Тихо, без будь-яких промов та офіціозів (бо ж карантинні обмеження), відкрилася у Національному музеї у Львові виставка живопису Ігоря Гапона. Уже третя для художника у цьому поважному культурному осередку. Об'єднавши роботи за останні п'ять років, присвячена вона 60-літтю митця, яке Ігор Гапон відзначить за тиждень, інформує "Еспресо.Захід".
Щоразу, коли зустрічаєшся із творчістю того чи іншого митця, згадуєш, а що ти про нього знаєш, де перетиналися ваші шляхи-дороги. Ігоря Гапона із більш як сорока років його творчої праці – понад двадцять знаю точно. Все змінюється – незмінною залишається любов цього живописця до Карпат та небажання опинятися в центрі уваги.
Коли Ігор Гапон у цьому ж таки Національному музеї мав виставку п'ять років тому, то через хвилювання він, замість зробити два кроки вперед – до мікрофона (коли отримав на урочистому відкритті слово як призвідця дійства), – зробив ці два кроки назад, за спини всіх, хто офіційно виголошував про нього теплі промови. У цей неусвідомлений порух уклалася вся його натура – людини скромної, негучної, сором'язливої, не схильної до загальної уваги до себе. Натура художника, живопис якого фахівці називають не лише сильним, а й стовідсотково – самодостатнім.
"Не вік і не історичний час зі ситуативними суспільними настроями міняють Ігоря Гапона, – написав про нього в анотації до виставки мистецтвознавець, проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців. – Його міняє сонце, особистий досвід опанування простором, реакції на повітряність у різних природних та урбаністичних середовищах. Переміни в малярстві зумовлені внутрішніми перетвореннями, які, здавалося б, зовсім непомітно, та все ж відбуваються у творчій натурі автора. Колірна променистість визначила саму форму його ліричного світогляду, в якій він утверджує власну емоційну ідентичність. Тому ціла колекція нових живописних творів Ігоря Гапона – це своєрідний променад у концентраті вражень, які здобуває цей знаний художник щоденно та наполегливо".
Цікаво, що Ігор Гапон належить до рідкісної категорії митців, які, раз обравши творчу дорогу та способи образотворення, спроможні цілеспрямовано йти в одному напрямку, нікуди не звертаючи. Як коли ще будучи студентом спочатку тоді ще Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, а згодом Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, він любив разом з приятелями виходити в місто й малювати чи то будинки у променях вранішнього сонця, чи то храми при світлі ліхтарів, так і дотепер він неймовірно любить пленерну працю.
"Вважаю, саме завдяки пленерам я нині такий, як є, – ділиться зі мною думками Ігор Гапон. – Бо збираються різні художники, різні живописні школи, і ти, хочеш-не хочеш, порівнюєш себе з ними, вчишся від них, а вони від тебе. Оцей взаємний енергетичний обмін, спілкування дуже багато дають, без них я вже не можу. Це – наче дихати, попри те, що пленерний жанр простим назвати доволі складно. Адже пленеристи часто-густо пасують перед новим середовищем. А мені навпаки цей виклик цікавий. Колись в плані колористики я вважався доволі похмурим художником, а тепер сірість малювати просто не можу".
Як зауважив Ігор Гапон, колишні пленери в Криму (а згодом в Ізраїлі) навчили його оперувати сонячними барвами, показали, як ця насиченість кольору може звучати. Харківські художники приваблювали тим, що мають дуже добру школу з давніми традиціями, ретельно все промальовують, до найменших деталей. Донецькі (які теж є добрими реалістами) тим, як рельєфно, без страху, кладуть на полотно фарбу. Закарпатські – своїми кольоровими гамами та декоративністю, яка наближена до львівської малярської школи.
"Коли я приходжу на весняні чи осінні салони до Львівського Палацу мистецтв, мене трохи лякає, що реалістичних робіт на цих салонах – одиниці, – каже Ігор Гапон. – Ще менше добрих реалістичних робіт. Тобто реалістична школа щезає. З іншого боку, художники часто думають – от наляпали фарби на полотно, вставили ту ляпанину в дорогу раму – і то вже є абстрактне мистецтво. Не є. Добрих абстракціоністів – теж одиниці. Отакий ось парадокс, вирішення якого не мій клопіт. Я просто щоденно роблю те, що люблю, вмію і з чого живу. І переконаний, що, дослухавшись до себе, навіть в узвичаєному можна завжди знайти власну стежку. І бути цікавим для інших без епатажу, барабанного бою і всієї тієї сухозлотиці, яка часто-густо супроводжує сучасне мистецтво, однак має з ним мало спільного".
Фото і відео Ярини Коваль
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал