Пані Роксоляно, котра з вишиванок у вашій колекції найдавніша?
Найдавніша – їй, напевно, понад сто років. Насправді достеменно дізнатися вік вишиванки досить складно. Підкріплюючи свої знання, колекціонери, науковці можуть лише зорієнтуватися у віці вишиванки.
Тобто українська вишиванка насправді живе століттями, і ми можемо констатувати той факт, що українська культура також уже століттями живе. Але в мене таке враження, що суспільство готують до якоїсь "шароварщини". Мене дуже здивувало привітання у 2020 році президента Зеленського з фразою "какаяразніца". І так виглядає, що вже цілий цей рік суспільство готують до цієї "какаяразніца". І справді боюся того, що Зеленський придумав для нас на 2021 році. Але – як вам 2020-й?
Моя думка не є дуже об’єктивною. Все-таки впродовж уже не одного року біля мене викристалізувалося певне середовище. Ще з юнацьких часів я, часом не відходячи від цього середовища, не відходячи від сфери своєї діяльності, коли дізнаюся про результати виборів, мене ніби хтось витягає з теплої ванни. Моє середовище викристалізуване. Це люди, котрі цікавляться українством, котрі цікавляться культурою, і я дуже боюся, що моя думка все-таки не буде об’єктивною. Я з гордістю можу сказати, що мої друзі зі сфери культури не належать до "шароварщини" чи попси. Вони належать саме до тих людей, котрі, як кажуть, тримають українське культурне небо.
Однак 73% все ж таки відкрили вам очі?
Мені дуже боляче про це говорити. Наш народ мені видавався дуже мудрим, гідним. Особливо після Революції Гідності. Ми з чоловіком багато подорожуємо, і в кожній країні я з гордістю заявляла, що я українка, я пишалася цим. Ми з особливою гордістю вивішували свої прапори, одягали національні атрибути. І не завжди це вишиванка, просто атрибути українства. До прикладу, одяг у синьо-жовтих тонах чи шеврони, наплічники. А після результатів... Але насправді це не 73 відсотки українців, це лише ті, хто прийшов на дільниці. Втім, навіть після цього ми не соромимося своєї держави, свого народу, проте оця гордість і оця гордо піднята голова трошечки поникла, звичайно.
Протягом незалежності України було все-таки три революції. І незалежність нам далася також і завдяки Революції на граніті. Ви були учасницею усіх демонстрацій. І чомусь завжди в таких протестах беруть участь саме українці з гордо піднятою головою...
Хтось підіймав армію і жертвував останнє на неї, а хтось вкладав гроші в серіал. І серіал виявився дієвіший...
Після Революції Гідності народився термін – агресивна меншість. Як на мене, він дуже влучний. Я пишаюся, що належу до цієї агресивної меншості, хоча для когось воно, може, досить гостро звучить. Насправді ці 73% не виходять на Майдани, не кладуть свою голову за Батьківщину, але вони впливають на вибір держави. Але так не лише в Україні, але й у всьому світі. Є авангард і є люди, з якими потрібно проводити роботу. Я відношу себе, своє середовище, ще починаючи від студентських часів, до тих, хто формує передову думку. Вибачте, можливо, це дуже амбітно звучить, але так якось складалося в моєму житті. Але тому я покладаю й на себе вину за цих 73%. Можливо, ми недооцінили силу відосиків і серіалів. І хтось підіймав армію і жертвував останнє на неї або не останнє, якщо ж взяти того ж п’ятого президента, а хтось вкладав гроші в серіал. І серіал виявився дієвіший. Напевно, нам, тим, хто вболіває за долю держави, треба також зважати на новітні засоби.
Але все таки серіал – це примітивізм. В нас що, суспільство примітивно мислить?
Я б не називала це примітивізмом, радше, технологією. Це був закономірний, загальновживаний хід. Колись на Заході знімали серіал про лікарів, і актор, який виконував у цьому серіалі головну роль, пізніше рекламував ліки. Теоретично це також примітивно, бо людина повинна розуміти, що це актор, а не лікар. Але це спрацьовує на підсвідомості, особливо, якщо серіал вдалий.
Коли ми здивуємо світ, ми неминуче здивуємо українців, нову генерацію.
Теперішній інформаційний світ працює не лише на свідомість, він працює на підсвідомість, він працює на асоціації. І нам треба з цим рахуватися. Тому ми повинні розвивати українську культуру і робити її сучасною, орієнтуватися на нове, прийдешнє покоління, яке не виросло в "совку", а яке виросло вже в нових реаліях, яке бачить світ, світову культуру. Українцям потрібно на це орієнтуватися. Тобто нам у своїй праці треба показувати найвищі та найкращі зразки. Дивувати треба не українців, а світ: своєю культурою, автентикою, своїми сучасними речами. Коли ми здивуємо світ, ми неминуче здивуємо українців, нову генерацію.
Ви кажете, що хочете формувати думку людей, але в політику все-таки йти не хочете...
Ні, по-перше, треба усвідомлювати свої сильні сторони, а по друге, – усвідомлювати те, де ти можеш бути більш корисним. Політика – не моє, хоча я завжди мала свою громадянську позицію. Мені завжди було не байдуже. Мало хотіти змін, потрібно мати команду, державницьке бачення, хист, державотворчу освіту, щоб справді робити зміни. Я знаю, своїм світобаченням я корисніша для України в сфері культури. Я більше можу тут зробити, більше зможу донести, я більше знадоблюся, коли займатимусь тим, чим займаюся, ніж коли буду сидіти десь на сесії обласної чи Верховної Ради.
Думаю, що цей рік був переломним навіть у світобаченні.
Напередодні Нового року та Різдва ми запитували львів’ян, яким їм видався цей рік. А вам яким видався цей рік і що очікуєте від наступного?
Думаю, що цей рік був переломним навіть у світобаченні. Маю на увазі, що він багатьох змусив зупинитися і подивитися на світ з іншого боку. Він уповільнився в деяких моментах, і це не завжди погано. Зокрема, що стосується мене, моїх друзів, – дуже складна ситуація у сфері культури, перерваний потік туристів. Проте, з іншого боку, як казала велика Ліна Костенко: "Кожен фініш – це по суті старт". Можливо, це зупинить потік безкінечної попси, можливо, це дасть шанс людям зі справжнім, глибинним баченням українства, української культури започаткувати нові етапи, нові стартапи. Адже до 2020 року, якщо ти не був у телевізорі, – я зараз стосовно українських співаків, – то ти не був у шоу-бізнесі. А в телевізор потрапляли ті, котрі були аполітичні або яким було "какаяразніца". Підтвердженням цього є моя колежанка Оксана Муха. Коли вона виграла у проєкті "Голос країни", більшість артистів радили їй мовчати про свій вибір, бо буде припинений доступ до телеканалів, а так ще є шанс. Але вона не побоялася і одразу після ефіру заявила про свій вибір. Мені здається, ті, хто звертається до людей не лише словами, а й піснею, танцем, культурою, не повинні мовчати. Тоді, можливо, цей відсоток, який робить висновки з відосіків, серіалів, буде менший, можливо, тоді й вибір буде усвідомленіший.
Розмовляла Христина Парубій
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал