Зараз чимало дизайнерів позиціонують себе як такі, що працюють в етностилі, однак, на жаль, часто уявлення не мають ні про український орнамент, ні про традиційні крої, кольористику, інші речі.
Українці люблять міряти життя п'ятиріччями. Може, це ще відгомін радянських часів, коли колишні братні соцреспубліки складали плани розвитку на 5 років, а може, просто "круглі" дати стимулюють думати про здобутки, розвиток і про зміни. Що особисто для вас означають перших п'ять років існування етномарки одягу "Чичері"?
Час утвердження. А було по-різному. Це як квітник, коли ти спочатку сієш, потім очікуєш, щоб проросло, тоді приповзають якісь слимаки і все з'їдають і ти безмежно нервуєшся, однак садиш заново. Десь так виглядала і моя діяльність. Інакше кажучи, і далі працюю за принципом "сам собі режисер"– тобто все роблю сама від "а" до "я" - є художником, виконавцем, менеджером, піарником в одній особі, виходячи з концепції, що все має йти через душу, серце і руки в єдності змісту і форми. І тут навіть не справа у фешн-індустрії, хоча вона навчила мене, що для того, аби річ зауважили, вона має бути якісною, правдивою, магнетичною. А у внутрішній необхідності робити так, як відчуваєш, і не орієнтуватися на смаки загалу, чогось особливого від тих смаків не чекати. Бо, буває, те, що вважаєш несуттєвим, раптом створить ажіотаж, а те, що вартісним, так і залишиться поза широкою увагою, як трапилося з моєю колекцією, за основу якої взяла власну інтерпретацію косівських мотивів (зокрема косівську кераміку). Я не мала сумніву, що галичани, котрі добре знають, що таке косівські кахлі, цей мій доробок оцінять. Але цього не трапилося. Зате оцінила Косівщина, що було особливо приємно. Однак я про інше – зараз чимало дизайнерів позиціонують себе як такі, що працюють в етностилі, однак, на жаль, часто уявлення не мають ні про український орнамент, ні про традиційні крої, кольористику, інші речі. Видають за українське індійські мотиви, широкі крої рукавів від брокарівських сорочок, тощо. Нікого не засуджую, але це ще раз свідчить, що навіть в одязі (отому "вазонкові") потрібні знання, щоб довести його до "цвіту". Звичайно, можна взяти "вишеньку" і помістити її на торт, подаючи як ексклюзив, але цілісності то все мати не буде.
Можливо, причина в тому, що зараз на кону, власне синтез всього – мистецтв зокрема. Інакше кажучи, період, коли "живопис – це живопис, графіка – це графіка", хоч і не завершився, але переживає серйозні зміни. Можливо, воно перекидається і на моду також?
Однозначно. Але печворк (оту клаптиками ковдру) особисто я - як художник - не сприймаю. За тих п'ять років чітко виробила для себе концепцію, що є митцем, який – крім таланту використовує ще й знання. Вважаю, що кожна річ має мати сенс. У час локдауну було трохи більше часу і я передивилася документальні фільми, як створювали орнаменти класики італійської моди. У них також щось з нічого не виникало. Кожен з цих класиків проходив довгий час вивчення (традиційних орнаментів зокрема), переосмислення того всього і тільки тоді робив власні творчі пропозиції. І напевно, п'ять років існування "Чичері" -- це довші, глибші освоєння уже місцевих орнаментів, шліфування відчуття, що саме можна стилізувати, в якому місці той орнамент помістити, як подати його на сукні чи на оксамиті, як застосовувати різні сучасні тканини і як зберегти приналежність до українського етностилю. І справді дуже тішуся, що ті мої знання сьогодні йдуть у світ. Бо крім пропозицій приїхати туди чи сюди з колекцією, отримую також запрошення прочитати присутнім тематичні лекції про символіку орнаменту, чи про головні убори українців чи про щось інше. Так було в Лодзі, куди я приїхала з показом, чи в Чорногорії, де брала участь у днях української культури, і де чимало розповідала на тему української народної ноші.
Гарний одяг любила від дитинства, усі колекції Коко Шанель знаючи вже у віці 16 років. Зрештою, як знала, хто такий Карл Лагерфельд та з кого складається італійська богема фешн-індустрії.
Однак первісно ви аж ніяк не випускниця академії мистецтв, а філолог. Як відбувався пошук себе?
