Одна моя знайома львів’янка записалася у театральну студію, яку відкрили дівчата-переселенки, інша взяла до рук бандуру, яку закинула в юності – "півжиття" тому; ще інша – таки потелефонувала інструктору з водіння, бо нарешті дозріла переступити страхи і сісти за кермо... А я після того, що сталося зі мною минулих вихідних, не виключено, заведу в хаті мольберт, папір, пензлики і гуаш. А сталося те, що я, можна сказати, випадково і вперше у житті потрапила на ретрит у товаристві дівчат з Центру "Жіночі перспективи" та Клубу Zonta "Lviv-Zamok".
…Отже, лівою рукою на перевернутому аркуші паперу я творила образ України. Таким було завдання модераторки ретриту Олени Коссак – психотерапевтки, яка від згаданих організацій працює у притулку для вимушених переселенців, з жінками, яких війна позбавила рідних домівок . Схилившись над листом А-4, дивувалася самій собі, що оце вперше малюю гуашшю (а, може, взагалі вперше працюю пензликом "по-серйозному", а не бавлюся в какі-малякі). Кожна з жінок нашої маленької групи була ще у процесі, а Олена підходила з колодою карток з малюнками й пропонувала навмання витягти три – не підглядаючи і як собі рука схоче. Відкрити ж картку можна лише тоді, коли завершений малюнок можна буде перевернути "з голови на ноги".
Яким ж було загальне здивування: моя "картина" і одна з карток по суті співпали, доповнили одна одну… Містика, в яку не вірю? Чи загадкове підсвідоме, інтуїція? Чи що там ще може бути? Але дивним чином це мене і розвеселило, і надихнуло.
Наш ретрит (лекція-тренінг про стресостійкість в умовах війни) проходив за містом – подалі від круговерті родинних та робочих справ. Олена Коссак, абсолютно фантастична молода жінка, мама трьох діточок, за два дні допомогла кожній з нас досягти певної метаморфозу – відчути бажання рухатися далі, робити щоденну роботу, творити. Якщо чесно, не знала, що ТАК можна, що є, здавалося б, прості способи відновити чи знайти ресурс, аби не просто жити, а діяти і бути корисним і ближнім, і собі.
Дівчатам, які були поруч зі мною, такий ресурс особливо потрібний. І це розуміє лідерка жіночого руху енергійна і креативна Люба Максимович, яку знаю вже 25 років, – стільки, скільки років виповнилося 6 квітня Центру "Жіночі ініціативи", засновницею якого вона є. Адже, повторюю, після широкомасштабного вторгнення російської федерації на українські землі, вони у різний спосіб допомагають вимушеним переселенцям, матерям і дітям з різних куточків України. І це не лише велика організаторська робота, а й моральна підтримка людям, які рятуються від війни хоч і в умовному, але таки тилу – на заході України.
До чого я це все. До афористичного ліникостенківського – "А що таке життя? Це те, що переждалось? Чи все-таки життя – це те, що відбулось". Кожного дня війни кожен і кожна з нас, попри все, мусить "відбуватися". Усвідомивши, що війна надовго, що нам у ній жити, мусимо знаходити ресурс "живучості". Як знаходили його ті, хто становить коріння українського родоводу – наші діди-прадіди з бабусями й прабабусями. Знаходили, якщо ми з вами дожили до цього часу, правда ж?
Про авторку. Тетяна Вергелес, журналістка, редакторка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.