"У певний момент можемо стати перед проблемою, коли військові не матимуть чим стріляти", – Олександр Молодий

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з волонтером, громадським діячем Олександром Молодим.

Пане Олександре, мене насторожують зведення з фронту протягом крайніх місяців. Щодня обстріли, поранені й чи не щодня вбиті. Ви чимало спілкуєтеся з військовими. Які там настрої, чи готуються до нової гарячої стадії війни, чи можуть бути нові потужні наступи, на вашу думку?

Насправді перемир’я не існувало взагалі ніколи, принаймні з боку російських збройних сил. Обстрілювали постійно й увесь час працювали снайпери. Це війна, і вже століттями відомо, що Росії вірити не можна. Так зване перемир’я чи зменшення кількості обстрілів відбувалися лише тоді, коли це було вигідно Москві. У той чи інший спосіб: закріпити позиції чи, можливо, тиснули якісь міжнародні санкції. Але точно не домовленості з Україною. Росія ніколи не вважала нас стороною, з якою можна дотримуватися певних домовленостей, які вона ж сама дуже часто нам нав’язувала. Гаряча фаза, очевидно, рано чи пізно буде, адже з обох боків зібрані великі армії. З нашого боку стоять підрозділи, а зі сторони Росії і на Донбасі, і на кордонах зібрана величезна кількість військ. Відповідно, рано чи пізно це все почне рухатися. Не просто так. Це ж величезні кошти, яких у Росії немає. У першу чергу вона це стягувала, ми ж захищаємося. Тому так, думаю, всі усвідомлюють, що жодного миру з Росією не буде. Усі розуміють, що Росії не потрібен Донбас, їй потрібна вся Україна, щоб їхні танки були в Чопі, Мостиськах і в Краковці щонайменше мінімум. Тому очевидно, буде гаряча стадія, ще буде серйозна війна. 

У цих наступах і обстрілах я не відкидала б ще однієї інформації. 2 березня журналіст Сергій Гармаш заявив, що модератор тристоронньої контактної групи від ОБСЄ змушує вислуховувати плани представників ОРДЛО. При тому, що раніше вони мовчали, а тут заговорили. Натомість представник Росії говорив менш ніж хвилину. Як думаєте, можуть потужніші обстріли ще й стати тиском на українську сторону, щоб змусити до переговорів і певним чином відмежувати Росію як сторону конфлікту? 

Звісно, Росії було б добре, якби ми капітулювали відразу без втрат з їхнього боку і без санкцій Заходу. А що таке ОБСЄ? Це Європа, яка завжди загравала з Росією. Європа з одного боку закохана в Росію, з іншого – в них присутні бізнесові інтереси. Знову ж таки, Росії ще й бояться. Це дуже гарно видно на прикладі Франції. Усі теракти – це ж робота Росії. А що таке для Європи Україна? Це буферна зона. Європа розуміє: якби не було нас, Росія була б уже ближче до їхніх кордонів.

Але ж Україна вже роками захищає ту ж саму Європу...

Так, тисячу років. Ще здавна ми захищали Європу від цієї орди. Тому вона така благополучна, сита, гарна, красива, бо є ми. Слава Богу, є ще США, які не залежать від російських енергоносіїв. 

Так ось, Європа не дуже хоче сваритися з Америкою, з одного боку, але з іншого – є побажання Росії, яку вони вважають своїми партнерами. Тому так, бажання Росії – скинути відповідальність за саму війну на сепаратистські угруповання. 

Що це означатиме для України? Чи готова влада до такого вирішення конфлікту?

Теперішня наша влада взагалі ні до чого не готова. Вона сама не розуміє, де вона. Очевидно, на матеріальних речах вони починають розуміти. Але ви ж чуєте, про що говорить президент, генерали. Це ж абсолютні глупства. Той же Хомчак чи Таран. Таке враження, вони не розуміють або роблять вигляд, що не розуміють, чи їм потрібно показувати перед Зеленським свою лояльність і, вочевидь, свою дурість. Напевно, не хочуть бути розумнішими за нього. Думаю, Україна готова до боротьби. Ми показали це 2014 року, коли не було армії, коли всі були розгублені та перелякані. Тоді повстали залишки армії, добровольці і відстояли країну. 

