"Коли екзотика – не варіант"

"Нас визволили і нема на то ради" – цю фразу композитора Станіслава Людкевича з нагоди входження західноукраїнських земель до складу УРСР у Львові цитують навіть ті, хто добре не знає, хто ж такий Станіслав Людкевич. Ну хіба, що прожив аж понад сто років і що писав музику. На тому – все. От такі парадокси долі. Один з організаторів Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові, композитор, фольклорист, музикознавець, педагог, громадський діяч Станіслав Людкевич, попри те, що маємо вже у Львові його музично-меморіальний музей, досі (хоч як не гірко це усвідомлювати) як terra incognita для переважної більшості пересічних львів'ян.

А тому подія, на яку зважився Львівський будинок органної та камерної музики – видати збірник наукових праць дослідників з України, Польщі та Німеччини "Людкевич у фокусі ХХІ століття", – це більш ніж просто подія і просто книга. Хоча б тому, що це чи не перший приклад, коли концертний заклад бере на себе обов'язки видати серйозну наукову річ. Однак далеко не перша ініціатива Львівського органного залу по поверненні Станіслава Людкевича у свідомість сучасника. Про книгу, а також про те, чому у Львівському будинку органної та камерної музики вирішили, що Станіслав Людкевич для сучасника настільки важливий, наша розмова з його директором Іваном Остаповичем та співдиректором Тарасом Демком.

Отже, чому органний зал за це взявся? Це доволі несподівано, адже концертні установи не практикують видання книг, тим більше наукових. І справа навіть не в тому, що вас підтримав Український культурний фонд. А в тому, що ви зважилися взяти весь організаційний тягар на власні плечі, попри те, що в "шапці" книги, крім вас, є також Collegium Musicum, Галицьке музичне товариство та Ukrainian Live?

Т. Д. Якщо по правді, ми безпосередньо причетні до всіх цих структур – десь керівники, десь входимо до правління організації, десь ініціатори. Так що все – не випадково. Але про це – згодом. Отже, що таке сьогодні Львівський будинок органної та камерної музики? Передовсім – концертний зал, який проводить різножанрові та різностильові тематичні концерти за участі  найкращих виконавців. По-друге – місце, де настанова працювати з абсолютно унікальними сторінками української музичної культури підкріплюється реальними діями – ми провадимо пошукову роботу в архівах, досліджуємо, реконструюємо і потім на основі власних відкриттів робимо цікаві міждисциплінарні проекти на стику людей, інтересів, дисциплін, культур, багато чого іншого. І, по-третє, нинішній органний зал – це інспірація чогось нового: генерація нових сенсів, нової музики тощо. Відповідно у рамках сказаного маємо три стратегії. Перша стосується виконавства (органної, камерної та симфонічної музики зокрема). Друга стратегія –– це Ukrainian Live – довгострокова стратегія розвитку української культури, включення української музичної спадщини в глобальний світовий контекст, саме в межах якої ми створили мобільний додаток Ukrainian Live Сlassic із записами невідомої музики українських композиторів, зробили всеукраїнський тур тринадцятьма містами України, багато іншого. І що важливо – серед цього іншого якраз і був фестиваль класичної музики "Людкевич фест", який цього року відбувся втретє. А про третю стратегію – "Нова музика" – поговоримо глибше наступного року, бо маємо дуже цікаві плани продовжувати замовляти твори у композиторів. Властиво, таку довгу преамбулу я зробив для того, щоб пояснити, яким чином ми перетнулися з Людкевичем. Ось така історія нашої любові та ненависті до цього мамонта української музики.

Ненависті? А є за що?

І. О. Метафора (сміється – Ред.). Бачите, з Людкевичем, попри те, що радянська влада начебто його визнавала, все значно складніше, ніж з іншими композиторами. Здавалося, яка проблема? Хочеш заграти якийсь його твір, бери та грай. Але у випадку з Людкевичем так не є. Щоб виконувати його твори (особливо ті, які він написав за перших 60 років свого життя – якраз до приходу сюди радянської влади), треба проробити велику роботу в архіві, звірити всі рукописи, розібратися у виправленнях й інше. Адже донині творчість цього композитора не систематизована, повного збірника його творчості немає, та й присвячених йому праць вийшло хіба кілька.

Але як так може бути? Адже Людкевичу поталанило – його не викреслили з історії культури радянської України. Приміром, його "Заповіт" на слова Шевченка вважався одним із найкращих зразків кантатно-ораторіального жанру. То в чім проблема?

І. О. У часи мого навчання мій викладач з композиції Мирослав Волинський розповів, що, коли він ще був студентом консерваторії і під час якоїсь студентської конференції сказав, що добре було б видати збірник праць Людкевича, то потім мав купу проблем з КДБ, куди його викликали на допити, чому він так сказав і з якою метою. Тобто роль Людкевича в Галичині була дуже двоякою. З одного боку, композитор був дуже зручним для радянської влади, тому що звертався до теми Каменярів і щось присвятив російським революціонерам. А з іншого – про діяльність Людкевича до 1939-го року не прийнято було говорити. І саме ця подвійна мораль стосовно постаті цього чоловіка зіграла з ним злий жарт. Вникати в Людкевича глибше не дозволялося, тим більше, що було відомо про його зв'язки з людьми, котрі емігрували чи потрапили під заборону. До речі, Людкевич – чи не єдиний, хто, коли було судилище над Барвінським, виступив на його захист. Відтак говорити про нього можна було тільки в певному ідеологічному ракурсі. І ця інерція ще триває.

Але ж уже майже 30 років Україна – незалежна держава.