Та цей пошук (як і в кожної жінки) буде тривати, поки житиму. Але, слава Богу, що вистачило сміливості якоїсь миті зупинитися і перестати себе обманювати. Так, я чимало встигла зробити як філолог. А спеціалізувалася на англійсько-українському та італійсько–українському перекладах, займалася художнім перекладом (зокрема для театру), 15 років викладала на кафедрі перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура Львівського національного університету імені І. Франка під орудою великого світила української науки Роксолани Зорівчак, підготувала понад сотню наукових публікацій, серед яких дослідження про харизматичну постать для львівської богеми Михайла Рудницького. Однак зізнаюся у таємниці – художником я була завжди, вигадуючи якісь строї спочатку для себе, згодом для товаришок. Гарний одяг любила від дитинства, усі колекції Коко Шанель знаючи вже у віці 16 років. Зрештою, як знала, хто такий Карл Лагерфельд та з кого складається італійська богема фешн-індустрії.
У такому випадку як вас занесло на філологію?
Коли сім'я має традицію спадковості поколінь щодо професії, то опиратися їй доволі складно. Моя бабуся Євгенія Бортник - професорка англійської філології ЛНУ ім. І. Франка, лексикограф, літературознавиця, дослідниця Шекспіра. Мама теж англійський філолог, викладач зі стажем, отож варіантів вибору у мене було не так вже й багато. Тим більше, що професію художника уже вибрала моя старша сестра, а тогочасні публікації досліджень економічного ринку не давали митцям шансів навіть для елементарного виживання.
Коли прийшло усвідомлення, що от пишу чудові наукові статті, а воно відверто не моє?
Коли почала робити одяг для власних дітей. А тоді "пішли" замовлення. Коли я зрозуміла, що робота над одягом цікавить мене більше, ніж щось інше, я просто зупинилася.
Важко було прийняти рішення змінити фах? Адже робота на кафедрі філології – це гарантований кусень хліба.
А мені Бог поміг трохи схитрувати. Бо я не розрахувалася, а ще досі в декреті. Вже шостий рік. Інша справа, що довелося доводити не стільки собі, скільки моєму татові - відомому художникові, лауреатові Національної премії України ім. Т. Шевченка Роману Василику, що для мене уся ця дизайнерська праця не тимчасове захоплення, а те, без чого не можу вже жити. Знаєте, в моїй родині маю трьох найсуворіших експертів: доньок - 15-літню старшу Ксеню (мою музу від початку – бо все, що я робила, робила для неї) і молодшу Дзвінку (якій скоро п'ять і яка в моїх показах головна модел), а ще батька, який нічого не заперечує, але дуже скептично то все сприймає. Отож деколи це також блокує. Хоча інакших блоків я позбулася.
Прийшовши в дизайнерство зі "сторони", маєте свіжий погляд на все. Багато випадковостей у цій індустрії?
Як і всюди. Тут інше важливо -- щоб людина себе знайшла, зрозуміла, хто вона і що вона. Я пережила період, коли постійно собі повторювала: "Боже, я повністю покладаюся на твою волю. Як ти мене поведеш, то я зі всім змирюся і все прийму ". І чим більше на цю тему думала, тим краще все складалося.
Я нічого не загадую наперед. Я сьогодні є і дякую вищій силі за те, що маю дві руки, дві ноги, все бачу і чую. А як буде завтра – побачимо.
А як же модне сьогодні стратегічне планування?
Ніякого стратегічного планування. Я нічого не загадую наперед. Я сьогодні є і дякую вищій силі за те, що маю дві руки, дві ноги, все бачу і чую. А як буде завтра – побачимо. Але вважаю, зуміла відчути колір, композицію, орнаментику. Тобто вийшла на якийсь канал зв'язку зі знаннями предків. Коли читаю лекції, мене часто питають, а як жінки робили композиції у ХІХ-му столітті, не маючи інтернету і часто навіть олівця. А вони виходили на знання етносу через пісню, через свій зв'язок з природою, через усе, до чого торкалися. Навіть через звичайну піч, той сімейний вогонь, від якого не відволікали жодні антени, яких сьогодні вдосталь маємо ми. Мабуть, я десь на це у певний момент вийшла і зрозуміла, що саме з цим хочу працювати, що це мій стиль, який не хочу змінювати.
Потребу здобування фахової освіти відчуваєте чи виключно покладаєтеся на самоосвіту?
Моя мрія - вчитися у Міланському інституті моди. Багато років про це мріяла і ось, нарешті, отримала таку можливість. Моя участь в онлайн-конкурсі європейської етно-моди, де в журі був також завкафедрою костюму з Мілану, у підсумку подарувала мені запрошення від цього чоловіка до них на науку. Однак чи поїду – не знаю. І не знаю через якісь елементарні речі: куди на цей час діти дітей, як пояснити рідним, що в сорок років я поїду вчитися на півроку до Мілану… Мене ця ситуація дуже зворохобила, поки врешті, я її не відпустила і не сказала собі, якщо я маю там бути, то буду…
За час існування "Чичері" ви, вочевидь, уже набули клієнтуру. Яка вона? Як би її схарактеризували?
Складно сказати. Вочевидь, це люди, які зі мною в одній естетичній площині. Я маю сторіночку у фб , за якою стежить понад 8000 людей – це можливо, не є моя клієнтура, але це зацікавлені, і слава Богу. Бо за 5 років, що не кажіть, непогані цифри. Є варіант, що мені можуть подзвонити з невідомого номера і сказати: "Я – українка, яка останні роки живе в Токіо. Завтра буду в Тернополі і скочу до вас по цю річ". І вислати фото того, що сподобалося. А є, що люди роками ходять до мене на всі покази, ретельно розпитують, що до чого, але так нічого і не замовляють.
Кожен, хто вперше чує про ваш бренд, відразу запитує, а що таке те "Чичері"? Чому підшукуючи назву для свого бренду вирішили спинитися саме на цьому слові?
Я дуже люблю науковця і поета, людину з глибинними енциклопедичними знаннями Андрія Содомору, який мене багато надихав на різні науково-філологічні пошуки. Від нього почула, що в Сапфо були віршики, де слова добиралися за чергуванням голосних і приголосних. Андрій Олександрович має цілу концепцію занурення через такі речі в космос слова. Так от – персонально для мене чергування дзвінкого "ч" з "и" у слові "чичері" енергетично є дуже сильним. Як філолог, я, ясна річ, намагалася вивчити, що воно означає. Однак там стільки варіантів визначення, що будь-яка денотація неможлива. Ми знаємо, що таке "стіл", "коралі", "хвиля", але ми не маємо однозначності у визначенні слова "чичері". І ця загадка неймовірно вабить.
5 років існування "Чичері" і 5 років пошуків та експериментів. Скільки колекцій вдалося за цей час підготувати і який регіон України вас інтригує найбільше?
Десь до десяти колекцій, і в кожному регіоні бачу для себе як художника щось дуже цікаве. Інша справа, що найкраще відчуваю саме свій регіон, починаючи від Лемківщини, звідки родом (зокрема зі села Кросно) мій дідо (а це геометричні орнаменти, дуже багато призбиру і купа дрібних деталей), і завершуючи Гуцульщиною, звідки йде інша лінія моєї родини. Зокрема, як гуцулка в котромусь поколінні я дуже люблю кольорові речі, декор, коралі, шкіру, але з іншого боку – це наше козацьке бароко. Можна також думати і про Київську Русь з її чепрагами та золотошитвом. Тому навіть не знаю про регіон. Але чітко знаю, що координати мої саме тут.
Серед ваших персональних дизайнерських мандрів регіонами України раптом колекція "Богема міжвоєнного Львова". Коли мій син раптом щось вчудив не таке як звично, то я завжди йому кажу : "А тепер поясни, що це було". Як ви до цієї "Богеми" прийшли?
Коли готувалася до дисертації, а вона стосувалася Михайла Рудницького – дуже відомого свого часу літературознавця та літературного критика, перекладача, журналіста та редактора, то працювала з періодикою 20-30-х років. А оскільки Михайло Рудницький був дуже активним практично щоденним дописувачем, зокрема до часопису "Діло", то я мала чим зайнятися, аналізуючи цей часопис (кожне число якого мало 18 сторінок), починаючи від 1918-го по 1939-й рік. Тобто на це пішло не одне літо моїх досліджень. Там, у бібліотеці, я гортала й інші часописи, зокрема з великим зацікавленням - жіночі. Й чимало собі занотовувала – а хай буде. Це, власне, суто жіноче "а нехай буде". Приміром, ти купуєш собі сукню, хоч вона тобі явно не потрібна, відкладаєш її десь у закуток шафи, а років за п'ять раптом виявляєш, що ця сукня – саме те, що хочеш в даний момент. Так вийшло і з "Богемою", яка, врешті, стала моєю улюбленою колекцією.
Що важливо для вас як для дизайнера, який працює в етностилі?
Бути справжньою і бути в динаміці, не зупинятися на досягнутому і відчувати своє національне коріння та глибину національних традицій, приймати, що меж досконалості не існує, а тому варто постійно вчитися, вкладати душу в те, що робиш. Коли дійсно вкладаєш душу в якусь річ, то вона оживає, переконує, що вартісна. А ще дуже важливо не зневірюватися. І це, напевно у сучасному світі найважче.
Фото з архіву Анастасії Василик
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.