Моделюємо ситуацію, що в ТКГ ми слухаємо представників ОРДЛО й ідемо на певні домовленості з терористами (не забуваймо, що це терористи). Як до цього поставилися б українці? Чи було б збурення серед суспільства, протести, чи українці це "з’їли" б і сприйняли як належне?

Питання, які українці і скільки. Історію творять одиниці. На Майдані не було навіть половини, та що там, навіть десяти відсотків України не було. Так само воювати пішла не вся Україна. Скільки відразу почало повісток приходити. Цілими селами втікали на заробітки – хто в Польщу, хто в Росію. Вся Україна не встане, вона ніколи не повставала. Є певна частина, хто бореться, хто вмирає, хто чогось досягає, а є просто болото. На жаль, болота в нас забагато. От у чому біда. Але думаю, ті, котрі стали 2014-го, ті, хто вижив, обов'язково піднімуться. А ще є частина тих дітей, які вже виросли, адже вже восьмий рік йде війна. Ті діти, котрим було дванадцять, – це вже люди, готові йти воювати. Вони виросли на прикладі наших героїчних боїв і перемог. Того ж Дебальцево, Донецького аеропорту, навіть Іловайськ – це наша перемога, а не поразка, як це пробують подати. Ті повстануть. 

Якщо все-таки буде гаряча фаза війни. Після 2014 року армію відновлювало багато середовищ, закуповували для неї необхідне. Але нині скандал у Міністерстві оборони. Тетяна Чорновол на своїй facebook-сторінці розповіла про закупівлю снарядів радянських часів по 900 євро за штуку. Ексдепутатка зазначає, що корупційний відкат тут становить як мінімум половину. Й ось у таких умовах нині мають воювати хлопці?

Це комплексна проблема, яка тягнеться з 2014 року. Властиво, результати, які ми побачили 2014-го, – це розвал армії, що тривав протягом 30 років. Це діяльність попередніх міністрів оборони і недалекоглядність президентів. Окрім Віктора Януковича, котрий свідомо це робив, ми ще й говоримо про Леоніда Кучму, Леоніда Кравчука й Віктора Ющенка. Недопрацьовували всі. Була розпродана неймовірна кількість озброєння, продані цілі бригади, танкові бригади, авіація, а це боєприпаси, яких у нас не було.

У підсумку ми отримали 2014 рік, коли армія залишилася гола й боса і не мала чим воювати...

Так, абсолютно. Зрештою, і в Криму ми дуже багато втратили. Але що закуповувати? У нас далі залишилися ті самі проблеми. Ми не перейшли на європейські зразки. Я впевнений, що можна було б домовитися, щоб НАТО постачало нам боєприпаси. Проте для того, щоб постачати боєприпаси, треба мати зброю відповідних калібрів. А в нас зброя радянська. Литва передає якісь боєприпаси, яких позбуваються, бо перейшли на стандарти НАТО, а ми й далі на радянщині. Єдині, хто виробляє, – Росія, але ж ми не будемо купувати в них. Відповідно, вигрібають те, що є на складах. 

Але йдеться про те, що купують удвічі дорожче...

Ось тут питання, так. Але подивіться, хто повернувся до керівництва Міністерством оборони чи Генштабу. Міністр оборони Андрій Таран – хто він, звідки? Це радянський генерал. А як у нас до війни здобували генеральські звання? У нас не було бойових генералів, можливо, хтось їздив у миротворчі місії, однак це теж було на рівні офіцерів. А генеральські звання в нас найчастіше купували. От і прийшов такий, а що він може, що він вміє? Нічого. Уміє хіба що на відкатах заробити собі. Він уміє розвалити, а не збудувати. 