Т. Д. Інерція в головах, на жаль, долається повільніше. Тим більше, що в цьому випадку для її подолання потрібно багато непростої дослідницької роботи. Хоча, думаю, сучасник був би винагороджений. Адже йдеться як про талановитого композитора, так і про непересічну особистість, що могла дозволяти собі епатажні екстравагантні висловлювання і буржуазну поведінку – пити коньяк з кавою, ходити в галіфе і з бантами, інші речі. Інакше кажучи, цілком нетипову для піонера-партійника діяльність. Тому й "Людкевич фест" ми намагалися організовувати так, щоб через призму цієї неординарної особистості – творця, поліглота, ренесансного чоловіка, поета, культрегера, вільнодумця, бунтівника – показати епоху. Карантин, який спровокував необхідність переміститися у виміри онлайн (що ми, зокрема, успішно зробили з нашим музичним додатком, де Людкевича дуже багато), стимулював також замислитися і над потребою друкованого слова. Оскільки у 2019 році в рамках нашого 2-го фестивалю ми провели ще й дуже цікаву міжнародну наукову конференцію, в межах якої було підписано низку стратегічних меморандумів, то вирішили, що ці матеріали варті, щоб з ними познайомилася ширша спільнота. Тим більше, що до рефлексій на тему Людкевича були залучені не тільки фахівці зі Львова, Дрогобича, Луцька, Харкова, Києва, а й з-за кордону. Це дуже важливо, бо зазвичай ми – попри відкриті кордони – дуже ізольовані від світу. А тому справді пишаємося, що цю ідею при допомозі докторки мистецтвознавства Тереси Мазепи, яка погодилася стати науковим редактором книги "Людкевич у фокусі ХХІ століття", прекрасної дизайнерки Юлії Пендрак, яка надала книзі такого ошатного вигляду, та Українського культурного фонду – нам вдалося зреалізувати це.

Що на сьогодні маємо по Людкевичу?

І. О. На жаль, повного зібрання творів Людкевича, як є з Шевченком чи Франком, нема. І ще довго не буде. Є тільки загальний перелік ним створеного, який зробила його дружина Зеновія Штундер, та кілька її праць. Є трохи виданого, однак тільки того, що вписувалося у радянські канони. Також маємо виданих два томи з рецензіями і статтями Людкевича, оскільки був частим дописувачем і рецензентом у пресі. Практично все. Як диригент можу сказати, що в повному обсязі Людкевича будемо знати ще дуже нескоро.

До речі, яка особливість диригування творами саме цього композитора, який виклик перед диригентом Людкевич ставить?

І. О. Насамперед відчитати твір з рукописів композитора так, як композитор хотів би, щоб він звучав. Оскільки варіантів того чи іншого твору в рукописах може бути кілька та ще й із купою виправлень, то це справжній виклик знайти і спинитися на тому, що потрібно. Інша складність – музика Людкевича – це завжди великий згусток емоцій, який вимагає від диригента великої сили, енергії, перебування на піку, щоб оркестр запалився і зазвучав повноцінно відповідно до задуму композитора. Тобто диригування музикою Людкевича вимагає віддавати себе тому чи іншому його творові від початку до кінця.

Якщо не брати до уваги хрестоматійні твори Людкевича, то чи є цей композитор сьогодні затребуваним?

І. О. На жаль, ні. І я розумію чому – банально просто немає нот, а до архівів шукати ці ноти підуть далеко не всі. Та й навіть виконання того, що є, – це якісь одиничні випадки. А так не мало би бути, коли говоримо про такого провідного українського композитора свого часу як Станіслав Людкевич. Переглядаючи музейні архіви Людкевича, я натрапив на два ранніх його фортепіанні концерти, які ніколи ніким не виконувалися. Ми узгодили всі редакції цих концертів, вивірили помилки, оцифрували і 23 грудня з допомогою Ukrainian Festival Orchestrа та солістів Марти Кузій і Андрія Макаревича представили публіці. До слова, ця подія під Новий рік гріє не менше, ніж вихід книги "Людкевич у фокусі ХХІ століття". Такі дві добрі справи з повернення імені композитора, який має усі підстави стати певним символом Львова, у свідомість сучасників дають у певному сенсі крила, і надію.

До речі, про крила, і про надію. Оскільки ви зробили для пам'яті про цього композитора вже чимало, а не він один входить до переліку ваших творчих зацікавлень, чи не означає таке гучне завершення року у ракурсі його імені, що у своїй праці щодо його популяризації наразі ставите крапку? Принаймні, тимчасову?

Т. Д. Однозначно, ні. Бачите, ми завжди виходимо з того, що кожна наша ініціатива – це пошук потенціалу та впливів кінцевого продукту, якщо так можна сформулювати. Записи творів Людкевича ми здійснювали і раніше та будемо здійснювати й надалі. Фестиваль продовжуватиметься. Думаємо про комплексні виконання музичних циклів Людкевича, про видання повного збірника його праць, про тиражування, розповсюдження цифрових варіантів… Адже дуже хочемо, щоб у сприйнятті української музики в нашому суспільстві змінилися акценти. На жаль, для українців класична музика продовжує бути екзотикою. Бачив дослідження, згідно з яким в Україні тільки 20 відсотків людей толерують класику. Це сумно насправді, бо означає, що той вал емульгаторів з телеекранів робить свою справу, формуючи низькопробні смаки, які потім негативно відгукуються у багатьох сферах суспільного життя. Відтак, може, у нас зависокі амбіції, але бачимо свою місію у тому, аби відсоток людей в Україні, котрі шанують класику, став вищим. За допомогою Людкевича також…

Розмовляла Ярина Коваль

Фото – архів Львівського будинку органної та камерної музики

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал