримить на все поселення. Молодь розважається. А всього за кілька кілометрів звідси – справжній фронт. На фронті бої.

"А їм караоке в голові", – трохи обурюється хлопець. 

У Бірках багато магазинів: продуктові, квіткові й ті, де продають живе пиво. Поки допиваю пізню ранкову каву, чую ще один вибух із Харкова. Читаю в телеграмі, що знову скинули керовану авіаційну бомбу на місто. Дивлюсь на горизонт і розумію, що не треба багато думати чи говорити про реальність. Достатньо її усвідомити. Усвідомити війну, з якою вже роками співживемо.

Фото: Марта Шийко

У полудень повертаємося в Харків. Білим бусом, заваленим коробками. Вікна відчинені навстіж, на цей раз у салоні авта гримить "Друга ріка". Прощаюся з харківськими лісосмугами й полегшено видихаю, коли на телефон приходить сповіщення "Відбій". Та чи на довго?

На вокзалі ще раз оглядаюся на місто, залите сонячним промінням, переповнене людьми в камуфляжі. А в голові зринає картинка, де купа людей тримає шмат землі. Десь так втримують це східне місто українці. Спільними й надлюдськими зусиллями.