Тоді є ризик знову повернутися до 2014 року...

Це було б добре, якби ми повернулися до 2014 року. Це були благословенні часи. 2014, 2015, середина 2016 років – ось це була армія.

Я маю на увазі розвал армії, тоді, коли починалася війна й військові не мали чим воювати...

Проблема боєприпасів була завжди, завжди був їх дефіцит. Ми закуповували в Болгарії, щось Литва віддавала. Питання не в тому, що закуповують радянське, а за якою ціною. Та виходу немає. Дефіцит снарядів, особливо великокаліберних, почався ближче до 2017 року, коли були проблеми зі 152 калібром. Після того, як "рвонули" склади під Чугуєвим, виникли великі проблеми з "градами", "смерчами" і з "ураганами". Добре, що шукають, добре, що закуповують. За якою ціною – це перше, а друге – досі немає переходу на натовські стандарти. Робити тут снаряди радянського зразка також глупо, адже зброя в нас зношена.

А що все-таки кажуть військові, відбулися зміни у забезпеченні? Є прогрес?

Прогрес полягає в тому, що 2017 року були запущені певні програми, пов’язані з харчуванням та обмундируванням. Є спроби нині зробити відкат назад, але це не так просто, це ж величезна "махіна". У цьому плані більш-менше непогано. Хоча є спроби, особливо в харчуванні, старі схеми хочуть відновити.

Але вперше від 2021 року, за словами експертів, немає збільшення на фінансування війська...

Це біда. Втім, знову ж таки, вичерпуються запаси. Ми ж все одно стріляємо, восьмий рік війна, склади вже вичерпані. Щось списується. І в певний момент ми станемо перед проблемою, що військові не матимуть чим стріляти. 

І в цей момент, звісно, нападе Росія...

Ну, так, вони ж знають, коли найкращий момент нападати. З тими засобами інформування, які вони мають. Росія завжди мала агентів, які завжди доносили. А нині для них золоті часи.

У такий час, думаєте, можуть волонтери знову згуртуватися так, як 2014 року, коли почалася війна? Тобто знову почати допомагати армії. Загалом, як нині волонтерське середовище, які настрої?

А що таке волонтерське середовище, що таке волонтери? Це ж не ті люди, котрі вкладають свої гроші чи щось купують. Для того, щоб це все відновилося, потрібно, щоб країна злякалася. Так, як 2014 року всі злякалися, що стрілятимуть і бомби падатимуть у Франківську, Ужгороді чи Києві. Відповідно, люди несли гроші. Тоді, щоб назбирати гроші на автомобіль, мені потрібно було пів години, ще година – щоб його купити. Наступного дня автівка вже була в Мар’їнці чи деінде. Нині, на жаль, уже й за рік не збереш. Тобто волонтерське середовище залежить від людей, які дають гроші. 2014 року боялися всі, тому несли, і прості люди, і багаті. Розуміли: якщо не втримати, то вони втратять свої маєтки, статки чи бізнес. А зараз усі розслабилися. У звичайних людей просто грошей нема, а тим, хто міг би допомагати, це вже не потрібно. Волонтерське середовище нині більше займається пораненими, реабілітацією, психологічними речами, дуже точковими моментами. Коптер купити, але це дуже великі гроші, тепловізор – це три тисячі євро. 

Але колись купували...

Так, бо раніше це збиралося масово. Величезні кошти йшли.

Тому питання: чи можливо знову мобілізувати людей, якщо виникне потреба?

Є вже певна забезпеченість армії. У війську вже є тепловізори, коптери. Зараз держава має це робити. 

Ви особисто готові, як 2014 року, коли дуже часто їздили на Схід, знову за потреби їздити до хлопців? 

Я б і зараз поїхав, було б лише з чим. Поїздки на Схід затягують. Запитайте будь-кого, хто їздив. Це драйв, це класно. 

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал